Питання для самоконтролю:

1. Назвіть базові характеристики національних релігій.

2. За якими критеріями можна оцінювати „зрілість” національних релігійних систем?

3. Розкрийте сутність базових понять індуїзму, покажіть їх взаємозв’язок.

4. Чому йога може вважатися релігійною діяльністю?

5. Характеризуйте основи національних релігійних систем Китаю.

6. Розкрийте головну ідею даосизму, наведіть його базові принципи.

7. У чому полягають причини популяризації конфуціанства?

8. Наведіть принципи конфуціанства, як вони вплинули на національну консолідацію?

9. Розкрийте зміст концепції іудаїзму.

10. Характеризуйте базові релігійні тексти іудеїв

11. Наведіть приклади іудейських релігійних свят, у чому їх сакральний зміст?

12. У чому полягає специфіка іудейської релігійної спільноти, якими є її повсякденні і календарні звичаї?

Рекомендована література для самостійної роботи за темою 3:

• Релігієзнавство: Підручник / За ред. О.П.Сидоренка. – К.: Знання, 2007. – 468 с. – С. 57 – 130.

• Кислюк К.В. Кучер О.М. Релігієзнавство: Підручник для студентів вузів / Народ.ук.академія. – 5-е вид., виправ. і доп. – К.: 2007. – 636 с. – С. 111 – 163.

• Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Академвидав, 2002. – 432 с. – С. 67 – 195.

• Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 352 с. – С. 74 – 110.

• Религиоведение: Учебное пособие. 4-е изд., испр. и доп. / Научный редактор А.В.Солдатов. – Санкт Петербург: Лань, 2003. – 800 с. – С. 152 – 254.

• Радугин А.А. Введение в религиеведение: теория, история и современные религии: курс лекций. – Москва: Центр, 2000. – 240 с. С. 76 – 99.

• Докаш В.І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 376 с. – С. 67. – 121.

• Религиоведение: Учебное пособие / Авторы-составители: Воронянский А.В., Власенко О.И., Зайончковский Ю.В. – Харьков: Парус, 2009. – 512 с. – С. 94 – 149, 247 – 348.

• Яртись А.В., Васьків А.Ю. Релігієзнавство: Навчальний посібник – К.: Знання, 2010. – 423 с. – С. 73 – 96.

Тема 4. Світові релігії

1. Загальна логіка формування світових релігій

2. Буддизм

2.1. Виникнення буддизму

2.2. Особливості віровчення і культу

2.3. Регіональні форми буддизму: чань-буддизм та ламаїзм

3. Мусульманство

3.1. Стисла історія виникнення і поширення ісламу

3.2. Специфіка догматів, віровчення і релігійних дій

3.3.Основні напрямки ісламу

4. Християнство

4.1.Стисла історія виникнення і концепція

4.2. Формулювання догматів і створення Біблії

4.3. Особливості католицизму

4.4. Характеристика православ’я

4.5. Протестантські віровчення – історія, спільні і відмінні якості напрямків протестантизму.

1.

Аналізуючи світові релігійні системи – буддизм, іслам та християнство, насамперед, треба з’ясувати чому ці релігії сьогодні існують інтернаціонально і кроскультурно? Іншими словами, чому деякі релігійні системи долають національні бар’єри, а їх адептами стають представники різних етносів, країн і континентів?

Користуючись умоглядними методами, а також предметно аналізуючи світові релігії ми можемо бачити, що сформувалися вони не паралельно з національними (з міфологічного світогляду первісних етносів), а є результатом еволюції останніх – національних релігій. Крім елементарної логіки, у цьому переконує і світова історія, а також спільність чи надзвичайна подібність ряду термінологічних та ідеологічних моментів, знакових систем тощо.

Зараз цілком доведеним (і читач зможе у цьому легко пересвідчитися) є той факт, що національна релігія іудаїзм призвела до появи християнства і визначальним чином обумовила появу ісламу, а буддизм виник внаслідок переосмислення індуїзму (або брахманізму як його інтерпретації).

В принципі це не дивно, бо релігійні системи постійно інтерпретуються людьми і, як вже було сказано у першій темі, постійно породжують відгалуження – секти, харизматичні культи. Але чому деякі з цих відхилень від базового віровчення отримують підтримку нечисленної кількості адептів, а деякі переростають у релігії глобальної поширеності?

Імовірно припустити, що відбувається це з-за таких причин:

- світові релігії, на відміну від материнських (національних) мають більш привабливі «гарантії» нагород, наприклад, індивідуального комфортного посмертного існування. Так буддистська концепція виходу з сансари і протягом одиничного життя досягнення Нірвани більш приваблива, ніж багатократна і малопрогнозована реінкарнація Атману у індуїзмі, яка нічого конкретного адептові не «гарантує»;

- релігійні догмати (аксіоматичні ствердження, позиції віри) у світових релігіях, як правило, нечисленні («п’ять Стовпів ісламу», «чотири Великі істини Будди та ін.), що робить ці релігії значно більш зрозумілими для представників різних етносів і культур»;

- скасовуються обмеження на поширення релігійної системи лише серед представників конкретного етносу у світових релігіях, наприклад, християнство декларує спасіння не лише іудеям, але і всім віруючим у Христа, буддизм, у свою чергу, заперечує кастову систему індуїстичного суспільства;

- культова діяльність світових релігій стандартизується – вербальні конструкції, інші дії легко можуть бути засвоєні і відновлені будь-якими адептами – у тому числі, іноземними;

- більшість світових релігій транслюють монотеїзм, що також конкретніше (а тому зрозуміліше) і простіше у порівнянні з вірою у Небо, Дао, Шан-ді, численний пантеон Риму, індуїстів, аравійських племен.

Крім цих, виділених умоглядно, причин, існували і передумови, які полегшували сприйняття нових відгалужень національних релігій, які відносно швидко стали світовими.

Тут варто згадати про важкий гніт трьох паралельно існуючих різновидах влади, судочинства і оподаткування, під яким знаходилися іудеї. Не дивно, що концепція Месії (Спасителя) знайшла серед них широку підтримку.

Крім цього, полегшували закріплення і популяризацію нових релігій також і війни, жорсткі економічні санкції – ця передумова сприяла поширенню християнства та ісламу. Згадаємо також і про адміністративну підтримку – християнство та іслам її отримували, бо спонукаючи громадян до покірності, викорінюючи у їх свідомості бунтарство тощо, були значно вигіднішими для влади.

Перейдемо тепер до перегляду концептуальної сутності, культових дій і організаційних структур світових релігій.

2.

Найбільш доцільним видається почати цей перегляд з буддизму - цілком зрозумілої, навіть з точки зору європейця, світоглядної системи, яка виникла у VI ст.. до н.е. у Індії.

2.1. Буддизм – найдревніша світова релігія. Сьогодні вона нараховує близько 800 мільйонів послідовників.

Засновником буддизму була реальна історична особистість - Сіддхартха Гаутама (з роду Гаутама). З подіями народження, життя і смерті Сіддхартхи Гаутами пов’язано чимало легенд, які не дозволяють відокремити чистий і достовірний історичний матеріал. Але поряд з міфами можна знайти і більш імовірний життєопис Будди, хоча він теж вважається легендою.

Сіддхартха народився в передгір’ях Непалу, в невеликій державі. Батько його, місцевий раджа, рано втратив дружину і дуже любив свого сина, бажаючи вберегти його від будь-яких негативних вражень. Він побудував синові декілька палаців, всім слугам яких було наказано приховувати від принца Сіддхартхи те, що люди поза межами палаців вмирають, хворіють, старіють тощо.

У шістнадцятирічному віці він щасливо одружився і в нього народився син. І тут, одного разу царевич Сіддхартха вирушив у прогулянку без дозволу батька разом з візником Чангою. Йому на зустріч попався старець, потім хвора людина, згодом - аскет, який поринув у роздуми, і на завершення - похоронна процесія. Ці „чотири зустрічі” стали поворотним моментом у його житті. Він запитав у свого слуги: що сталося з цими людьми, на що отримав відповідь: всі ми можемо захворіти, обов’язково постаріємо, і точно помремо. Ця думка вразила Гаутаму, наче грім, тому що він не був готовий до сприйняття трагічності людського життя. Він сказав, що життя не має змісту, якщо він загине. Чанга відповів: нас вчать, що ти відродишся у новому тілі, якщо будеш добрим, то відродишся в доброму тілі - тварини або людини. Ці слова довели Гаутаму до відчаю: чи не можна вибратися якось з кола сансари?

За відповідями він звернувся до ведичних джерел і брахманізму, які став активно вивчати. Як було зазначено вище (див. п. 3.1.), індійські релігійно-філософські системи того часу вчили, що страждання, хвороби, інші нещастя – наслідки кармічної доцільності і тому закономірні для будь-кого, хто не розуміє ілюзорності фізичного світу. Спокій можна віднайти, лише ведучи аскетичний спосіб життя і налаштовуючи себе на відповідне ставлення до світу, сансари тощо. Таким чином Сіддхартха став пустельником – йогом і вирішив йти в ліс до відлюдників. По дорозі він помінявся з мисливцем одягом, одягнув жовтий плащ і сховався в лісі (згодом жовтий плащ стає одягом монахів).

Сіддхартха поголив голову і оселився в лісі. Довгий час він ставив на собі найжорстокіші експерименти: морив себе голодом, довів своє дихання до кількох подихів на добу. Він став як привид, але все чекав, що йому відкриється таємниця життя. Чутки про молодого відлюдника розійшлись по всіх околицях і до нього прийшло декілька аскетів, які стали чекати, коли ж він повідомить своє одкровення. Але це одкровення не приходило. В результаті таких практик, Сіддхартха мало не помер і раптом зрозумів, що таким шляхом нічого не досягне, і повідомив очікуючим, що більше так чинити не буде. Люди були розчаровані і залишили його.

Сіддхартха продовжував вести аскетичне життя, але фанатичному самообмеженню вже не віддавався. І ось, сидячи під деревом бодхі, він блискавично отримав очікуване одкровення і став Буддою (просвітленим).

Коли це відбулося, Будда захотів зустрітися з тими монахами, які його покинули, на що ті погодилися з неохотою, але легенда говорить, що, наблизившись, останні були вражені світлом, яке йшло від обличчя Будди. Він виклав їм своє вчення, яке полягало у чотирьох Великих істинах і наполягав, що у разі дотримання їх будь-яка людина набуде незвичайного спокою духу, повної свободи і нірвани вже після одиничного існування у матеріальному тілі – тобто відбудеться вихід з сансари. Так була утворена перша буддійська монаша громада - сангха.

Культова діяльність буддизму відзначається порівняною простотою. До культових дій відносять медитації, специфічні молитви і музика, які акустично і психологічно гармонізують людину, а також паломництва до пам’ятних місць, пов’язаних з життям Будди. Зокрема поширеним є паломництво до ступ – специфічних башт, ряд яких зведено у місцях знаходження частин тіла Шакьямуні (це ще одне ім’я Сіддхартхи Гаутами, яке означає Мудрець з роду Шакья).

Крім цього, типовою культовою спорудою є храм з вівтарем і скульптурними зображеннями Будди, які часто досягають значного розміру. Існують великі свята (у травні), пов’язані з народженням, просвітленням і переходом Будди до Нірвани.

2.2. Формулюючи своє вчення, Будда опирався на знайому всім індійцям індуїстичну (у тому числі – брахманістську) традицію. Як вже зазначено, він використовував принцип переродження (сансари), ідею закону справедливого наслідку (карми), праведного шляху (дхарми) тощо.

За буддизмом, життя у всіх його проявах є вираженням різних комбінацій або «потоків» нематеріальних часток – дхарм, сполучення яких визначає буття всього існуючого: людей, тварин, рослин, неорганічної природи. Після розпаду відповідного сполучення наступає смерть, але дхарми не зникають, а утворюють нову комбінацію. Ця комбінація здійснюється відповідно до закону карми - залежно від мислення і поведінки у попередньому житті.

Однак, це колесо життя (сансара) бути перерване - саме до цього і повинна прагнути кожна людина. Припинення перероджень, які викликають страждання, досягнення стану спокою, блаженства, перетворення на Будду – такою повинна бути головна мета людських зусиль.

Таким чином у буддизмі головний акцент робиться на можливість віднайдення стану спокою, незворушності і просвітління. Крім цього, ця релігія відмовляється визнавати кастову систему стратифікації, бо всі люди визнаються рівними у можливості стати на шлях просвітління.

У такий спосіб в буддизмі простежується одна з перерахованих вище ознак, характерних для всіх світових релігій - звертання з проповіддю до всіх людей - незалежно від їх етнічного, економічного, політичного походження.

Ще однією особливістю буддизму, яка помітна і в інших світових релігіях, є зміщення акценту з колективного на індивідуальне релігійне життя і мету. Відповідно до буддизму, людина може вирватися з сансари саме завдяки індивідуальним зусиллям, усвідомити і сформувати свій, особистий «праведний шлях», і змінити карму.

У вченні Будди говориться: «Як майстер, що виготовляє лук і стріли, стругає стрілу і робить її прямою, так і розумна людина виправляє свою душу. Душу важко стримувати. Вона легко збуджується. Заспокоївши душу, людина знаходить спокій. Невгамовна душа заподіює людині зла більше, ніж може заподіяти скривджена людина або ворог. Людина, яка може зберегти свою душу від спраги, від гніву і від всілякого зла, може знайти істинний спокій». Ця установка деталізується у вигляді чотирьох основних положень («істин») віровчення:

1. Сутність життя є страждання.

2. Причина страждань - бажання і схильності.

3. Щоб позбутися від страждань, треба з викорінити у собі бажання і схильності.

4. Для цього необхідно вести доброчесне життя за законами правильного поводження і морального знання, слідуючи так званому «восьмеричному шляху» («шляху восьми сходин»).

Яким же чином віднаходиться це звільнення від будь-яких бажань і перехід до Нірвани? Зазначимо, що це поняття є одним з ключових у буддизмі і означає «загасання», «вгасання» почуттів і схильностей, перехід до якісно нового стану існування після смерті, світ одвічного спокою і насолоди. Нірвана – «острів, досягши якого просвітлений знаходить незалежність від людей, богів і навіть від самої природи. Той незрівнянний острів, де нічим не володіють і нічого не жадають, руйнування смерті і загибелі» - говорив Будда – «Лише деякі досягають цього острова, але тим, кому вдалося це зробити, навіть боги заздрять».

Крім цього, за буддійським вченням люди не самотні на шляху до Нірвани - у цьому їм допомагає Будда, а також бодхісаттви - істоти, яким залишилося зробити останній крок для досягнення цього «світу», але які його не роблять свідомо, здійснюючи патронаж звичайних людей.

Однак, «шлях восьми сходин» повинна пройти сама людина – стан Будди і нірвана досягається власними зусиллями. Ось щаблі цього «шляху» індивідуального духовного розвитку, які передбачають розвиток мудрості, моральності та духовної дисципліни:

1. Правильні погляди, тобто погляди, засновані на «шляхетних істинах». Цей крок означає повне погодження з істинами і бажання тлумачити через їх призму всього свого життя. Людина, яка засвоює цей «щабель» вважає звичайне суспільне життя хаотичним, дисгармонійним і базованим на постійному прагненні людей до предметів своїх бажань;

2. Правильна рішучість, тобто готовність до подвигу в ім'я істини. Оскільки людина зрозуміла, що причина її страждань коріниться у її бажаннях, вона відрікається від чуттєвих насолод і замінює їх потягом до духовного розвитку, власну роздратованість прагне замінити доброзичливістю, будь-які наміри жорстокості підмінює співчуттям;

3. Правильне мовлення, тобто доброзичлива, щира, правдива. Буддист також утримується від суджень, які можуть спричинити сварку, прагне бути чемним і оперувати лише тими словами, які віднайдуть у співрозмовника духовний резонанс.

4. Правильна поведінка. Адепт повинен утримуватися від будь-якої діяльності, пов’язаної з вбивством, крадіжкою, обманом. Крім цього, утримання також поширюється на статеві контакти – вони повинні бути мінімально достатніми (для тих, хто вступає у релігійний сан - виключеними);

5. Правильний спосіб життя. Перебуваючи у суспільстві, буддист, звісно, працює і заробляє кошти на своє існування. Але будь-який фах не повинен бути пов’язаний з торгівлею живими істотами, виготовленням і поширенням зброї, наркотичних речовин і алкалоїдів, нечесною наживою, шахрайством;

6. Правильне зусилля. Індивідуальне самовдосконалення повинне відбиватися і у зміні мислення. Буддист прагне не допускати у свідомість «шкідливих» думок і постійно замінює їх на добрі, «хороші»;

7. Правильна увага, напрямок мислення передбачає активну пильність свідомості. Віруюча людина бажає закріпити у собі всі нові індивідуальні здобутки. Іншими словами, вона не вважає себе сукупністю тлінного тіла, розуму, свідомості і непостійних відчуттів. Звільнення розуму від міркувань про самого себе вважається запорукою просвітлення і осягнення істини.

8. Правильне зосередження означає відповідні методи споглядання і медитації. Заспокоєний і чистий розум людини готовий до сприйняття «насолоди зречення від всього земного». Необхідність висловлювати судження відпадає, настає внутрішній спокій і радість внутрішньої гармонії. Разом з цим адепт розуміє, що і це не межа самовдосконалення і прагне перейти до стану відстороненості, байдужості, абсолютної незворушності.

Оволодіння цими принципами тлумачиться як ряд поступового ґрунтовного вкорінення у собі системи нових якостей – позбавлення ілюзії особистості, відстороненості, звичку не бажати будь-чого, бути неемоційним тощо. При цьому буддизм стверджує, що людина, яка слідує «сходам» неминуче відчуватися стан самбо дхі (самадхі) – надприродних прозрінь, появу нових якостей психіки (безмежної пам’яті, пригадування минулих інкарнацій, абсолютної уваги, нечутливості до болю тощо).

У ранньому буддизмі пошук просвітління передбачав відмову від будь-яких мирських прихильностей і життя у монастирі. Однак буддизм не транслює абсолютний аскетизм – адепти могли жити відносно ізольованою групою (сангха), були повинні суворо стежили за особистою гігієною, порядком у приміщенням приміщення, під керівництвом учителя (гуру) вести натуральне господарство вегетаріанського напрямку, регулярно і тривало займатися йогою і медитаціями. Крім цього, для ченців передбачалася і місіонерська діяльність, пропагування свого вчення, яке зустрічало великий інтерес.

Але не кожна світська людина була здатна стати на шлях «відмови від усього мирського». Тому виникла проблема буддистів-мирян, яка розв’язалася шляхом розробки вчення про два шляхи порятунку: хінаяну і махаяну.

Хінаяна - вузький шлях порятунку, який передбачає певний аскетизм, відлюдництво, або проживання у монастирі.

Махаяна - широкий шлях порятунку, при якому припускається можливість досягнення самадхі та Нірвани мирянином, який дотримується обітниці духовного вдосконалювання під керівництвом бодхісаттви. На відміну від ченців мирянам давався більше спрощений етичний кодекс поведінки, який зводився до дотримання п'яти заповідей: 1) утримуйся від вбивства; 2) утримуйся від злодійства; 3) утримуйся від надмірного статевого життя; 4) утримуйся від неправди; 5) утримуйся від збуджуючих напоїв.

2.3. Зрозуміло, що основи віровчення і організаційні форми буддизму сформувалися у Індії, але брахманізм та індуїзм не дозволили йому домінувати і призводили до витіснення цієї релігії за межі Індії.

Це витиснення одночасно означало початок масового поширення буддизму всієї земною кулею. Вже у III в. до н.е. він стає державною релігією на Цейлоні, де виникає безліч монастирів, навколо яких формуються громади буддистів-мирян. Активно поширювалася нова релігія також Індокитайським півостровом, де зосереджено понад 94% буддистів південно-східної Азії. Великі громади буддистів існують у Таїланді, В'єтнамі, М’янмі, Камбоджі, Лаосі. У Таїланді і Камбоджі буддизм є державною релігією. Монастирі в цих країнах є центрами громадського життя, особливо в сільських районах, а чернецтво користується великою повагою і впливом. Монах-буддист є ідеалом для наслідування і людиною, за допомогою якого мирянин накопичує заслуги для своїх майбутніх перероджень. Як правило, буддійські громади в цих країнах мають централізовану бюрократичну організацію, які певною мірою копіюють державний апарат.

Одним з найбільших регіонів поширення буддизму є Китай. Ця релігія відома тут з I ст. н.е., а період найвищого розквіту припадає на VI-Х ст. н.е.

У Китаї буддизм поширюється як махаяна, оскільки цей напрямок значно набагато доступніше для розуміння простої людини. Слід відзначити, що з причини асиміляції на національному ґрунті, запозичень деяких смислових моментів з інших релігій (зокрема, з даосизму), китайський буддизм дещо модифікувався і зараз має назву одержав назву чань-буддизму. Слово «чань» (японський варіант «дзен») означає «зосередження», «медитація».

Отже, чань-буддизм певною мірою співзвучний даосизму. Їх поєднує розуміння головної мети релігійного життя - звільнення як процесу внутрішнього гармонійного злиття людини зі світом, а також до відмова від власного «Я». Формою здійснення такого злиття виступає недіяння, у якому, на думку цих двох релігійно-філософських вчень, реалізується істинна природа людини. Велике значення має також медитація, протягом якої віруюча людина прагне внутрішньо зосередитися, відсторонитися від бажань та пристрастей і «віднайти Будду всередині себе».

Таким чином, з точки зору чань-буддизму, досягти просвітління - означає воз'єднатися зі споконвічною і всеосяжною природою Будди, для чого не потрібні аскетизм, виснажливі молитви і повторення священних текстів. Послідовник чань-буддизму виходить з установки: «Якщо Будда вже є всередині нас - тоді непотрібні ніякі зайві зусилля», тобто даоський принцип у-вей набуває своєрідної інтерпретації.

Ще одна важлива особливість чань-буддизму полягає в тому, що його послідовники не розглядають Нірвану як кінцеву мету релігійного життя. Вона, ясна річ, передбачається в принципі, але безпосередньою метою є досягнення просвітління у формі станів самадхі. Такі просвітління – ознака внутрішньої самозміни людини, у процесі якого відбувається перебудова не тільки інтелектуальної мети, але всієї глибини психічного і духовного «Я» віруючого, пробуджує його творчу інтуїцію, прояснює свідомість тощо.

Ще одним територіальним різновидом буддизму є ламаїзм, назва якого походить від слова «лама», яке буквально означає «вище немає», а у більш простому тлумаченні – «чернець» або «жрець». Ламаїзм сформувався у VII ст. н.е. Колискою його є Тібет.

У ламаїзмі найбільше яскраво виявилася одна з головних закономірностей формування релігій – чим далі від місця виникнення поширюється релігійне вчення, тим більше воно віддаляється від первісного, вихідного варіанту і насичується елементами місцевих релігійних вірувань, культів, звичаїв і традицій. Ламаїзм являє собою досить оригінальним синтезом махаяни і добуддійських архаїчних вірувань народів, які населяють території Тібету, Монголії тощо.

Віровчення ламаїзму, крім базових чотирьох догматів ортодоксального буддизму містить міфологічну космологію, своєрідний посмертний шлях (він детально змальований у так званій «тібетській Книзі Мертвих»), демонів та інші духовні сутності.

У віровченні і культі ламаїзму сильно виражені містичні ідеї тантризму (від «тантра» - хитросплетіння, таємний текст, магія), які коріняться у Ведах. В основі його лежить ідея єдності Космосу, тіла і свідомості, які складають єдину енергетичну систему. Тібетський тантризм дещо модифікує йогу, підпорядковуючи її ідеї розчинення людини у Космосі, який є «тілом Будди». Допомогти цьому мають словесні і музично-вокальні елементи культу (мантри), сакральні зображення (мандали) тощо. Особливо шанованими є мантри АУМ і Ом мані падме хум. За віруваннями ламаїстів, вимовляння цих вербальних формул значно оптимізує внутрішній світ людини, сприяє гармонізації її відносин з Космосом, очищає її чакри та ауру.

Ламаїзм підтримує вірування у досить великий і розгалужений пантеон, у який увійшли, місцеві божества тибетців, монголів, бурятів, тувінців, калмиків. На вершині цього пантеону знаходиться Будда Шакьямуні - Будда сучасної космічної епохи. При цьому центри ламаїзму (реальне місто Лхаса і легендарне - Шамбала), як вважається, містять сакральну інформацію про цикли існування людства на планеті Земля і ставляться до сучасної технологічної доби скептично – як до деградації ментальних практик і спирання на «милиці» штучних технологій.

Розвиток вірувань у першооснову енергетичного начала вплинув на формування образу Шакті - супутниці божеств, їх жіночої іпостасі. У результаті божества і бодхісаттви уявляються у вигляді багатотисячних «сімей», до яких включалися: супутниці - шакті, духовні сини - бодхісаттви, демони, охоронці і антиподи добрих якостей Будд - демони-вороги. У цей пантеон також входили обожнені реальні діячі буддизму.

Надзвичайно шанованою особою є верховний голова ламаїзму Далай-лама (Лама «великий як море»), який вважається вищою з всіх істот, які перебувають у сансарі. Цікавим є ритуал обирання або віднаходження Далай-лами. Смерть цього «живого бога» є початком його нового земного втілення. Тому спеціальні, наділені високими повноваженнями, комісії з вищих Лам відшуковують серед хлопчиків, що народилися протягом року після смерті Далай-лами того, у кому втілилася його божественна сутність. Дитина поміщується у монастир, де отримує відповідне виховання. Як вважається, хлопчик змалечку пам’ятає свої попередні життя, має надприродні якості.

Центром релігійного життя ламаїзму є монастирі, у яких здійснюють культову, ритуальну, просвітительську і політичну діяльність. Існує ієрархія священнослужителів, яка включає, крім далай-лами, лам, настоятелів, ченці, послушників та учнів.

Цікаво також те, що ламаїзм практикує, крім мантр і заклинань, своєрідну механізацію молитв. У так називані хурде - як правило, металеві циліндри на вертикальній вісі поміщують молитовні тексти, які обертають віруючі. Вважається, що один поворот циліндра рівноцінний прочитанню всіх ув'язнених у ньому молитов.

Невід'ємною приналежністю житла адепта ламаїзму є сімейний вівтар. Це невисока шафка, з поличкою, усередині якої знаходяться металеві, глиняні або дерев'яні скульптурні зображення божеств ламаїстського пантеону, висять невеликі ікони, лежать бронзові чашечки для жертвоприношень, курильні свічки тощо. Серед ламаїстів поширені також і талісмани.

Кількість календарний свят у ламаїзмі порівняно невелика. Тут слід згадати про Цанагган («білий місяць»), свято, присвячене початкові нового року за стародавнім тібетським місячним календарем. Протягом нього проводиться ціла серія театралізованих обрядів, виготовлення різноманітних фігур на честь «п’ятнадцяти чудес Будди», які він здійснив у Індії для «осоромлення лжепророків».

3.

Іслам (мусульманство) - друга за чисельністю адептів світова релігія. Його сповідують близько 1 мільярда людей у понад 120-ти країнах світу. У ряді з них іслам визнано державною релігією або він є традиційно домінуючим (Туреччина, Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін.) Переважна більшість мусульман проживає у країнах Західної, Південної, Південно-східної Азії і Північної Африки.

3.1. Іслам - відносно молода світова релігія. Він виник на початку VII століття н.е. на Аравійському півострові, який тоді населяли переважно арабські племена, заняттям яких, було, здебільшого, скотарство. Разом з цим, через територію Західної Африки проходив караванний шлях між Месопотамією, Сирією, Єгиптом, Ефіопією, Іудеєю, що сукупно привезло до появи навколо оаз таких великих міст як Мекка, Ясріб (майбутня Медіна) та інших. Торгівельні зв'язки, а також легенди про божественне походження джерел та оаз, проживання у Аравії єврейських племен, паломництво сюди християн, наявність давнього храму Кааба, у якому зберігалися сотні зображень різних божеств – сукупно це сприяло активному спілкуванню різних народів.

Загадана Кааба, за легендою, була споруджена патріархом Авраамом (Ібрагім) і його сином Ізмаїлом, у храмі досі покоїться священний камінь, який нібито був посланий Адамові і Єві після їх гріхопадіння – і храму, і каменю поклонялися з найдавніших часів представники різних етносів. Іншими словами, Мекка була плюралістичним релігійним центром.

Виникнення ісламу підкорюється загальним закономірностям формування світових релігій. На тлі політеїстичних і анімістичних культів арабських племен Аравії, іслам починає формуватися на базі родової релігії одного з найбільш впливових племен - курейшитів, адміністративний центр якого перебував у Мецці.

Богом мекканських курейшитів був Аллах (від Муллах - господар). По мірі того, як курейшити підкорювали своєму впливові сусідні племена і населення прилеглих міст, віра у Аллаха стала витісняти віру у богів менш сильних і впливових племен. До того ж соціокультурна і політична ситуація того часу сприяла формуванню монотеїзму.

Так у VI ст. н. е. у Аравії у зв’язку з переміщенням торгівельних шляхів до Ірану падає значення місцевої торгівлі. Населення, яке втратило доходи від караванної торгівлі, змушене було шукати джерела існування в землеробстві. Але придатних для сільського господарства земель було мало і їх треба було завойовувати, для чого необхідним було об’єднання сил розпорошених племен. Актуальність введення єдинобожжя і згуртування і на цій основі арабських племен бачилася деякими курейшитами доволі виразно.

Однак процес формування монотеїстичної релігії не проходив автоматично. Вирішального імпульсу йому додала реальна історична особа - пророк Мухаммед (близько 570 – 632 рр). Він, за походженням, курейшит, рано осиротів, був пастухом, потім одружився на багатій вдові і став впливовим купцем у Мецці.

У 610 році Мухаммед, як вважається, отримав одкровення зустрічі з ангелом Джебраїлом, який надихнув пророка просвітити людей відносно найбільш правильного тлумачення віри. Мухаммед покинув свої справи і виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку назвав іслам («покірність»). Він наполягав, що існує лише один бог Аллах, волі якого повинні бути покірні всі люди, які мусять звеличувати Аллаха і служити йому, очікуючи кінця світу, судного дня і встановлення царства справедливості і миру. У проповідях Мухаммеда звучали вимоги соціальної справедливості, братерства віруючих, надання благодійної допомоги бідним, а також осуд лихварства і необхідність дотримання простих норм моральності.

Спочатку ідеї Мухаммеда не знайшли широкої підтримки у більшості меккан – плем’я скептично почало ставитися до всього клану Хашім, до якого належав Мухаммед.

Пророк у 622 році разом зі своїми прихильниками - мухаджирами переселився у м. Ясріб, згодом перейменоване у Мадінат ан-набі а пізніше – у Медіну (місто пророка). Саме з цієї події (арабське «Хіджра» - переселення) і починається мусульманське літочислення.

У Медіні Мухаммед став правителем і заснував мусульманську громаду (умму), до складу якої увійшли, крім мухаджирів, жителі інших міст. Члени громади визнали Мухаммеда своїм пророком, релігійним і світським керівником, який дійсно проводив цілком альтруїстичну політику, толерантну до представників інших релігій та етносів. У своєму приватному житті і побуті він демонстрував скромність, обмежував себе у їжі, комфорті, носив простий одяг тощо.

Між Медіною і Меккою протягом восьми років ішла запекла війна, яка, багато в чому завдяки харизмі Мухаммеда, скінчилася перемогою мухаджирів.

У 630 році Мухаммед урочисто в'їхав у Мекку і це місто перетворюється на центр ісламу. Єдиним радикальним вчинком пророка було знищення всіх язичницьких ідолів у Каабі – ставлення його до тих, хто визнав себе переможеним у цій війні було, за переказами, цілком гуманним.

З цього моменту формується мусульманська феодально-теократична держава, яка отримала назву Арабський Халіфат. Мухаммед за життя був її релігійним і політичним керівником. У 632 році він помер і був похований у Медіні, а його пост Халіфа (намісника, заступника пророка) був обраний найближчий сподвижник Абу Бекр. Останній організував ряд успішних завойовницьких походів у ім'я Аллаха, скорив своїй владі багато племен і розширив межі нової держави. Завдяки сприятливим умовам, іслам швидко поширився всією територією Аравії і перетворився на панівну релігію арабської держави.

Завойовницькі війни халіфів не обмежувалися територією Аравії. Користуючись слабістю Візантії і Персії, араби підкорили своєму пануванню народи Середнього і Близького Сходу, частину Індії, Середньої Азії. Почалася досить швидка їх ісламізація. Певною мірою, ряд народів був вже підготовлений до концепції єдинобожжя, бо був знайомий з іудаїзмом або християнством. До того ж арабські халіфи економічно заохочували перехід іновірців до ісламу. Таким чином, сукупність жорстких військових завоювань, економічні заходи і, як ми скоро пересвідчимося, проста і гуманна суть нової релігії, сприяли перетворенню її на світову.

3.2. Подібно до інших світових релігій, іслам, як вже було вказано вище, базується на одкровенні, яке, за віруваннями, було передане Мухаммеду окремими частинами самим Аллахом за посередництвом ангела Джебраїла.

Основні положення віровчення ісламу викладені у головній «священній книзі» - Корані (араб. куран – «читання» або «читання вголос»). Його основу становлять перші проповіді Мухаммеда, які були записані його секретарями-переписувачами. Повний текст Корана (Сухуф) був зібраний після смерті Мухаммеда (близько 650 р.). Він містить 114 сур (глав), що мають різну кількість аятів (віршів) - від 3 до 286.

Коран містить інформацію про космогонію, створення перших людей, культові приписання щодо ритуалів, а також сімейних, майнових, правових, ґендерних, вікових та інших взаємин. Принцип монотеїзму тут проведений однозначно і послідовно - віра в єдиного бога Аллаха є фундаментом мусульманського віросповідання.

Аллах - це єдиний і неподільний бог, який створив все суще і визначив мету існування будь-якого об’єкту, людини чи надприродної істоти. Він - всемогутній, мудрий, всемилостивий, всеохопний (взагалі Мухаммедом була висловлена позиція про 99 імен Аллаха). Він - верховний суддя, поруч з ним немає ні інших богів, ні будь-яких самостійних істот. Йому покірні всі явища природи, люди, ангели і демони – навіть уособлення зла – Ібліс покірний Аллаху і виконує його волю.

Заради справедливості слід вказати, що концептуальні засади мусульманства багато у чому подібні до іудейських і у певній мірі – до християнських. Віра у єдиного в бога та його пророка, страшний суд, рай та пекло, посмертну відплату – спільне для цих релігій. Крім цього, Коран містить арабізовані імена іудейських та християнських пророків і, навіть, Ісуса Христа – Ібрагім (Авраам), Дауд (Давид), Сулейман (Соломон), Іса (Ісус), Муса (Моїсей), Нух (Ной). Про тісну спорідненість ісламу та іудаїзму свідчать однакові обряди ініціації хлопчиків, подібні кулінарні нормативи.

Разом з цією подібністю, наочною є характерна риса ісламу – серед пророків (до яких належить також Іса), визначальне місце однозначно належить саме Мухаммеду, який має звання «печатки пророків», бо доніс волю Аллаха без викривлень.

У зв’язку з викладеним вище зрозумілим є основне положення мусульманського символу «Немає Бога крім Аллаха і Мухаммед – пророк його». Ця формула по суті означає фаталістичний погляд на власну долю. Все у природі і соціумі підкорюється кадару – божественному перед визначенню. Що людині приречено Аллахом є невідворотним ніяким чином - невідомі випробовування у житті, визначена міра насолод, рай чи пекло після смерті – все це залежать тільки від волі Аллаха, хоча і заступництво Мухаммеда на Страшному суді може пом'якшити долю грішників. Аллах може бути милостивим до людини, або відвернутися від неї – на власний розсуд. Єдине, що залишається людині, за ісламом – це покоритися і слідувати одкровенню Мухаммеда.

Основні догматичні культові засади мусульманства сформульовані у формі п'яти «стовпів віри», визнання яких і слідування яким обов’язкове.

Перший – щире проголошення вголос шахади («свідчення») – вже названого основного положення символу віри. Ця ідентифікаційна молитва і розуміння її сакрального змісту - перша умова, щоб бути правовірним мусульманином.

Другий – намаз - щодобовий п'ятикратний. Кожен віруючий зобов'язаний п'ять разів на добу здійснити канонічну молитву. Перша, ранкова молитва відбувається у проміжок часу від світанку до сходу сонця, друга - полуденна, третя - у другій половині дня до заходу Сонця, четверта - при заході Сонця, п'ята - на початку ночі. Ритуал кожної молитви розписаний до деталей. Обов’язковим, зокрема, є ритуальне омовіння, особливе налаштування свідомості на ідею пробудження власного сумління, страху перед Аллахом, особлива поза і розташування тіла відносно сторін світу (головою у бік Кааби).

Третій – ураза – дотримання тридцятиденного посту у місяць рамазан. Вважається, що в цей період мусульмани повинні віддаватися благочестивим роздумам, робити добрі справи. Піст був встановлений в нагадування про те, що саме у цей місяць Мухаммед отримав перше божественне одкровення. Протягом посту правовірний мусульманин не має права зі світанку до настання темряви пити, їсти, розважатися (грати у ігри, дивитися різноманітні видовища), курити, митися і будь-яким чином насолоджуватися. В ісламі передбачене звільнення від посту хворих, літніх людей, вагітних жінок, мандрівників, дітей віком до 7 років та ін. Ідея урази – випробування віри мусульманина та її зміцнення.

Четвертий - закят - обов'язкова сплата податку, стягнення якого запропоноване у Корані, а розміри тлумачаться у шаріаті (системі ісламського законодавства). Спочатку закят («виплата») був добровільною милостинею в ім'я Аллаха, потім перетворився на обов'язок для очищення гріхів. Крім обов'язкового податку існує добровільне пожертвування - садака -1/40 частина річного доходу. Існує також думка про те, що звичай закяту пов'язаний з арабською до ісламською традицією, метою якого є підтримка спеціального фонду для нужденних членів племені. Податок стягується з майна і доходів мусульманина. Крім закяту існують і добровільні пожертви - садака («щирий дар»). Крім того, садака може застосовуватися як штраф. Гроші, зібрані з мусульман у вигляді закяту, як правило знаходяться у розпорядженні каді (релігійного судді) і повинні витрачатися у тому окрузі, де були зібрані.

П'яте - хадж - паломництво до Мекки. Цей захід пов'язаний з легендою, за якою головне святилище мусульман Кааба, було побудоване Адамом, зруйноване під час потопу, але відновлене Авраамом і його сином Ізмаїлом. Хадж полягає у відвідуванні Кааби, поклонінні вже згаданому «чорному каменю», а також головній святині ісламу - гробниці Мухаммеда у Медіні, а також інших священних місць Аравії. Паломництво повинне відбуватися у дванадцятий місяць мусульманського календаря. Здійснення цього ритуалу не у суворо обов'язковим, воно залежить від матеріальних можливостей і фізичного стану людини, але вважається бажаним. Ті люди, які здійснили хадж, отримують почесний додаток до власного імені «хаджі».

Крім хаджу, у ісламі, практикується і поклоніння святим місцям – мазарам, якими вважаються різні древні спорудження, могили, місця поховання святих, цвинтарі, дерева, камені тощо. Зазвичай ці об’єкти пов’язані з легендами, міфами, багатовіковими переказами.

Як і в інших релігіях, значна роль у культовій системі ісламу надається релігійним святам, яких порівняно небагато. Серед них особливе значення мають Ураза-байрам, Курбан-байрам, Мірадж та інші.

У період становлення ісламу пророк Мухаммед заборонив своїм послідовникам святкувати немусульманські свята і брати в них участь. Відтак він відповів віруючим, що Аллах призначить для мусульман свята кращі, ніж в іудеїв та християн і саме вони будуть бажані для нього. Практично відразу після появи мусульманства, особливе місце відведено п'ятниці як дню ревного поклоніння Аллахові, а не як час для торжеств і веселощів.

Згідно з мусульманським розумінням, свято - це можливість для кожного багаторазово помножити добрі діяння, які у Судний день будуть порівняні з поганими. Тому мусульманські свята є стимулом для більш старанного богослужіння – віруючі роблять спеціальні ритуальні намази, читають Коран і молитви, намагаються обрадувати родичів, сусідів, усіх знайомих і незнайомих, відвідують один одного, роздають пожертвування, дарують подарунки, намагаються ні в якому разі нікого не кривдити. Відзначаються свята у суворій відповідності з місячним календарем і це призводить до щорічного «зсуву» святкових дат.

Ураза-байрам - це свято закінчення посту. Він припадає на початок наступного за рамазаном (рамазаном) місяця. Напередодні свята мусульмани збирають закят. Свято триває три дні, під час яких адепти ісламу носять святковий одяг, радіють, готують традиційні блюда, обмінюються подарунками, відвідують рідню, могили померлих тощо.

Курбан-байрам - свято жертвоприношення, відзначається через сімдесят днів після закінчення посту урази і пов’язується також з закінченням хаджу. Святкується курбан-байрам на честь переказу про пророка Ібрагіма, який мав принести в жертву Аллаху свого сина Ізмаїла, але Аллах зглянувся над нещасним – ніж Ібрагіма не зміг різати, до нього був посланий архангел Джебраїл з бараном. Так Аллах спас Ісмаїла, виявивши милосердя і власну велич.

У цей день кожен мусульманин, крім омовення, святкового намазу і хвалебних пісень Аллаху, зобов'язаний принести жертву (курбан) - при читанні відповідної молитви зарізати барана чи іншу спеціально підготовлену тварину. Серед віруючих існує також позиція про те, що після смерті правовірний буде вимушений перенестися через тонкий, як волосина, і гострий, як лезо меча, міст над пеклом і може це здійснити лише на спинах тварини принесених у жертву.

Свято проводиться надзвичайно урочисто і триває три дні, протягом яких правовірні мусульмани також відвідують могили своїх близьких, моляться за них, роздають милостиню.

Міраж - свято присвячене пам'яті чудесної нічної подорожі пророка Мухаммеда на чарівному (з головою жінки, крилами) і швидкому, як блискавка, коні до престолу Аллаха, який удостоїв того бесіди, під час якої Мухаммед вимовив 99 тисяч слів. За переказом, все це відбулося так миттєво, що після повернення до свого ложа, пророк застав його ще теплим, а з випадково перекинутої посудини для обмивання не встигла пролитися навіть крапля води. Це свято відзначається 27 числа місяця раджаб.

Крім цих свят, існує також ряд інших, обов’язкових, але менш масштабних. До того ж у кожного народу в регіонах традиційного поширення ісламу існують власні специфічні обряди і ритуали.

Релігійним центром, місцем проведення культових заходів в ісламі є мечеть. У мечеті проводяться богослужіння, читаються проповіді, відбуваються різні обряди. Ця споруда має, як правило, за основу квадратні (кубічні) геометричні форми і відіграє функцію специфічного соціокультурного центру. Тут проводиться збір милостині, пожертвувань, організується релігійне навчання дітей тощо. При найбільших існують духовні школи - медресе, де готують майбутніх священнослужителів, богословів та релігійних правознавців.

Релігійна громада має назву умма і є традиційною первинною організаційною одиницею. Очолює релігійну громаду імам і мулла. Імам - духовний лідер, людина, яка керує молитвою. Формально він не є представником духовенства, не вважається наділеним благодаттю або чимось подібним – ним може бути будь-який правовірний, який має достатні знання у релігійній сфері і є досить авторитетним чоловіком. Мулла - знавець Корану і мусульманського ритуалу, священнослужитель.

Найважливішою частиною релігійно-культової системи ісламу є вже згаданий шаріат – детальне зібрання норм моралі, права, культурних приписів, які регулюють все суспільне і особисте життя мусульманина. Він базується на Корані (одкровенні) і Сунні (святому переказі). Будь-які дії, за шаріатом, поділені на п'ять категорій: суворо обов’язкові, бажані, добровільні, небажані і суворо заборонені.

3.3. Іслам не утворив єдиної системи релігійних організацій. Вже в другій половині VII ст. виникли три його напрямки: харіджити, сунніти і шиїти. Приводами для їх розділення були суперечки про принципи успадкування релігійної, світської влади, а також проблема визнання Сунни як священної книги.

Після смерті Мухаммеда періодично виникала проблема обрання верховного керівника держави (халіфа). За часів Абу Бекра - першого з них, який був одним з найближчих соратників і тестем Мухаммеда, мусульманство зберігало єдність - так само і за часи Омара та Османа - наступних халіфів. Жорстока боротьба за владу відбулася за четвертого халіфа Алі - двоюрідного брата Мухаммеда. Омейяди (династія мекканських правителів) не визнавали його влади. Внаслідок цієї боротьби у VII ст. сформувалися два напрями ісламу - сунізм, який об'єднав прибічників Омейядів, та шиїзм, який згуртував прибічників та нащадків Алі. Згодом сформувалася також секта харіджитів, яка заперечувала владу обох угрупувань. Розглянемо шиїзм та сунізм детальніше.

Сунізм – може вважатися найбільш ортодоксальним напрямом ісламу. Його прихильники визнають не лише Коран, а й Суну - друге після Корану джерело віровчення, яке викладене у вигляді тексту з висловлюваннями Мухаммеда та оповідань (хадисів) людей, які близько знали пророка.

Певний час сунізм був офіційною релігією арабського халіфату. На відміну від шиїзму, він не визнає будь-якого посередництва між Аллахом та людьми, крім Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі (про це буде пояснено далі) та особливе право його нащадків бути імамами, зосереджувати у власних руках світську і духовну влади. У теократичних державах суніти визнавали над собою верховну владу халіфа - ісламського правителя, керівника віруючих, верховного голови ісламської спільноти, який обирався для здійснення духовного і світського керівництва. Вважалось, що кожен з халіфів по черзі певною мірою замінює пророка Мухаммеда.

У межах сунізму сформувалося багато течій і шкіл, які, сповідуючи основні принципи, мають певні відмінності. Наприклад, суфізм є містико-аскетичним напрямком. Суфії байдужі до багатства та життєвих негараздів, вважаючи головною метою позбавлення особистих якостей та набуття божественних, тобто пряме з'єднання з божественною "істиною". Нині суфізм втратив колишню популярність, проте в окремих країнах його позиції ще досить міцні. Це дуже неоднорідна, розгалужена течія, до якої входять окремі містичні братства (чиштія, саадія, сенусія, сухардія, мюридизм та ін.).

Крім суфізму, як напрямку сунізму, слід вказати також таку течію як ваххабізм. Його послідовниками проповідується "братство мусульман", відмова від поклоніння святим місцям, вони формально виступають проти розкоші, користолюбства та лихварства. Крім цього, слово «джихад», яке ортодоксально тлумачиться як внутрішня духовна боротьба віруючого з Шайтаном (Іблісом) розуміється ними як вороже ставлення до іновірців. Ваххабізм покладено в основу офіційної ідеології Саудівської Аравії, послідовники його мешкають в Арабських Еміратах, у багатьох країнах Азії, Африки.

Вартими на увагу також є мутазиліти - творці першої в ісламі теологічної системи раціоналістичного спрямування. Ними проповідувалася ідея про можливість алегоричного тлумачення Корана – мутазиліти не визнавали сліпого і некритичного дотримання релігійних настанов.

На відміну від останніх, братства ангарія і ханбаліти обстоюють релігійний буквалізм, заперечують свободу поглядів, фанатично дотримуються обрядових і правових норм шаріату.

Шиїзм - другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснували прихильники Алі - двоюрідного брата Мухаммеда, домагаючись обрання його халіфом. Шиїзм охоплює течії і секти, адепти яких вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями та духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Вони визнають лише 12 імамів - прямих нащадків Алі. При цьому останній з них таємно зник і шиїти вважають, що він, за волею Аллаха, повинен з'явитися як спаситель і забезпечити перемогу шиїзму в усьому світі.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, мусульманські традиції, хоча по-своєму тлумачать деякі догмати ісламу. Відтак вони вірять у переселення душ і стверджують, що у нащадках Алі жила душа Мухаммеда. З текстів Сунни вони визнають лише ті, які були написані членами сім’ї пророка.

На території арабського халіфату шиїзм перебував у опозиції і переслідувався, оскільки не погоджувалися з владою халіфів (не нащадків Мухаммеда). Тому деякі шиїтські умми були ізольовані, що породжувало їх специфічні риси. Цікавим фактом є те, що шиїтам, в разі переслідувань за віру, дозволяється приховувати власні релігійні погляди, видаючи себе за правовірного суніта. Але всі шиїти вважають себе поборниками «чистої» релігійної віри.

Найчисленнішою течією у шиїзмі є імаміти, які вважають, що імам є божественно вказаною людиною і ця посада повинна передаватися в межах роду Алі «чіткою вказівкою» вустами самого пророка Мухаммеда або попереднього імама. Поширене імамістське вчення у Ірані та Іраку, його адепти мешкають у Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В'єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

Течія зейдитів об'єднує прихильників п'ятого імама Зейда Ібн Алі, який у очолив повстання проти Омейядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Подібно до інших шиїтів, зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі, але у богословських догматах зейдити зайняли "помірковану" щодо сунітів позицію. Вони заперечують божественну природу імаму і вважають, що ним може бути будь-хто з роду Алі, допускають існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських; країнах. На противагу імамітам, вони не визнають тези про «прихованого» імама, не маскують своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло відносно лояльному ставленню сунітської влади до зейдитів. Більшість з останніх мешкає у Північному Ємені, великі громади є також у Саудівській Аравії та Пакистані.

У контексті перечислення напрямків шиїзму слід також назвати ісмаїлітів, карматів, асасинів, друзив, хаттабітів, алідів, кадаритів, мутазилітів, рафадитів. Разом з цим, зазначимо, що детальний аналіз відмінностей цих та інших багатьох не названих тут напрямків шиїзму може бути темою реферативного дослідження слухачів дисципліни «Релігієзнавство».

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що принципових розбіжностей у культовій практиці між сунітами та шиїтами не існує.

За досить короткий історичний період іслам зумів перетворитися на світову релігію. З невеликої групи семітських племен виросла величезна етноконфесійна культурна спільнота - так званий «мусульманський світ», з потужною політичною структурою і високорозвиненою цивілізацією, яка, у порівнянні з європейським Середньовіччям, була більш просунутою у численних наукових царинах і зробила непересічний внесок у розвиток алгебри, медицини, поезії, живопису, архітектури та філософії.

Згодом, у Новий час, у зв'язку з боротьбою християнства з ісламом, вплив останнього на цивілізаційні культурні процеси дещо ослаб. У деяких країнах іслам був витиснутий з позицій державної релігії. Так, наприклад, Туреччина та Єгипет були оголошені світськими державами. Попри це, мусульманство у більшості країн свого традиційного поширення продовжує відігравати величезну роль як релігійне віровчення, система регламентації суспільної поведінки, ставлення до людей різної статі, матримоніального статусу, економічних відносин, містить особливі ритуали і важливі традиції, значимі для багатьох мільйонів людей.

4.

Поряд з буддизмом та ісламом до світових релігій належить християнство, яке є найпоширенішим віровченням.

Християнство - це збірний термін, який застосовується для ідентифікації трьох основних напрямків: православ'я, католицизму і протестантизму. У свою чергу, кожен з крупних напрямків поділяється на ряд більш дрібних віросповідань та релігійних організацій. Але всі вони об’єднані спільним історичним коренем і практично однаковим віровченням.

4.1. Християнство виникло у I ст. Нової ери на території Східної частини Римської імперії у Палестині – власне, сама Нова ера бере початок з народження центральної фігури християнства – боголюдини Ісуса Христа (хоча деякі історіографічні дослідження вказують на неточність дати відліку «нового часу»).

Немає ніякого приводу сумніватися у тому факті, що християнство виникло з іудаїзму, хоча, насамперед, треба зрозуміти ряд тих передумов, які дозволили секті християн отримати підтримку у соціумі.

У той час Палестина була провінцією Римської імперії. Складні політичні, економічні, міграційних та культурні процеси у Римі взагалі і Палестині, зокрема, призводили до зубожіння великої кількості людей. Так, над рядовими громадянами було по суті три (!) різновиди влади – намісники (тетрархи) імператора Риму, місцева монархія і релігійна влада. Це означало три (!) паралельно існуючі системи оподаткування, туманне законодавство, постійно зростаючу у Римі інфляцію тощо. Простіше кажучи, сотні тисяч людей ставали маргіналами і втрачали не тільки економічний статус, але й гідність - духовний «ґрунт», конче потребуючи впевненості, чітких життєвих орієнтирів та перспектив існування. 

Не почували себе впевнено і представники родової аристократії та римського патриціату в умовах свавілля зростаючої влади імператорів. Все це створювало ґрунт для пошуків нового сенсу буття і розвитку філософських шкіл, які наполягали на незворушності, фаталізмі, мужності та невибагливості (стоїцизм, скептицизм, еклектизм та ін.).

Отже підстави для переосмислення існуючих релігійних систем у контексті не надто оптимістичних реалій явно існували. До того ж, очікування і надії людей могли підкріплюватися розвитком тих ідей, які вже містилися у національних релігіях – тут ми маємо на увазі концепцію приходу Месії (Спасителя), яку включає іудаїзм.

Месіанські настрої в середовищі іудеїв були постійні, але саме в цей час вони стали надзвичайно популярними і викликали суспільний резонанс. На території Палестини з'явилося багато мандрівних проповідників, які провіщували скоре пришестя Месії, рятівника народу, справжнього «царя Іудейського». У священній книзі християн (Біблії) називаються імена двох великих пророків того часу - Ієремії та Іоанна Хрестителя.

Ці проповідники викривали моральну деградацію представників влади – розпусту у палацах, зневагу до потреб і страждань людей. Вони не вважали себе Месією, але наголошували на його скорому приході.

Спасителем у християнстві вважається Ісус. Як вказує Євангеліє (біблейські оповідання про життєвий шлях Христа – «Блага звістка»), він був непорочно зачатий у сім’ї правовірних іудеїв. При його народженні відбулися знаменні знаки божественної природи. Сам титул Ісуса «Христос» і означає «Месія», «Спаситель».

У канонічних християнських текстах мало говориться про життя Ісуса до 30 років. І саме з появи його на березі Йордану та прийняття ним хрещення від вище названого Іоанна (Предтечі, Хрестителя) почався його шлях проповідника, який закінчився смертю – розп’яттям і чудесним воскресінням.

Біблія також розказує про віднаходження Христом апостолів – найближчих учнів, а також чудеса, які він здійснював.

У цій книзі також детально пояснюється концепція нового віровчення. Христос намагався, зокрема, очистити віру у єдиного бога від спекулятивних і прагматичних нашарувань, які привнесли у неї книжники і фарисеї (релігійна влада), вводячи і підтримуючи систему відсталих положень, автоматичних ритуальних дій.

У своїх проповідях Ісус не протиставляє себе концепції іудаїзму, він її якнайпростіше модифікує, узагальнює численні заповіді під єдиною головною «полюби ближнього свого як самого себе». При цьому Христос проповідував примат смирення, ставлення з любов’ю не лише до своїх друзів, але і до своїх ворогів.

Таким чином, основний напрямок переосмислення тез іудаїзму християнством полягає у поглибленні сутнісного морального начала під кутом зору затвердження провідної ролі всезагального принципу любові. Заповідь любові до Бога, до себе, до ближнього, до свого ворога релігієзнавці вважають наріжним каменем нового морального вчення.

При цьому, Ісус Христос наполягав на тому, що посмертне спасіння, безперечно гарантується милостивим, чистим серцем, миротворцям, вигнаним за правду, невтішним людям, які будуть «наречені синами Божими», «Бога побачать» - і саме їх «є Царство Небесне».

У так званій «Новозавітній проповіді» досить чітко пролунали і соціальні мотиви: ідея рівності всіх людей перед Богом, осуд багатства, насильства, лжесвідчення, жадібності, експлуатації тощо. Ці та інші якості є перепонами до Бога і гарантують суб’єктам лише одвічні посмертні страждання. При цьому Христос не наполягав на тому, що суспільне життя, влада, економічні стосунки мають бути скасовані – він наголошував, що приматом мають бути не вони, а принцип любові.

Крім цього, провідною думкою проповідей Христа є те, що люблячий людство Бог, Отець всіх людей (без етнічних та інших обмежень), послав його повідомити їх про наближення часу Царства Божого. Іншими словами це називається «Благовіст» - звістка про можливість райського життя, про потенційне залучення людей до Царства Божого. Але ці блага настануть лише тоді, коли в душах людей «запанує Господь», коли вони відчують світле, радісне почуття близькості Отця Небесного. Шлях же в це Царство людям відкриває віра в Ісуса саме як Христа (Помазаника, Месії), як сина Бога, посередника між Богом-Отцем і людством - «Ніхто, - говорив Ісус, - не приходить до Отця інакше, ніж через мене».

Влади Іудеї і Риму зустріли Ісуса як самозванця. Він був звинувачений у підбурюванні проти влади, порушенні релігійних канонів і присуджений до мученицької смерті через розп'яття на хресті. Власна доля Христу була відома і він, як вірять християни, свідомо не ухилявся від неї, бо, як уособлення Бога, мав продемонструвати максимальну любов до людства - у тому числі своєю смертю. Він, боголюдина, принципово не чинив спротив і дозволив себе вбити, бо лише так могла бути продемонстрована його безмежна любов – до всіх, навіть до нерозумних і невдячних людей.

Як говорить євангельське оповідання, Христос воскрес на третій день, з'являвся своїм учням, давав їм настанови, а на 40-й день піднісся на Небо до Другого свого пришестя у якості судді.

Зрозуміло, що римська та іудейська влада спочатку ставилася до секти християн ворожо – прихильники нової віри були об’єктами найжорстокіших репресій – їх, зокрема, використовували на кривавих видовищах разом з хижими звірями, без будь-якого приводу могли стратити, відібрати майно тощо. З цих причин деякий час християнські громади були вимушені зустрічатися неявно – приховано (конспіративно – часто у катакомбах Риму) і вигадували спеціальні таємні знаки – зокрема, знак риби, у назві якої зашифровувалася абревіатура імені Христа.

Разом з цим, вдала Риму порівняно швидко зрозуміла вигідність легалізації християн – їх покірність, не схильність до бунтарства, сумлінність у виплаті податків, мужність і невибагливість, а також активна пропаганда порятунку після праведного життя призвели до того, що ця релігія вже у кінці ІІІ ст. перестає бути маргінальною, а у IV ст. стає державною релігією Риму і швидко поширюється державами Європи – тобто стає світовою. Популяризація християнства додатково посилилася тоді, коли релігійні організації стали чи не єдиними середньовічними осередками інтелектуальності. Християнська апологетика переростає у теософію, а представники Церкви стали відігравати у монархіях Європи державні функції, пов’язані з інтелектуальною діяльністю – правознавством, освітою, політикою та ін.

Детальніше про це говорить світова історія та історія філософії, а тема перетворення християнства на світову релігію може бути реферативною для слухачів курсу.

4.2. Священною книгою християн є вже названа Біблія, яка складається з двох частин. У основі Старого Завіту (або Заповіту) лежить іудейський Танах, який, про що говорилося у попередній темі, поділяється на книги Закону (Тора), Пророків (Невіїм) та Писання (Кетувім). Усі книги Старого Завіту були написані до народження Ісуса з Назарету, який разом зі своїми учнями, як вважається, започаткував Новий Завіт.

Ця, суто християнська частина Біблії складається з чотирьох Євангеліє. Авторство двох з «Благих звісток» - від Матфея та від Іоанна приписуються безпосередньо апостолам Ісуса Христа, а двох інших - від Марка і від Луки - учням апостолів. Крім Євангеліє до Нового Завіту входять «Діяння апостолів» - перших учнів Христа та проповідників християнства, послання апостолів християнським громадам (Церквам) і «Одкровення Іоанна Богослова» або «Апокаліпсис».

Відбір текстів, які повинні були увійти у Новий Завіт відбувався доволі тривало - з IV по VII ст. У IV ст. Константинопольський імператор Константин І створив організацію під назвою «Корректорія», задачею якої був аналіз всіх існуючих текстів Євангеліє. Існує гіпотеза, що внаслідок її діяльності всі тексти, написані на арамейській мові були знищені, а до Біблії були включені лише деякі з текстів, написані грецькою.

Іншими словами, версій Євангеліє існувало принаймні десятки і церковні зібрання (собори) та установи активно працювали над коректурою, відбором тих «Благих звісток», які не суперечили одна одній і відповідали суб’єктивному поглядові церковнослужителів. Тексти, які не увійшли до канонічного Нового Завіту (і Старого також) мають назву апокрифів і, почасти, або знищені, або доступ читачів до них обмежений.

На основі канонізованих чотирьох Євангеліє відбувалося конструювання «Символу віри» християн – системи базових догматів.

Значну роль у цій роботі відіграли два Собори – Нікейський (325 рік) і Константинопольський (388 рік). На них активно засуджувалися і оголошувалися хибними (єресями) ряд ранніх християнських напрямків, частина яких ідейно ґрунтувалася на апокрифах. Зокрема були засуджені секти:

• євноміан, які вчили, що «Святий Дух не є Богом. Він створений з волі Батька через Сина»;

• аномеїв, які заперечували єдиносутність осіб Святої Трійці;

• аріан, які вчили, що Син Божий не породжений від Отця, а створений тільки за подобою Бога Отця і тому є йому підпорядкованим;

• духоборців, які наголошували, що Дух Святий нижчий від Отця і Сина;

• маркеліан, які заперечували вічну іпостась Сина і учили, що з настанням кінця світу буде кінець царства Христова і навіть самого його буття;

• фотініан, які вважали Ісуса Христа простою людиною, в якій з особливою повнотою жило Божество.

Щодо догматів християнства, то їх зрештою було виділено дванадцять (так званий «Нікео-Царградський символ віри»). Ці аксіоматичні твердження (догми) означають необхідність віри кожного християнина у:

1. єдиного Бога, який існує в трьох іпостасях (особах) – Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий;

2. боговтілення, згідно з яким Христос є одночасно Богом і людиною, народженою земною жінкою Дівою Марією шляхом непорочного зачаття від Духа Святого;

3. спокутування Ісусом Христом гріхів людства, коли своїм стражданням і мученицькою смертю на хресті викупив (компенсував) минулі гріхи людей;

4. воскресіння Христа на третій день після розп’яття і смерті;

5. вознесіння Христа на небо на 40-й день після воскресіння та друге пришестя Месії на землю і Суд Божий над живими і мертвими;

6. безсмертну людську душу, яка живе вічно;

7. існування пекла для грішників і раю – для праведників;

8. небесну винагороду за благородні вчинки на землі;

9. віру щодо необхідності єдиної, святої, апостольської церкви (тобто християнської організації, яка пере початок від перших учнів Христа);

10. необхідність хрещення водою з метою зняття первородного гріха і прийняття людини в лоно церкви;

11. воскресіння з мертвих внаслідок другого пришестя Сина Божого на землю;

12. прихід вічного Царства Небесного для праведників та вічних пекельних мук - для грішників.

Символ віри відбито у молитві «Вірую», яка, не будучи уніфікованою в українській православній транскрипції, звучить так: «Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого та невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця народженого передвічно; Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущного Отцю, Ним бо все створено. Заради нас людей і нашого ради спасіння зійшов Він з небес і втілився від Духа Святого та Марії Діви, і став Людиною. Розп'ятий був ради нас за часів Понтія Пілата, і страждав, і був похований. І воскрес у третій день, за Писаннями. І зійшов на небеса, і сидить праворуч Отця. І знову прийде зі славою судити живих і мертвих, Його ж бо Царству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа, Животворящого, Котрий від Отця походить, і Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і слава, він бо говорив через пророків. У єдину Святу, Соборну й Апостольську Церкву. Сповідую єдине хрещення на відпущення гріхів. Сподіваюсь на воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.»

В процесі становлення віровчення затверджувалася також і релігійна обрядовість. У традиційній культовій практиці християн (щодо специфіки протестантизму буде сказано нижче) особливу роль відіграє поклоніння хресту як символу страждань Ісуса Христа, іконам з зображеннями святих, мощам святих.

Найважливіші християнські обряди прийнято називати таїнствами, за допомогою яких віруючий християнин спілкується з Богом і утруднює доступ до себе його антипода. Серед найважливіших виділяють сім таїнств, необхідність яких визнається православними і католиками. Це – таїнство хрещення, миропомазання, сповіді, причащання, шлюбу, священства, єлеосвячення.

Традиційну християнську обрядовість сьогодні доповнює ціла система свят на вшанування найвизначніших релігійних подій: Різдво Христове, Пасха, Вознесіння Господнє, Трійця, Покров Пресвятої Богородиці та ін. Важливим елементом християнського культу є богослужіння, які здійснюються урочисто в храмі у супроводі церковного співу (у католиків органу), читанням Євангеліє тощо.

В церковній ієрархії швидко виокремилися три ступені: дияконство, пресвітерство та єпископство. Диякони не можуть самостійно відправляти таїнства, а лише допомагають у богослужіннях пресвітерам та єпископам. У греко-візантійських церквах пресвітерів називають ієреями та протоієреями (у чернецтві – ієромонах, ігумен або архімандрит). Церковні громади утворюють окремі парафії, які об’єднуються в єпархії очолювані єпископами. В свою чергу єпископи підпорядковуються митрополитам, а митрополити - патріархам, які очолюють автокефальні (незалежні) церкви. Така церковна організація остаточно сформувалася у IV ст.

Зауважимо також, що з точки зору великої кількості богословів, християнська церква радикально відмінна від будь-яких форм соціальної організації і є не простим колективом, а «сакральним тілом Господа» на землі – своєрідною живою субстанцією надіндивідуальної священної природи.

4.3. Перш ніж розглядати специфіку трьох потужних векторів християнства, логічно стисло прояснити причини першого розколу єдиного віровчення на католицизм і православ’я.

Як було сказано вище, Римська імперія на початку Нової ери переживала глибоку кризу - її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя ставали все більш непевними від численних повстань рабів, пригноблених народів, боротьби за владу у панівних верствах суспільства, а також від безперервних загарбницьких війн. Зрештою під загрозою опинилася цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі - германські племена.

Під тиском таких обставин імператор Константин І переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії - Візантії. Наприкінці IV ст. Римська імперія розділяється на західну і східну частини. У 476 р. західна розпадається під ударами завойовників на численні великі і малі феодальні держави. Візантія ж зберегла свою цілісність до XV ст. Таким чином поступово формуються два центри християнства - Рим та Константинополь.

Феодальна роздрібненість, деінтелектуалізація і занепад культури у Західній Європі сприяли формуванню на основі римської християнської організації єдиного специфічного духовного центру, який зміг певною мірою координувати світську владу (принаймні можна говорити про щільний їх симбіоз). З VII ст. за римськими єпископами монопольно закріпляється титул Папи, який до цього мали майже всі єпископи.

Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави з сильною світською імператорською владою. Тут, на відміну від Риму, спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви - Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська позиціонуються як рівноправні і автокефальні (незалежні). Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом.

Рим і Константинополь неминуче втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінування у християнському світі. Економічні, політичні та територіальні претензії і конкуренція маскувалися богословською полемікою з приводу догматики і культу. Єдині або подібні у минулому релігійні ідеї, культові дії і церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін.

Рішуче розмежування і повне розділення церков Риму та Візантії відбулося у 1054 р. Західна церква титулувала себе «католицькою» (від грецького «katholikos» - всезагальний) - тобто всесвітньою, масовою, а Східна – «ортодоксальною».

Розглянемо тепер специфіку ідеології, культу та організаційних форм католицизму.

Цей напрямок християнства є наймасовішим – наприкінці ХХ століття його прихильниками було близько 900 млн. чоловік, що становило понад 18 % всіх жителів нашої планети. Католицизм переважно поширений у Західній, Південно-східній і Центральній Європі (Іспанія, Італія, Португалія, Франція, Бельгія, Австрія, Німеччина, Польща, Литва, Чехія, Словаччина, Угорщина, частина України і Білорусії). Він охоплює своїм впливом близько 90 % населення Латинської Америки, біля третини населення Африки. Досить сильні позиції католицизму у США.

В основі його віровчення лежить загальнохристиянський символ віри («Credo»), який включає 12 догматів, а також сім таїнств, про які мова йшла вище. Однак символ віри у католицизмі має свої відмінності.

Як ми вже відзначали, християнство кристалізувало свою догматику на зібраннях єпископів. Православ’я (Візантійська гілка християнства) послуговується рішеннями тільки перших семи Всесвітніх соборів. Католицизм же продовжував розвивати свою ідеологію на наступних соборах.

Аргументи такого розвитку католицизм бачив у так званому «Священному Переказі» - сукупності даних і положень, які прямо не містяться у Біблії, але підтримуються церквами. Священний Переказ, який також аналізувався і канонізувався Соборами, містить особливості канонів, авторизовані церквами літургійні тексти, твори авторитетних церковнослужителів (зокрема, Отців Церкви) та іншу інформацію.

Римська церква, на відміну від Візантійської, вважала Священний Переказ таким елементом віри, який постійно розвивається – натомість православ’я тлумачить його як закінчений витвір, який не повинен зазнавати змін.

Іншими словами, католицькі ідеологи наполягали, що то у Біблії міститься лише певна частина християнського вчення, переданого апостолами а інша частина не увійшла у Священне Писання і передавалася через усну проповідь і була зафіксована лише значно пізніше. Таким чином, у Римі формується розширене, на відміну від Константинопольського, тлумачення Священного Переказу, що дозволяє створювати нові догмати, яких немає у православ’ї. Розглянемо деякі з них детальніше.

Так, у 589 р. на Толедському соборі католицька церква вносить доповнення до символу віри у вигляді догмату про filioque («і від сина»), у якому, на відміну від Нікео-Царградського Символу віри стверджується, що Святий Дух виходить і від Бога-Сина.

Крім цього, сформульовано додатковий догмат про Purgatorium («чистилище») - проміжне між пеклом і раєм місце (крім вказаного терміну застосовується також «limbo»), у якому перебувають душі грішників, які не одержали прощення в земному житті, але не обтяжені смертними гріхами. Вони горять там у вогні, що очищає, природа якого тлумачиться по-різному. Цей догмат був прийнятий Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р.

З точки зору католицизму, доля душі у limbo може бути полегшена і термін перебування її - скорочений завдяки «добрим справам», які можуть робити за померлого живі люди. Під ними розуміються молитви, богослужіння на згадку про померлу людину, а також пожертвування на користь церкви.

Тісно пов'язане з названим догматом вчення про запас добрих справ, відповідно до якого, церква володіє запасом «надобов’язкових справ» (це можна розуміти як «надлишкових»). Вказаний запас нібито нагромадився в церкви за рахунок діяльності Ісуса Христа, Богоматері і самої святої Римської католицької церкви. Остання, як містичне Тіло Ісуса Христа, його намісник на Землі розпоряджається цим запасом за своїм розсудом і розподіляє їх серед тих, хто в них потребує.

На основі цього вчення з Середньовіччя аж до XIX століття в католицизмі активно практикувалися індульгенції («милості») - папські грамоти, які свідчили про відпущення гріхів. Індульгенцію можна було купити за гроші - з цією метою було розроблено таблиці, у яких кожна форма гріха мала свій грошовий еквівалент. Всі гріхи, за винятком так званих «смертних», можна було компенсувати, що посилювало економічне положення Римської церкви.

Для католицизму характерним є особливе шанування Богородиці (матері Ісуса Христа) - Діви Марії. Щоб відзначити її особливу і виняткову роль серед людей у 1854 році папа Пій I проголосив догмат про непорочне зачаття Діви Марії. У продовженні цієї традиції у 1950 році папа Пій XII затвердив догмат про тілесне піднесення Богоматері, відповідно до якого Пресвята Богородиця після закінчення її земного шляху була взята на небо «з душею і тілом для Слави Небесної». Відповідно до цього догмату у католицизмі було встановлене спеціальне свято, присвячене «Цариці небес».

Традиційною особливістю католицизму є вчення про верховенство Папи Римського над всіма християнами, яке пов'язане з претензією католицизму бути єдиним, істинним і повним втіленням християнства. Ця персона проголошується намісником Христа на землі, спадкоємцем апостола Петра, який вважається першим римським єпископом.

У розвиток цих претензій на I Ватиканському соборі (1870 р.) був прийнятий догмат про непогрішність Папи Римського, відповідно якого він, виступаючи офіційно (ex kathedra) з питань віри і моралі, вважається непогрішним, бо вустами Папи говорить сам Бог.

Важлива відмінність католицизму від православ'я полягає у соціальному стані священиків. Вони обов’язково повинні підтримувати целібат - безшлюбність і відсутність статевих стосунків. Крім цього, будь-який священик належить одному з чернечих орденів. Сьогодні найбільшими з близько 140 існуючих вважаються ордени ієзуїтів, францисканців, салезіанців, домініканців, капуцинів, бенедиктинців.

Своєрідність католицизму проявляється не лише у віровченні, але й і у культовій діяльності, у тому числі - у здійсненні семи таїнств. Розрізняється і процес богослужіння. Віруючі у храмі можуть сидіти і встають лише при співі певних молитов. Присутнім є також інструментальний супровід: звучить орган або фісгармонія. Існують особливості і у побудові храму – зокрема вівтар можуть бачити всі присутні, у оформленні переважають скульптурні зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих.

Протягом століть богослужіння в католицизмі здійснювалося латиною. Лише у 1962 – 1965 роках II Ватиканський собор дозволив проводити службу і на національних мовах.

З особливостями віровчення і культу тісно пов'язана організація управління Римською католицькою церквою. На відміну від православ'я, і протестантизму, католицизм об'єднаний у єдину централізовану організацію. Він має керівний міжнародний центр - Ватикан і главу Католицької церкви - Папу Римського.

Ватикан - це своєрідна і унікальна теократична держава, розташована в центрі Риму, яка має свій герб, прапор, гімн, пошту, радіо, телеграф, пресу, збройні сили та інші атрибути. Як суверенна держава Ватикан визнаний абсолютною більшістю держав світу і має з ними дипломатичні відносини. Широко представлений Ватикан і у різних міжнародних організаціях ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ у Європейській раді та ін.

Папа Римський є монархом Ватикану - є світським і духовним керівником цієї держави. Офіційний повний титул Папи звучить так: єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, помічник князя апостолів, верховний понтифік всесвітньої церкви, патріарх Заходу, Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. Відповідно до конституції Ватикану, Папі належить вища законодавча, виконавча і судова влада. Правлячий орган держави має назву «Святий престол». Центральний адміністративний апарат Римської католицької церкви називається «Римська курія» - вона керує церковними і дочірніми від католицизму мирськими організаціями, які діють у більшості країн світу.

Кожна національна католицька церква управляється призначуваним Папою вищим ієрархом - кардиналом, патріархом, митрополитом, архієпископом або єпископом. Вся територія національних церков розбита на єпархії, на чолі яких стоїть ієрарх, залежно від значимості цієї єпархії він може мати звання від єпископа до кардинала. Первинною структурною одиницею католицької церкви, так само як і православної, є прихід, на чолі якого коштує священнослужитель.

Католицизм активно прагне бути суб’єктом геополітичного впливу і формувати світову суспільну думку щодо найважливіших соціально-економічних, політичних і моральних питань. З цією метою розробляється і пропагується соціальна доктрина церкви, положення якої формулюється в рішеннях Всесвітніх соборів, церковних синодів і папських енцикліках (посланнях Пап з питань віри і моралі, зверненнях до католиків і «всіх людей доброї волі»).

Істотне місце в соціальній доктрині займає оцінка стану сучасної цивілізації. У документах церкви ця оцінка носить песимістичний характер. Сучасна цивілізація, з погляду католицької церкви, перебуває в стані глибокої моральної кризи, яка відбивається у матеріальній і духовній сферах життя людства. У матеріальній сфері акцент робиться на невирішеності так званих «глобальних проблем сучасності», насамперед тих, які стосуються екології, кіборгізації людини, її клонування тощо. Найбільш помітним проявом глобальної духовної кризи Ватиканом цілком справедливо вважається поширення споживацької ідеології, внаслідок якої людина попадає в залежність від різноманітних речей і технологій. Небезпека полягає в тому, що у свідомості людини виникає небезпечна омана, що метою і сенсом життя є речі і володіння ними, а не духовний розвиток.

4.4. Православне християнство, як вже зазначалося вище, започатковується у Візантії (Східній Римській імперії), столицею якої було місто Константинополь (Царград), засноване імператором Костянтином І у 324-330 роках.

Східне християнство з самого початку носило відкритий характер. Ранні його апологети (ідейні захисники) послідовно обстоювали основні принципи: смирення, скромність, невибагливість, відмову від будь-яких матеріальних та тілесних принад та оман. Можливо, саме тому імператор Костянтин І Великий (близько 285 – 337 років) послідовно впроваджував християнство в своїй імперії - йому довелося послідовно обмежувати вплив політеїстичного язичництва, розбудовувати храми, матеріально їх підтримувати.

Ідеї християнства були міцно вкорінені серед населення імперії – їх не змогли подолати навіть владні апологети язичництва, наприклад імператор Юліан (331 – 363 роки).

Візантійський варіант християнства, на особливостях якого ми зупинимося трохи нижче, поширювався в першу чергу у регіонах, в яких мала вплив візантійська імперська культура у період її розвитку - на Близькому Сході, в Греції, Болгарії, Сербії, на Кавказі (у Грузії), у східних слов'ян (Київська Русь), на півночі Африки. Пізніше «східне християнство» віднаходить послідовників серед інших етносів, зокрема, у фіннів, північних американців, японців.

На сьогодні світове православ'я, на відміну від доволі монолітного і центрально керованого католицизму, є складним, неоднорідним релігійним феноменом. Він включає понад півтора десятки автокефальних Церков, які самостійні у внутрішньому управлінні. Формально головою всіх православних Церков є патріарх Константинопольський (Туреччина), який має титул Вселенського, але найважливіші для всієї Церкви рішення приймаються собором - тобто з’їздом, на якому представлені всі православні автокефалії.

Така організаційна розпорошеність породжувалася з найдавніших часів, бо сильна монархічна влада і висока культура, освіченість візантійської цивілізації не допускала потужну присутність у світській владі духовних осіб. Простіше кажучи, якщо католицьким єпископам вдалося зайняти державні посади, пов’язані з інтелектуальною діяльністю, то у Візантії це не вдалося. Православна церква стала поряд з державою і здійснювала функції просвітництва, моралізаторства, ідейної підтримки монархії, освіти і, почасти, медицини. І, оскільки, економічну, судову владу, а також репресивні функції, пов’язані з ідеологічною цензурою, виконанням покарань, візантійська церква не отримала, необхідності у єдиній, монолітній і жорстко побудованій ієрархічній організаційній системі тут не було.

Термін «православ’я» походить з перекладу грецького «ортодоксія», який означає «правильність», «правовірність». Ця назва виникла задовго до формального розколу християнства у 1054 році і означала вірне, еталонне розуміння ідеї, на відміну від єретичних сектантських віровчень. Значно пізніше, на момент розколу (великої схизми) церкви, цей термін закріпився за «східною Церквою» і вживається як її самоназва.

Оскільки православ’я підтримує лише ті догматичні рішення, які були прийняті на семи Вселенських соборах, то, на відміну від католицизму, не вважає Священний переказ динамічно поповнюваним, не погоджується з поправками до Символу віри, канонізуючи лише «Нікео-Царградський» його варіант, а також категорично негативно ставиться до усіх додаткових догматів, які продовжував розробляти католицизм.

Слід прояснити ще одну радикальну відмінність Східного християнства.

З причини того, що його апологети не мали реальної світської влади і лише підтримувалися останньою, православ’я вимушене було поширюватися не радикально викорінюючи будь-які прояви язичництва, знищуючи їх адептів фізично (що тотально практикувалося у католицькому просторі у Середні віки). Зрозуміло, що така політика призвела б лише до відлякування потенційних християн. Тому православна релігія часто асимілювала язичницькі культи, неформально допускаючи прояви містицизму, пантеїстичного світогляду.

Так, на території християнізованої Київської Русі (і досі в Україні) практикуються колядки, щедрівки, гаївки, приказки, святкування Івана Купала, які прямо асоціюються до язичницьких богів (Коляди, Купала, Дідуха, Цура, Спаса, Велеса, господарської, еротичної, метеорологічної магії тощо). Почасти християнські свята і персони святих «накладалися» на язичницький календар і знаменні дні – так верховне божество Род спочатку сприймалося як суперник християнського Бога-Отця, але потім близькі по значенню ці образи злилися. Свято Ярила злилося зі святом Трійці, свято Купала – зі святом Івана Хрестителя, образ бога-громовержця Перуна об’єднався з образом Іллі Пророка, культ Святого Миколи, своєрідно розвинений і поширений на київському терені, ввібрав в себе поклоніння Велесу, язичницька Мокош злилась з Параскевою П’ятницею. Богородиця-заступниця увібрала риси Рожаниці, матері-землі.

Хоча формально богослужіння проводилося за християнським обрядом, настійно впроваджувалася практика таїнств, християнського смиренного світогляду, усвідомлення будь-якою людиною дванадцяти базових догматів, але паралельно існувала (і існує) суто язичницька практика різного роду гадань, „закликів” померлих предків, причитань, позацерковної вінчальної обрядовості тощо. Простіше кажучи, якщо католицизм викорінював язичництво, бо мав на це владні можливості, православ’я асимілювало його, пристосовувало до себе.

Інші ідейні розбіжності між католицизмом і православ’ям не видаються такими масштабними – відмінними є архітектура храмів, їх оздоблення, православна служба здавна ведеться мовою, близькою до автохтонного етносу, існують розбіжності у ритуалах здійснення семи таїнств, у канонах поведінки віруючих, православні священнослужителі (крім аскетів) не зобов’язані підтримувати целібат тощо.

Зрозуміло, що для догматично налаштованої людини, будь-яка з цих відмінностей може вважатися нездоланною перепоною для комунікації, проте сучасний християнський світ суттєво переборов радикалізм Середньовіччя, який виливався у жорстокі конфлікти між конфесіями. Попри свою ідентифікацію як «православного» чи «католика», пересічний християнин повинен демонструвати розуміння появи релігійних відмінностей і толерантність до їх носія.

4.5. Третім масштабним різновидом християнства є протестантизм, який виник внаслідок другого найбільш значного розколу в християнстві – розколу у Римській католицькій церкві. Виникнення протестантизму пов'язане з появою і розвитком Реформації - потужного релігійного, соціокультурного і суспільно-політичного руху у XVI - XVII ст.

Реформація (від лат. «reformatio» - перетворення, виправлення) проходила під гаслами виправлення католицького віровчення, культу і організації в дусі первинних євангельських ідеалів, очищення їх від зайвих і штучних тлумачень, догматів, напрацьованих впродовж Середньовіччя. Безліч католицьких ідей вважалися реформаторами прикладами оманливих і шкідливих відходів від справжніх християнських ідеалів.

Ясна річ, що цей рух мав конкретні передумови. Аморальне поводження і зловживання католицьким духівництвом своєю владою, дискредитація деякими Папами своєї особи і самого інституту папства, церковний формалізм, а також поширення у епоху Схоластики освіченості і доступу письменних людей до першоджерел, виявлення ними невідповідностей між Євангеліє і церковною практикою – все це негативно налаштовувало широкі маси Західної Європи проти католицизму. Наведемо ряд прикладів такого ідейного протистояння, пов’язаних з позиціями конкретних філософів і церковнослужителів.

Джон Уікліф (1320 - 1384 роки) може вважатися своєрідною предтечею Реформації. Цей англійський гуманіст, професор Оксфордського університету, одним з перших теософів почав сміливо аналізувати Священне Писання і виступати проти ряду католицьких догматів, які з нього не походять.

Цей теософ відхиляв домагання папства, не вважав Святого Петра князем апостолів. Відносно Папи, вчений стверджував, що це - людина гріха, преклоніння перед ним є огидним ідолопоклонством, а чернецтво є образою християнства. Уікліф також обстоював позицію, що Священне Писання є єдиним джерелом релігійного знання.

Відтак, вчений сумнівався у праві керівництва церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції, наполягав на тому, що Священне Писання (тобто Біблія) має безсумнівний пріоритет над Священним Переказом, відкидав ідею, що в процесі таїнства причастя реально, тобто матеріально, відбувається перетворення хліба в тіло Христа, а вина - у його кров. Важливо і те, що Уікліф ініціював один з перших перекладів Біблії англійською, що є надзвичайно важливим, бо пересічні парафіяни, звісно, не розуміли латини і тому не мали змоги безпосередньо ознайомитися з текстом Священного.

Зі схожими ідеями виступав і Ян Гус (1371 – 1415 роки) - національний герой чеського народу, проповідник, мислитель, ідеолог чеської Реформації. Він вимагав від католицької церкви відмовитися він багатств, практики купівлі і продажу церковних посад, також намагався заборонити торгівлю індульгенціями і перебудувати діяльність церкви за подобою ранньохристиянських громад.

Потужно Реформація проходила у Німеччині і Швейцарії. Її ініціаторами і керівниками були Мартін Лютер, Жан Кальвін і Ульріх Цвінглі. Окреслимо, бодай стисло, їх внесок у розвиток протестантських віровчень.

Мартін Лютер (1483 – 1546 роки), монах-августинець - до зміни власних поглядів. Здійснив прощу (паломництво) до Риму. Столиця католицизму вразила його фальшивою побожністю місцевого духовенства і повною відсутністю очікуваної атмосфери святості. Розчарований і обурений поширенням продажу індульгенцій, іншими спекуляціями, Лютер через деякий час складає свої знамениті «95 тез» з метою теологічного обговорення своєї віри. В цих умовиводах теософ, зокрема, стверджував, що покаяння не повинне тривати впродовж всього життя людини, що ніхто інший крім Бога не може дійсно відпустити гріхи, критикував догмат про чистилище, практику індульгенцій, затверджував пріоритет Євангеліє над будь-якими іншими джерелами віровчення.

Мартін Лютер відомий також як перекладач Євангеліє і частини Старого Завіту німецькою мовою – відомо, що його переклади активно поширювалися і мали великий попит.

Ідеї Реформації стимулюють активний соціально-політичний рух спротиву католицизму. Демонструючи свій розрив з останнім, численні священники починають одружуватися, деякі цивільні особи зважуються виконувати ритуал причастя самостійно тощо. Підтримували радикальні ідеї реформ представники всіх шарів населення і Папа Адріан VI навіть намагався прийти до примирення з Лютером.

Життєвий шлях Мартіна Лютера і його ідейних однодумців (Т.Мюнцера та інших) був складним і трагічним в тому числі тому, що протікав у неспокійні часи лицарських повстань, дипломатичних ігор, які вів Рим. Лютер активно пропагував своє вчення – він і його прибічники, попри внутрішні дискусії, започаткували потужний напрямок майбутнього протестантизму – лютеранство.

Ульріх Цвінглі (1484 – 1531 роки) - діяч Реформації у Швейцарії, видатний теософ, гуманіст і священнослужитель. У своїх проповідях наполягав, що Бог перебуває не лише у храмі – його присутність завжди існує біля кожної віруючої людини, яка може здобути спасіння не паломництвами і подарунками католицькій церкві, а лише завдяки перемозі над гріховними бажаннями, допомозі бідним та знедоленим тощо.

Цвінглі просто і доступно викладав текст Біблії зрозумілою мовою, не цурався відвідувати хворих при епідемії чуми, чим заслужив повагу і популярність у широких мас населення.

Одним з перших у Європі сприятливо зустрів проповіді Мартіна Лютера, підтримував позицію про необхідність очищення культу від тих дій, які прямо не витікають з тесту Біблії – зокрема не погоджувався з практикою постів, целібатом тощо.

У 1523 році він опублікував 67 тез щодо необхідних у церкві реформ, які у Цюріху були підтримані на рівні муніципалітету, внаслідок чого католицький єпископ був позбавлений тут влади, а спільнота віруючих міста отримала церковні права.

Керуючи процесом реформування, Цвінглі замінив латину у богослужіннях німецькою, ввів безкоштовне відправлення деяких церковних ритуалів (треб), відмінив целібат і сам одружився. Крім цього, була відмінена необхідність оздоблення храмів зображеннями, а також органна музика, дзвони – все, що може відволікати людину від віри. Таїнства він тлумачив не з точки зору сходження Святого Духу, а як нагадування віруючим про фрагменти життя Ісуса.

Цвінглі також опікувався народною освітою, екзаменував нових проповідників, слідкував за церковною дисципліною, запрошував найвидатніших викладачів давніх мов для Каролінуму – нової духовної академії, яка стала центром просвітництва Швейцарії та Німеччини.

У 1529 році цей видатний реформатор закінчив переклад Біблії німецькою мовою, керував її видавництвом, бо успіх книги і попит на неї були масовими – вона стала настільною книгою кожного віруючого.

Предметом особливої уваги Цвінглі була суспільна мораль – у 1530 році у Цюріху було прийнято суворий закон проти надмірного марнотратства, пияцтва, азартних ігор тощо. Приклад Цюріха надихнув на реформи інші міські кантони, ідейні противники Риму перемогли у Берні, Базелі і Констанці. Разом з цим протистояння католицизму не було легким і породжувало навіть військові протистояння. Сам Цвінглі загинув на одній з таких битв, а його вчення – цвінгліанство, згодом поглинулося кальвінізмом.

Жан Кальвін (1509 – 1564 роки) – французький протестантський релігійний лідер. Після прослуховування у Паризькому університеті реформаторської лекції, вимушений був деякий час мешкати у Франції під чужим ім’ям. Життя його було насичене мандрівками, призначеннями на різноманітні світські і церковні посади.

У трактаті «Повчання в християнській вірі» Кальвін виклав системне обґрунтування ідей Реформації. Він переносив центр уваги з Нового Завіту на Старий і загалом розробляв ідеї повної непізнаваності і визначеності долі будь-якої людини, наполягав на тому, що громадяни повинні дотримуватися морально-етичних принципів мирського аскетизму і всі свої сили присвячувати трудовій діяльності.

Кальвінізм іноді називають «етикою капіталізму», бо містить тези обов’язкової наполегливої праці – навіть не дивлячись на те, що індивідуальна доля є невідомою, реформатор наполягав, що Бог лише час від часу подає людині підказку-знак у вигляді успіху або неуспіху у особистому житті, прибутку у бізнесі тощо. Моральний урок тут доволі чіткий: оскільки успіх сам по собі не приходить, то з надією на цей сприятливий знак людина повинна старатися з усіх сил – етично конкурувати у економічних відносинах, якості праці тощо.

У Женеві Кальвіну вдалося провести церковну реформу на основі цих ідей. Він наполягав, щоб нова церква і світська влада слідкувала за релігійними і суспільними чеснотами мешканців міста. Зрештою Кальвін домагався від женевців неухильного дотримання морально-етичних релігійних норм, висловлював крайню нетерпимість до ідейних і політичних супротивників, викорінював опозицію - тоді були заборонені численні світські розваги, сміх на вулиці, введені обмеження у одязі та їжі.

Крім цього, у 1559 році Кальвін заснував у цій міській республіці університет, в якому почали готувати протестантських теологів-проповідників для всіх європейських країн – тобто Женева перетворилася на духовний центр і підмурівок європейської Реформації.

Доволі швидко кальвінізм отримав широку підтримку у численних країнах Європи – різні групи і шари суспільства знаходили у ньому ідейне обґрунтування необхідності республіканської влади, бізнесових інтересів тощо.

Реформація за торкнула і Англію. Тут вона почалася з ініціативи правлячих верхів. У 1534 р. англійський парламент оголосив незалежність церкви від папи і визнав чільником церкви короля Генріха VIII. У Великій Британії були закриті всі монастирі, а їх майно конфісковане на користь королівської влади. Проте було оголошено про збереження католицьких обрядів і догматів. У результаті боротьби англійської влади з Римським Папою був знайдений компроміс і у 1571 році парламентом був прийнятий Символ віри, на основі якого сформувався третій великий різновид протестантизму - англіканство.

Так завдяки Реформації виник протестантизм, який з самого початку свого існування розділився на ряд самостійних віросповідань - лютеранство, кальвінізм та англіканство.

Крім цих різновидів, пізніше виникає безліч сект і деномінації, наприклад, баптизм, методизм, адвентизм. Цей процес відбувається і донині.

* * *

Що ж загального у віровченні і культі протестантських віросповідань і чому можна стверджувати про протестантизм як більш-менш однорідний напрямок у християнстві?

Всі протестантські напрямки відкидають догмат про рятівну церкви і наполягають на особистому відношенні людини й Бога. Це означає, що вся церковна ієрархія (священники) для спасіння не потрібна, не потрібні також чернецтво, ордени і монастирі, спеціальні церковні установи.

Подібним для протестантів є також вчення про загальне священство, яке стверджує, що кожен християнин, будучи хрещеним, отримує право на спілкування з Богом, право проповідувати і здійснювати богослужіння без посередників. Служителі культу так чи інакше зберігаються у протестантизмі, але в них принципово інший статус, ніж у католицизмі чи православ’ї. Протестантський священник позбавлений права сповідувати і відпускати гріхи, у своїй діяльності він підзвітний громаді.

Пастирська діяльність тлумачиться у протестантизмі як служба, на яку уповноважує людину громада. Безумовно, посада пастора вимагає спеціальної підготовки, високої компетентності щодо Священного Писання, збережених обрядів тощо. Але тільки ця спеціальна професійна кваліфікація і відрізняє пастора від всіх інших парафіян. Тому з погляду протестантизму, всі дорослі члени громади можуть відігравати активну роль у її діяльності, брати участь у виборі керівних органів.

Треба констатувати, що протестантизм по суті відкинув авторитет церкви і разом з ним довільно ставиться до всіх церковних постанов: рішень Вселенських соборів, документів пап та інших патріархів церкви, Священного Переказу. Натомість він наполягає на абсолютному авторитеті Священного Писання. Біблія вважається найважливішим джерелом, досліджуючи яке віруюча людина віднаходить своє пізнання Бога, найважливіші моральні і релігійні установки, якими треба послуговуватися у житті.

Головним у протестантизмі є догмат про спасіння однією лише вірою в спокутну Жертву Ісуса Христа. Інші способи домогтися спасіння (обряди, пости, богоугодні справи тощо) вважаються або несуттєвими, або другорядними. Прийняття цього догмату слідує з визнання корінної зіпсованості природи людини (гріха Адама), внаслідок якої була втрачена здатність самостійно робити добро. Всі добрі справи, які творить людина, не є її заслугою, а оцінюються лише як наслідок любові до Бога і віри у благу звістку Ісуса Христа.

Тобто людина не може врятуватися своїми зусиллями – спасіння може прийти до неї лише як результат божественного втручання, як дарунок.

Таким чином, віруюча людина усвідомлює власну гріховність і може безпосередньо звернутися до Бога з молитвою про свій порятунок, яка повинна бути підтверджена сумлінним виконанням своїх мирських обов'язків, тому що саме за ступенем такої сумлінності Бог судить про міцність віри і бажання знайти спасіння.

З такої логіки випливає дуже важливе положення протестантського віровчення про приречення, яке означає, що доля кожної людини ще до її народження, визначена. Ніхто з людей не знає і не може знати своєї долі – існують лише непрямі свідчення про те, який жереб людині дістався. Істинна і щира віра розцінюється як одне з цих свідчень, яка переконує вірянина-протестанта у можливості його спасіння.

Протестантизм, відкинувши догмат про рятівну роль церкви значно спростив культову діяльність. Богослужіння зведене головним чином до молитви, проповіді, співу псалмів, гімнів і читання Біблії. З семи таїнств протестанти, як правило, залишили лише деякі (хрещення водою і причастя), або увели нове (омивання ніг). Ними не практикуються молитви за померлих, поклоніння святим і численні свята в їх честь, шанування мощів та ікон. Релігійні споруди або приміщення значною мірою позбавлені від пишного оздоблення, вівтарів тощо.

* * *

Крім усвідомлення історії і загальної характеристики віровчення протестантизму, треба бути достатньо компетентним у специфіці його базових напрямків, ряд яких ми розглянемо нижче.

Історично первинною і однією з найбільших течі протестантизму є лютеранство або євангелістська церква, адептами якої в світі є близько 75 мільйонів чоловік.

Як вже зазначалося, віровчення лютеранства базується на Священному Писанні - Біблії. Разом з тим лютеранство визнає основні положення Нікео-Царградського символу віри: про Бога як творця світу і людини, про божественну Трійцю, про бого-людську природу Христа.

Поряд з Біблією авторитетними є такі лютеранські книги: «Аугсбургське віросповідання», у якому містяться 28 артикулів – положень віри, які також можуть розцінюватися як суто лютеранські уточнення, «Книга згоди», яку уклав Мартін Лютер, виклавши в ній власні положення віровчення, критичні статті щодо католицизму, а також помістивши інформацію про необхідні молитви і ритуали.

Віровчення і культова практика лютеранства часто демонструє елементи, запозичені з католицизму - воно визнає таїнство хрещення і причащання. Сповідь також зберігається, але у спрощеній формі – вірянину не потрібно перечислювати всі гріхи – треба їх просто визнати. Чотири інших таїнства розглядаються як формальні обряди, при здійсненні яких сакральний момент відсутній.

Збережена також посада священнослужителя та єпископат. Однак функції і призначення служителів культу в лютеранстві принципово інші, ніж у католицизмі і православ'ї - вони виступають як організатори релігійного життя, тлумачі Священного Писання, проповідники Слова Божого і моральні наставники. Наприкінці XIX столітті і впродовж ХХ-го тривав процес лібералізації лютеранства - наприклад, деякі громади допускають прийняття жіночого пастирства.

Лютеранство впливове у Німеччині, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, США. На території України цей напрям представлений трьома основними церквами: Українською Лютеранською Церквою, Німецькою Євангелічно-Лютеранською Церквою і Синодом Євангелічно-Лютеранських Церков України. Громади віруючих і храми існують у Києві, Львові, Тернополі, Запоріжжі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі, Ялті та інших містах.

У найбільш яскравій формі компроміс протестантського віровчення і культу з католицьким відбився у англіканстві. Перетворення англіканської церкви на протестантську відбувалося з тимчасовими ідейними перемогами католиків. Проте економіко-територіального протистояння короля і Папи для появи якісно нового погляду на віровчення було замало – ідеологам англійського протестантизму потрібно було відшукати нові концептуальні начала і протиставити їх католицьким формам церковного життя.

Певну роль у цьому відіграли праці Уікліфа (XІV ст.), про якого писалося вище. Але нового поштовху до дієвого реформування англійської церкви надав у XVI ст. кальвінізм. Разом з цим, англійські реформатори з причин громадянського неспокою, дипломатичних ігор та інтриг з боку Риму, спочатку намагалися витримати «середній шлях». Вони визнали джерелом англіканства Біблію, але поряд з нею допустили авторитет перших чотирьох Вселенських соборів, підтримали традиції посту, молитов за покійних, шанування святих і, певною мірою, поклоніння іконам. З числа таїнств вони визнали лише три (хрещення водою, євхаристію і вінчання.). Протягом XVI ст. з'являються нові віросповідні книги («Наставляння християнина», «Кривавий статут», «Королівська книга»), які ідейно схиляються то на бік католицизму, то на бік протестантизму – в них, зокрема, стверджується необхідність целібату для священників.

Протягом деякого часу в Англії тривали дискусій щодо догматики і культу, учасники яких то визнавали, то відміняли певні положення.

Лише на початку XVII ст. формування нового різновиду протестантизму практично відбулося - була завершена розробка «Книги загальних молитов» і формулювання «39 статей» - Символу віри англійського протестантизму. Утворився своєрідний «сплав» католицизму, лютеранства і кальвінізму.

У англіканстві зрештою яскраво окреслилися антикатолицькі положення – заперечення папства, матеріального перетворення вина і хліба у тіло і кров Христа, чернецтва, поклоніння мощам, іконам. Священне Писання розцінюється єдиним джерелом віровчення, вводиться принцип спасіння однією лише вірою, зберігаються лише два таїнства (баптизм і євхаристія), заперечується віра у чистилище.

Разом з цим, англіканство, крім шляху спасіння через особисту віру зберігає положення про рятівну місію церкви, а також ієрархію священнослужителів. Головою церкви формально визнається монарх, хоча тепер ряд релігійних питань вирішує парламент. При цьому духовним лідером англіканців є - Архієпископ Кентерберійський.

У культовій практиці цієї гілки протестантизму присутні елементи католицької обрядовості - богослужіння в церквах значною мірою нагадує католицьку мессу.

Адептами англіканства є понад 30 мільйонів осіб, які мешкають не лише у Сполученому Королівстві, але і у країнах, які свого часу були складовою імперії – Канаді, Пакистані, Австралії, ПАР, Індії, Шотландії.

Кальвінізм, ідейні засади якого ми розглянули вище, традиційно підтримує догмати про обраність певних людей до спасіння і приречення – тобто визначення долі наперед. Будь-які дії людей не спроможні вплинути на рішення Бога, але релігійна віра, бізнесовий успіх, багатство тощо розцінюються як ознаки милості і непрямі свідчення про спасіння.

У кальвінізмі значно спрощена церковна організація і культова діяльність, головними елементами якої є читання Біблії, проповіді, спів псалмів і гімнів. Основними обрядами є хрещення і причащання, до яких віруючі ставляться як до символів близькості Ісусові Христу. Внутрішнє оздоблення суворе - відсутній вівтар, ікони, статуї, свічки та інші атрибути, звичні для католиків і православних. На передньому плані стоїть великий хрест і на невеликому піднесенні - подіумі знаходиться кафедра, з якої проповідує пастор.

За час існування, кальвінізм сформував такі свої відгалуження, як конгрегаціонізм, реформатська і пресвітеріанська церкви. Священнослужителі - пастор, диякон і старійшина (пресвітер) обираються, як правило, з числа місцевих мирян.

Кальвінізм отримав підтримку і поширився у Франції, Нідерландах, Угорщині, Чехії, Англії, Шотландії. Сьогодні церкви кальвіністів існують у США, Канаді, Австралії, Південній Кореї, Польщі та інших країнах. Нараховується понад 40 мільйонів адептів.

В Україні кальвінізм поширений не масштабно - за статистичними даними на 1 січня 2008 року в Україні зареєстровано 65 пресвітеріанських громад, переважна більшість яких розташована у Південній та Центральній Україні. Тоді діяло 2 навчальні заклади, 27 недільних шкіл, 1 періодичне видання, нараховувалася близько сотні священнослужителів.

Лютеранство, англіканство й кальвінізм відносяться до ранніх форм протестантизму. На базі цих віросповідань, поглиблюючи ідеї протестантизму виникають нові.

Значного поширення отримав баптизм, назва якого походить від слова «baptizо» або «baptizе», яке означає «занурення у воду». Хрещення водою - один найголовніших обрядів цієї протестантської церкви, крім цього таїнства, адепти баптизму підтримують євхаристію, яка отримує назву «хлібопереломлення».

В основі їх віровчення лежить, як правило, шість позицій, в яких підкреслюється пріоритет Святого Письма над іншими джерелами, розкривається зміст Трійці, тлумачиться природа людини, роль громади (церкви), наголошується увага на Другому пришесті Христа і роз’яснюються принципи християнського життя. При цьому особлива увага приділяється вченню про спокутну жертву Ісуса Христа, який своїми стражданнями і мученицькою смертю вже скомпенсував гріхи кожної людини. Щоб бути вдячною за цю жертву, людина мусить продемонструвати лише щиру віру.

Для баптистів часто характерні настрої винятковості, богообраності. Як правило вони розвивають вчення про «духовне народження» людини, яке відбувається нібито при вході у неї Святого Духу. Після цього віруючі вважають, що отримали духовну єдність з Христом, називають себе «братами» та «сестрами».

Характерною ознакою баптистів є те, що вони скептично ставляться до хрещення немовлят і практикують цей обряд у дорослому віці – як акт свідомого звернення до віри, духовного відродження.

У громадах баптистів часто існує традиція випробувального терміну для неофітів, які протягом року мусять доводити свою відданість вірі у Христа і лише після цього на зборах громади приймають водне хрещення.

Обряд хлібопереломлення мислиться як нагадування про «таємну вечерю», коли Ісус Христос «їв паску», «переломив хліб» зі своїми учнями – апостолами. Існує також особливий ритуал одруження і поховання.

З християнських свят ці протестанти залишили лише ті, які пов'язані з біографією Ісуса Христа (так звані «дванадесяті») - Різдво, Хрещення, Воскресіння та інші. При цьому додані нові свята - Свято жнив, День єдності, які асоціюються з місіонерською діяльністю. Останній баптисти надають величезного значення - відповідно до принципу загального священства, релігійну агітацію повинен проводити кожен з них. При цьому оцінка члена громади багато в чому залежить від того, чи зумів він залучити до неї своїх найближчих родичів, сусідів, товаришів по роботі.

Послідовники баптизму кілька разів на тиждень збираються у молільному домі на молитовні збори. Ця споруда чи приміщення нічим не відрізняється від звичайних і не мають ніяких особливих предметів культу. Якщо це спеціально обладнаний будинок, то на передньому плані знаходиться подіум, на якому стоїть кафедра, стіл і стільці. На стінах можуть бути розвішані гасла на кшталт «Бог - це любов».

Молитовні збори найчастіше відбуваються за певним алгоритмом - звучить проповідь, читаються уривки з Біблії, хор співає гімни і псалми. До співу хору приєднуються всі віруючі. Тональність служби варіюється від мінорної на початку, до мажорної - наприкінці.

Баптистська громада являє собою згуртований колектив однодумців, які надають один одному як матеріальну, так і духовну допомогу. Основні рішення тут приймаються на демократичній основі.

Баптизм є однією з найпоширеніших конфесій протестантизму. У світі нараховується понад 110 мільйонів його послідовників у 130 країнах. Найбільші організації знаходяться у США. В Україні, особливо останнім часом, баптизм активно знаходить своїх прихильників.

На початку 30-х років XIX ст. у США від баптизму відокремилася релігійна течія адвентистів (від лат. adventus – пришестя, «біля порогу») - деномінація, яка, крім загальних положень протестантизму, активно проповідує наближення кінця світу, другого пришестя Христа та встановлення «тисячолітнього царства Божого».

Засновник цієї церкви Вільям Міллер, оголосив, що він точно обчислив дату другого пришестя Христа - 21 березня 1843 р. Однак у цей день друге пришестя не відбулося – як і у інші названі дати. Тепер послідовники Міллера не називають точних термінів другого пришестя, однак його очікування і віра у швидку близькість становить одну з особливих рис адвентизму.

Це есхатологічне віровчення наголошує, що світ незабаром буде знищено, а для віруючих буде створена нова земля, яку населять воскреслі праведники.

З різних напрямків адвентизму найбільше поширення отримали адвентисти Сьомого дня, які особливо відзначають суботу і підтримують позицію про «санітарну реформу» - для того, щоб підготувати тіло до воскресіння, не вживають свинини, чаю, кави, тютюну, алкоголю.

Сьогодні адвентисти є організацією, яка динамічно розвивається. До неї щорічно приєднується майже півтора мільйона нових віруючих. Ці протестанти мають представництва у понад двохсот країнах світу, загальна їх кількість – близько 25 мільйонів осіб.

США стали джерелом ще одного великого напрямку протестантизму - п’ятидесятництва. Назва цього напрямку походить від свята «П'ятидесятниці» («Трійця»).

Це одна з найчисельніших протестантських церков, вчення якої, як і адвентизму, виникло на ґрунті баптизму і наслідує базові віросповідні та культові принципи пізнього протестантизму.

Формально появу п'ятидесятників датують 1903 роком, коли на членів однієї з церковних громад у Лос-Анджелесі, за їх твердженням, зійшов Святий Дух і вони заговорили незрозумілими мовами. Однак існують позиції про більш раннє виникнення цього напрямку.

Особливий догмат п’ятидесятників пов’язаний з новозавітним сюжетом про зішестя Духа Святого на апостолів Христа у на 50-й день після воскресіння і отриманням ними дару глосолалії.

Більшість християн сприймають цей сюжет як історичну подію, яка сталася лише раз і лише з апостолами. П’ятидесятники оголошують можливість сходження Святого Духу на віруючого і в наші дні, в реальному, земному житті.

Для молитовних зборів п'ятидесятників характерна релігійна екзальтації, вигуки, намагання відчути сходження Святого Духу.

Загальнопротестантська ідея обраності тут набуває особливого етичного змісту – люди, які відчули благословення (обрані) прагнуть стати взірцем для інших. «Хрещена Духом» особа вважається духовно багатою, мудрою, наділеною чеснотами і природними здібностями. Таке духовне оновлення для віруючих виступає запорукою змін у буденному житті – добробуту, успіхів у навчанні, праці, особистих і сімейних справах тощо.

Загальна кількість людей, що сповідують вчення п'ятидесятників, нараховує сьогодні, за різними підрахунками, від 450 до 600 млн. чол.