12. Боротьба східних слов’ян з готами, гунами і аварами

У перші століття нашої ери слов'яни мусили протистояти різним народам і племенам, що зазіхали на їхні землі. У II ст. н. е. у Причорномор'ї з'явилися готи — східногерманські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з антами та іншими племенами готи в III ст. воювали проти рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також війни між готами й слов'янами.

Готи не залишили скільки-небудь істотних слідів у культурі місцевих племен, бо вони були нечисленними, становили невелику частку в морі тодішніх племен та народів поряд із слов'янами, сарматами та ін., стояли на більш низькому рівні суспільного розвитку, ніж слов'яни. Немає підстав говорити й про якесь панування готів над слов'янськими племенами.

Ґотів із Причорномор’я вигнали в останній третині ІV ст. гуни. Приблизно в цей час припинила своє існування черняхівська культура. Правитель розбитих ґотів Вінітарій, ймовірно, відступаючи під тиском гунів на захід, розпочав війну з антами. Він убив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 антських старшин. Тоді гуни виступили на захист антів й убили Вінітарія. Більшість ґотів переселилася на Середній Дунай. Територія розселення антів у VІ ст., описана Йорданом, збігається з тією, де була поширена пеньківська культура, а склавинів – відповідає празько-корчацькій культурі (V-VІІ ст.). З антами пов’язане існування слов’янського воєнно-політичного об’єднання, яке називають Антським царством.

У цей час Західну Римську імперію заполонили племена варварів, які прийшли туди разом із гунами й утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Однак, унаслідок розгрому гунів на Каталаунських полях (451 р.) та смерті Аттіли (453 р.), ця держава розпалася. Складовою частиною наступного розселення народів стало Велике слов’янське розселення V-VІІ ст. Спочатку анти й склавини перейшли південний берег Дунаю та осіли на Балканах у візантійських володіннях. Вони започаткували південну гілку слов’ян. Склавини через деякий час рушили далі, уверх по Дунаю й просунулися у межигір’я Одри та Ельби, поступово інтегруючись із західними слов’янами.

У середині VІ ст. через українські степи пройшла нова орда кочівників-аварів або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися в Паннонії на середньому Дунаї, де заснували свою державу – Аварський каганат. Однак через деякий час авари почали напади на візантійські володіння. Від моменту своєї появи в причорноморських степах авари воювали з антами, оскільки землі останніх були форпостом осілих землеробів на межі зі степом. Ця боротьба була тривалою і виснажливою. Остання згадка про антів міститься у візантійських хроніках від 602 р. У цей рік каган (князь) аварів направив своє військо в землі антів й наказав винищити їх як союзників візантійців. Після цього рештки антського населення перейшли Дунай і оселилися у візантійських володіннях. Північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь у формуванні праукраїнської спільноти.

За часів правління імператора Іраклія (610-641 рр.) Візантія використовувала аварів для боротьби зі склавинами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, й беззаперечно були склавинами. Вони сформували союз племен, відомий з арабських джерел як Валіняна, на чолі з князем Маджаком, який в VІІ ст. було знищено аварами.

Основним чинником процесів, що привели до створення Києво-Руської держави, були:

1) внутрішні: основані на еволюційному розвитку східнослов'янських племінних груп;

2)зовнішні: принесені (але не насаджені) готами, гунами, аварами, хозарами, норманами.

Творцем Києво-Руської держави була південна група східних слов'ян - предків українського народу. Створена ця держава була на українській землі (північно-східні землі Київської Русі слід розглядати як її провінції). Як імперія Рюриковичів, Київська держава на якийсь час (Х-30-ті рр.. ХІІ ст.) об'єднала всі частини східного слов'янства і надала їм назву династії князів: Русь. Це було політичне (з прийняттям християнства й ідеологічне) утворення і аж ніяк не єдина давньоруська народність.

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, де сформувалося Полянське князівство з центром у Києві, виникнення якого відноситься до кінця V ст. Першим полянським князем літопис називає Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Щодо особи Кия, одні літописці вважають, що він був перевізником через Дніпро, інші, не погоджуючись з прихильниками думки про просте походження Кия, відзначають, що Кий ходив до Царгорода, його з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував містечко, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків.

Розвиток виробництва у східних слов'ян зумовив зростання продуктивності праці, вдосконалення землеробських знарядь. Відпала потреба в спільному обробітку землі. Земля і все вирощене на ній переходило у власність окремих родин. Сім'ї, що жили на одній території, об'єднувалися в сусідську територіальну громаду. Поміж членів громади посилювалось майнове розшарування. Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники зосереджували в своїх руках багатства. Перш за все ділянки орної землі, на яких застосовувалася праця рабів або збіднілих членів громади. Поступово племінна верхівка перетворювалася на землевласників, а вільні общинники поповнювали категорії залежного населення.

З розкладом родоплемінного ладу замість племінних союзів поступово утворювалися нові територіальні об'єднання-князівства, на чолі яких стояли князі. Центрами їх стали "городи": у полян – Київ, у ільменських словенів – Новгород, у сіверян – Чернігів тощо. Для утримання влади, захисту своїх земель та завоювання нових територій князі формували військові загони – дружини.

Процес об'єднання слов'янських князівств в єдину державу прискорювало ускладнення зовнішньополітичної ситуації, зумовлене "великим переселенням народів". Через південні східнослов'янські землі йшли на Дунай болгари та угри, хвилями накочувалися кочовики, великого лиха завдали авари, хозари, з півночі слов'янам загрожували нормани.

Для боротьби із навалою зовнішніх ворогів окремі князівства об'єднувалися. Вже в VII-IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали так: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, до якого входили поляни, деревляни й сіверяни. Літописець називає його Руською землею. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я. Сучасники – арабські й візантійські автори – називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його – русами. Оскільки центром цієї держави був Київ, у історичній літературі воно дістало назву Київська Русь.