Образ Луція у «Метаморфозах»

Приїхавши в місто Гіпатія, він зупиняється у багатого лихваря Мілона, одруженого на чаклунки Памфілії. Бажаючи проникнути в таємниці її чарівництва, Л. вступає в любовний зв’язок зі служницею Памфілії Фоті-дою. З її допомогою він спостерігає, як Памфіл-ла перетворюється на сову, і просить Фотіду перетворити на птицю і його. Але та, переплутавши мазі, перетворює його на осла. Для того щоб повернути людську подобу, Л. повинен з’їсти пелюстки троянди, але так як троянд поруч не виявилося, то вирішили почекати до ранку. А вранці на будинок лихваря напали грабіжники і забрали з собою Л. у вигляді віслюка. Так почалася його «одіссея» - численні пригоди, тяжкі випробування, в яких він проходив через пекло побоїв, голоду, принижень і загрози смерті. Зберігаючи людські здібності, він чує безліч різних життєвих історій, що розповідаються його тимчасовими господарями, випадковими перехожими або попутниками. Зрештою зневірений Л. тікає від чергового господаря і, опинившись на березі моря, звертається з благанням до богині Ізіди, просячи повернути йому людський вигляд або послати йому смерть. Уві сні йому є Ізіда і обіцяє допомогти, з тією умовою, що залишок життя він присвятить служінню їй. Наступного дня під час урочистої процесії, присвяченій Изиде, Л. отримав з рук верховного жерця вінок із троянд і, з’ївши квіти, знову отримав людську подобу. Після цього Л. стає ревним шанувальником і жерцем Ізіди. Якщо в «Метаморфозах» Лукія з Патр Л. з усією серйозністю занурюється у дослідження магічних перетворень, а в повісті Лу-Кіана служить для наочного показу глузливого ставлення автора до цих перетворень, то в романі Апулея образ Л. несе серйозний філософський і містеріальний сенс. Л. - платонівська герой, що втілює його притчу про «трехчастной» душі. (Душа - це колісниця, її божественна частина - візничий, а дві «смертні» частини - два коня, білий і чорний.) На початку роману Л. їде на сліпучо-білому коні, який після перетворення Л. в осла відмовляється визнавати в ньому господаря і повертається до нього чудесним чином лише після здобуття Л. людського вигляду. Перетворення Л. у осла - це і покарання, і наочна демонстрація того, що спочатку в душі Л. взяли гору стихійні, темні задатки. За Плутархом, учнем якого вважав себе Апулей і який у романі згадується як один із предків Л., осел - домашня тварина, що символізує чудовисько Тифона: уособлює всі стихійне, бурхливий, нерозумне - в межах душі, а в межах тіла - смертне, шкідливе, збудливо. Жрець Ізіди докоряв Л.: «Не про запас пішли тобі ні походження, ні положення, ні навіть сама наука, яка тебе відрізняє, тому що ти, ставши рабом сластолюбства, отримав фатальне відплата за недоречне цікавість». Для того щоб отримати пелюстки троянди (священної квітки Ізіди), душа Л. повинна пройти через містеріальне очищення і звернутися до світлої стороні буття, про що і розповідає Апулей в знаменитій XI чолі «Метаморфоз». Образ Л. часто порівнюють з образом Психеї, героїні однієї з новел роману. У Психеї бачать алегорію душі Л. у її прагненні до любові, світла, містеріального таїнства єднання з вищими силами. Апулея-ський Л. є прямим спадкоємцем Одіссея і Енея, але вже в неоплатоновской переосмисленні - мандрує, рухається до певної мети душа Л.: від гріха і покарання за нього до каяття і очищення. У середні століття ставлення до «Метаморфози» Апулея і до самого Л. було дуже суперечливим. Багато хто, в тому числі Аврелій Августин, вважали цей образ несумісним з християнством. В даний час »Шв. частіше бачать «проміжного» героя - між язичництвом і християнством. Легенда про перетворення людини в осла широко представлена в середньовічному фольклорі, але вже з яскраво вираженим християнським відтінком. Напр., В німецькій легенді XVII »Шв. для перетворення осла в людини необхідно з’їсти свячений віночок (або випити святої води) у свято Тіла Господнього.

І. Франко про античну літературу

Чи не найкраще сказав про значення античності як невичерпної скарбниці.

І невмирущого джерела європейської культури Іван Франко: “..З безмірно

багатої греко-римської літератури лишилися лише нужденні відламки та

шматочки”, однак “навіть ті мізерні останки мали силу в ХV та ХVІ ст.

Обновити європейську людність, двигнути її з варварства, попхнути до

нового розвою і що вони й досі не перестала запліднювати нашого духу і

творять непохитну основу нашої цивілізації”.

Вплив давньогрецької літератури на давньоримську

На становление и развитие римской литературы оказало большое влияние не только народное творчество, народная поэзия, распространение письменности, но особенно греческая литература.

Первые собственно литературные произведения были произведениями подражательными. Да и трудно было первым римским поэтам и писателям создать оригинальные произведения на латинском языке, на скромном фундаменте маловыразительной народной римской поэзии, когда рядом существовала богатейшая греческая литература, прекрасный эпос Гомера, разработанная эллинская мифология. Не удивительно, что первыми римскими писателями были греки, а первые произведения на латыни были переводами с греческого. Первым римским поэтом был Ливии Андроник, грек из города Тарента. При взятии Тарента римлянами он попал плен, был рабом и обучал грамоте детей своего господина. Впоследствии он был отпущен на свободу и занялся литературой. Римская комедия и трагедия развивались в значительной степени под влиянием греческих образцов и считались жанрами не исконно римскими. Исконно римским литературным жанром был жанр так называемой сатуры. Словом сатура обозначалось блюдо, наполненное разными плодами. Затем сатурой стали называть смесь разных стихов — длинных и коротких, написанных сатурническим и другим размером. Поэт Энний назвал словом сатура свой сборник стихов полуразвлекательных, полупоучительных. Как литературный жанр, сатура получила большое развитие и творчестве Гая Луцилия. За свою долгую жизнь (180—102 гг. до н. э.) Луцилий написал 30 книг сатур. В них он обличает пороки современного ему общества; корыстолюбие, взяточничество, моральное разложение, клятвопреступление, жадность. Широкое развитие рабства, расцвет экономики, успешные завоевания Рима привели к росту богатства, скоплению их в немногих руках, погоне за ними, моральному разложению олигархов. Реальная жизнь давала сюжеты для сатир Луцилия, которые положили начало реалистическому направлению в римской литературе. После Луцилия окончательно определился жанр сатиры как небольшого обличительного произведения. Драма и поэзия были главными, но не единственными видами латинской литературы. Параллельно развивалась и проза. Долгое время, вплоть до II в. до н. э., сочинения в прозе были немногочисленными и представляли собой, главным образом, краткие записи исторических событий и норм права. Как и ранняя поэзия, ранняя римская проза была подражательной. Первые литературные произведения и писались по-гречески, хотя и них излагалась римская история.