Система оцінювання роботи над фільмом

1. Бали «10», «11», «12» можуть виставлятися за умови висловленого учнем особистісного ставлення до змісту почутого, сприйнятого під час перегляду фільму. Особистісне ставлення можна перевірити при виконанні творчих завдань (ІІІ рівень).

2. Завдання І та ІІ рівнів оцінюватимуться відповідно 6 балами (одне правильно виконане завдання – 0,5 бала) та 9 балами (одне правильно виконане завдання – 1 бал).

Додаток 2б

Методична розробка фільму «Два крила Святогірської Лаври»

І. Підготовчий етап. Опрацювання тексту.

Ознайомтесь з текстом «Свято-Успенська Святогірська Лавра», звертаючись при потребі до словника.

Словник до тексту

Алтар – східна, трохи підвищена, частина храму, в якій знаходиться святий престол. Алтар означає небо, місце особливої присутності Божої. Це місце священне, доступне лише для осіб, освящених на служіння Церкві.

Архімандрит – начальник монастиря.

Затвор – келія чи печера, де відлюдно, на самоті проводили життя у пості і молитві деякі монахи.

Ігумен – настоятель чоловічого монастиря.

Іконостас – перегородка з іконами, яка відокремлює алтар від усієї іншої частини храму. Ікони в іконостасі розташовуються звичайно у кілька рядів.

Інок – монах, називається так тому, що повинен жити інакше, ніж світські люди.

Літургія (обідня) – найважливіше церковне богослужіння.

Пастир – духовний наставник, священик.

Послушник – насельник монастиря, який готується стати монахом.

Престол – встановлений і закріплений в алтарі квадратний стіл, на якому приноситься велика Жертва Тіла і Крові Христових.

Просфора – хліб, який використовується священиком при богослужінні.

Синод – зібрання пастирів церкви, які керують її справами.

Скит – відлюдна обитель, монастир.

Хресний хід – урочиста хода священнослужителів в облаченні з хрестами та іконами у супроводі народу навколо храму.

Церковне начиння – усі священні речі, використовувані у процесі богослужіння.

Свято-Успенська Святогірська Лавра

Однією з головних святинь Сходу України є Свято-Успенська Святогірська Лавра, що височить над Сіверським Дінцем серед вкритих густими хащами крейдяних гір.

В історичних описах XIX ст. існує версія походження Святогірського монастиря від Києво-Печерської Лаври. Після руйнування татарами Києва в 1240 р. багато жителів, у тому числі й ченці, залишили місто. Частина з них знайшла притулок на Дінці, заснувавши обитель зі статутом, що практикувався у Києво-Печерському монастирі.

Висловлюються припущення, що монастир заснували безпосередні вихідці з Афону, які у XV ст., рятуючись від гонінь з боку імператора Михайла Палеолога, змушені були залишити свої обителі, йти в північні країни і жити там по тому ж статуту, що прийнято на Святій горі Афон. Наслідком стало найменування донецьких гір Святими.

Уперше назва Святі гори зустрічається у письмових джерелах у 1526 р. (у записках австрійського посла З.Герберштейна). У московських літописах XVI ст. згадування про Святогірський монастир досить часті. В одному з літописів монастир згадується як сторожовий форпост Російської держави на кордоні з татарським степом та католицькою Польщею. Впродовж кількох століть, аж до XVIII ст., монастир постійно піддавався набігам степових кочівників і пограбуванню. Маючи захист у вигляді стрімких скель, ченці постійно тримали оборону, відбиваючи набіги ногайських і кримських татар.

З XVII ст. згадування про Святогірський монастир зустрічаються все частіше. У цей період царським указом монастиреві були подаровані земельні угіддя, надавалась грошова та продовольча платня, сюди надсилали ікони, церковне начиння, одяг, книги. Святогірський монастир стає духовним центром півдня Російської імперії, йому надається місіонерське значення. Як до джерела живої води за духовною втіхою та порадою стікались до Святих гір тисячі прочан зі всієї імперії. Як казав святитель харківський Філарет: «Де ще молитися, як не на цій скелі, де так близько до неба і так далеко до землі».

Найпершою наземною будівлею була дерев’яна церква св. апостолів Петра і Павла, зведена на березі Дінця у XVII ст. Храм не зберігся. У 1698 р. був закладений Успенський храм на кошти ізюмського полковника Ф.Шидловського. Храм свт. Миколи, що мальовничо піднімається нині над скелею, теж зведений наприкінці XVII ст.

На XVIII ст. приходиться розквіт Святогірської обителі. Після підкорення Росією Кримського ханства для монастиря настав сприятливий період – обитель відбудовувалася і зростала духовно. Але у 1787 р. указом імператриці Катерини ІІ було закрито частину монастирів, серед яких виявився і Святогірський Успенський монастир, а його землі імператриця подарувала своєму фаворитові князю Г.Потьомкіну. Ченцям довелося залишити Святогір’я більш ніж на піввіку. У монастирі усе прийшло в запустіння: храми постаріли, печери обвалилися, чернечі стежки поросли бур’яном.

Після тривалих клопотань в середині XIX ст. (1844 р.) Святогірський монастир був відновлений під назвою «Успенська пустель» (так іменували дрібні позаштатні монастирі). Ченці повернулися на береги Сіверського Дінця, у печерах знову зажевріла молитва.

Першим настоятелем обителі після її відкриття став архімандрит Арсеній. За короткий час монастир знову розцвів – відновили наземні Успенський храм і храм свт. Миколи, збудували нові корпуси – братський, просфорний, економічний, готель для прочан. У 1867 р. розпочали будівництво нового Успенського храму (за проектом арх. А.М.Горностаєва), який був витриманий у стилі давньоруської архітектури.

Неподалік від монастиря був улаштований скит св. Арсенія, де 17 років провів у затворі в крейдяній келії на верхівці скелі преп. Іоанн Затворник.

На початок XX ст. відновлена обитель стараннями братії стала одним з найбільших монастирів Російської імперії, унаслідок чого, ще до революції, по клопотанню віруючих прочан, а також запорізького і донського козацтва неодноразово піднімалося питання про присвоєння Святогірській пустелі статусу Лаври. Однак сумні події в історії перешкодили цьому.

Революція 1917 р. та прихід нової богоборчої влади перервали спокійний перебіг життя монастиря. Розпочалося чергове розорення і пограбування обителі, яке супроводжувалося святотатством, знущаннями та вбивством братії. Вже у 1918 р. кількість монахів скоротилася з 700 до 200 осіб. У 1922 р. влада вигнала останніх і закрила Святогірську пустинь, яку перетворила на будинок відпочинку. В Успенському храмі влаштували кінотеатр, у Покровському – бібліотеку, а трапезному храмі Різдва Богородиці – їдальню. Богоборці зруйнували усі монастирські скити, Преображенський, Всіхсвятський та Петро-Павлівський храми, а на верхівці гори поруч з монастирем встановили пам’ятник революціонеру Артему, який не тільки сприяв закриттю Святогірського монастиря, а й, за свідченнями старожилів, власноруч розстрілював ченців. Святі гори були названі Червоними, Святогірськ – Слов’яногірськ, а монастир – будинок відпочинку ім. Артема.

Але подвижники благочестя лишилися і за радянських часів. Серед них ігумен Іоанн (Стрельцов), який ще за радянських часів пророкував відновлення обителі у майбутньому.

Відновили монастир у 1992 р., сюди знову прийшли ченці. Приймав і освячував обитель єпископ Аліпій (Погребняк). З 1995 р., коли збільшилась кількість братії, розпочали реставрацію та відбудову храмів та корпусів. Уже відреставровано Успенський собор, монастирську дзвіницю з Покровським храмом, справжньою пам’яткою дерев’яного зодчества можна вважати відроджений Всіхсвятський скит.

Послух у монастирі несуть більше 100 монахів і послушників, а тисячі прочан і туристів щодня відвідують далекі від гамірливого життя Святі гори.

З 2004 р. за рішенням Священного Синоду УПЦ монастир отримав новий статус, віднині це – Свято-Успенська Святогірська Лавра.