6. Предмет і структура філософського знання

Предмет філософії : об'єктивна і суб'єктивна реальність. З розвитком суспільства, нау-ки міняється і предмет ф : в ін. Греції предметом пізнання були явища природи, спроба відкрити єдине джерело різноманітних природних явищ (Космоцентризм); Бог в центрі (Теоцентризм), людина в центрі (Антропоцентризм).

Структура філософського знання : Онтологія - вчення про буття; Гносеологія - теорія пізнання; Аксіологія - соціальна сфера; Етика - мораль, моральність; Естетика - про прекрасний; Філ.антропологія - про людину; Логіка; Історія філософії.

7. 1.1 Натурфiлософiя Мiлетської школи.

Виникла в YI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осе­редкiв iонiйської фiлософської традицiї. Основними представ­никами були Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.).

Визначальна тенденцiя цiєї школи - намагання знайти не­видиму простим оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi ре­чей. Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому вона розглядається як завжди iснуюча в безмежному Космосi. Першопочаток породжує всю багатоманiтнiсть речей, обiймає все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує рухом та розвитком Космосу.

8. Вчення про атоми

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

9.

Аристотель началом буття вважає матерію і форму. Він вважає що суть буття будь-якої речі – її форма. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія є чиста можливість, потенціал речі, а форм – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

10.

Принципи загального зв'язку і розвитку не єдині в діалектиці. Є й інші, наприклад, принцип історизму відображає в об'єкті зв'язок минулого, сучасного і майбутнього етапів його розвитку, актуалізує в сучасному його минуле і майбутнє, принципи системності і цілісності відображають зв'язки і взаємодії між елементами об'єкта як системи і як цілого,принцип детермінізму відображає процеси розвитку об'єктів як результат дії комплексу причин, а отже, є основою раціонального з'ясування їх зв'язків, розумної орієнтації людей у сплетінні подій життєдіяльності.

Закон у філософії визначається як відображення об'єктивних, завальних, суттєвих, необхідних зв'язків об'єктів, явищ і процесів буття, що повторюються.

Категорії (грец. висловлювання, ознака) — поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідношення. В економічній теорії, наприклад, — це товар, прибуток, власність, гроші; у біології — організм, оточення, обмін речовин; у філософії — матерія, свідомість, якість, кількість, міра, протилежність, суперечність, заперечення заперечення тощо.

11. Вчення Епікура.

Філософ-матеріаліст і атеїст епохи еллінізму тоді вніс у класичну атомістику досить суттєві зміни. Якщо Демокріт характеризує атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур відкрив у них ще одну властивість — вагомість. На відміну від Демокріта, який вважав, що атоми можуть рухатися лише прямолінійно, Епікур допускає і визнає закономірним також певне їх відхилення від прямолінійного руху. «Рухаються атоми безперервно і вічно, одні подалі один від одного, а інші — коливаються на місці, якщо випадково зчіпляються або захоплюються зчепленими атомами». Таке коливання існує тому, що природа порожнечі, що поділяє атоми, не здатна виявити їм опір, а твердість, що мають атоми, примушує їх при зустрічі відштовхуватися настільки, наскільки зчеплення атомів навколо змін дає їм простір. Початку не було тому, що атоми і порожнеча існують вічно.

12.

започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав Геракліт, «світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов»

13.

За допомогою діалектичної тріади «Єдність Розум Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Друга основа буття Розум є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. . Третьою іпостассю буття, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах

14.

Світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея Блага «надає пізнаваним речей істинність», є причиною знання, вона подібно до Сонця, що дає народження, що сприяє зростанню і харчуванню, дає речам буття й існування. Благо проявляється в прекрасному і щирому, його важко осягнути людському розуму, але його можна осягнути через красу, домірність і істину. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, він вважає, що всі процеси в світі доцільні, продумані Творцем. Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки.

15. Онтологія Піфагора

Першоосновою, основою світу є числа, кількісні відношення. (Це - об'єктивний ідеалізм).

Грунтувалися на відкритті числового ряду, наприклад, кількісного інтервалу в музичній гармонії.

Число налічує три виміри: арифметичне-геометричне, акустичне (музичне) і астрономічне.

Таким чином, піфагорійці переносили кількісні відносини на все інше в світі. Це привело їх до абсолютизації чисел, тобто ідеального. І призвело Піфагора до однобічності (метафізічності) в розумінні світу.

Піфагор абсолютизував роль чисел, але при цьому показав їх велику роль і значення в природі і в житті людини.

16.

В плані погляду на основу буття Платон і Аристотель є антагоністами, представляючи різні світогляди – ідеалізм і матеріалізм.

Платон першоосновою буття вважає свідомість, яка не є породженням матерії, але сама є причиною матеріальних форм. Світ речей, які сприймаються чуттями (тобто матеріальний світ) не є в кінцевому підсумку реальним. Все матеріальне народжується, змінюється і врешті-решт гине.

Аристотель началом буття вважає матерію і форму. Він вважає що суть буття будь-якої речі – її форма. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія вічна, при цьому вона не поступається формі.

17 Метод Софістів

Софісти — були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — - це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є. тільки світ думки, світу сущого не існує». Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини. Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.

18 Метод Сократа

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.