3. Методи та функції політології.

Політологія як наука здатна виконувати об’єктивно корисні для суспільства функції:

пізнавальна, яка здійснюється в процесі утворення точного образу політики, виявленні основних закономірностей, тенденцій змін, формуванні уявлень про її компоненти;прогностична, що дозволяє здійснювати більш-менш точні передбачення майбутніх політичних подій;практична, реалізується як вплив на управління;

ідеологічна, сприяє обґрунтуванню і пропаганді політичних ідеалів, цінностей, цілей, реалізація яких об’єктивно відповідає інтересам соціальних спільнот, визначає стратегію і тактику політичної діяльності, політичної поведінки;культурна збагачує уявлення людей про засоби досягнення політичних цілей, формує образи бажаних подій, утворює ціннісні ідеали;виховна, в ході реалізації якої складаються необхідні в демократичному суспільстві передумови, навички участі громадян у політичному процесі.

Методами називаються конкретні засоби засвоєння знань про політику. Ними є:

загальні методи дослідження (соціологічний, культурологічний, функціональний, поведінковий, системний, інституціональний, антропологічний, порівняльний, історичний);

загально логічні методи (аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного до конкретного, сполучення історичного та логічного аналізу, уявний експеримент, моделювання тощо);

методи емпіричних досліджень (використання електоральної статистики, анкетний опит, теорія ігор, спостереження, аналіз документів, лабораторний експеримент).

4. Політична думка Стародавнього світу.

Сучасна політична наука спирається на фундамент політичної думки попередніх епох.

Китайський філософ Конфуцій - один з найвідоміших представників політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і уподібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про своїх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага.

Сократ. Відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя був Сократ. Він стверджував, що правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихованню і навчанню.

Платон. Подальший розвиток античної політичної думки пов'язаний з іменем знаменитого філософа Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони". Давньогрецький філософ продовжив традицію, що намітилася, - обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив Платон, - зміна державних форм.

Аристотель. Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель. Його можна назвати „батьком" використання порівняльного методу в політології. Разом з учнями він проаналізував сто п'ятдесят вісім конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Він використав два критерії для виділення форм правління. Кількісний критерій вказує на кількість владарюючих: один, кілька, більшість. Своєрідним якісним критерієм є принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про спільне благо.

Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як "справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний елементи.