Образ Енея

Еней — виходець однієї з гілок троянського роду й найвідважніший воїн після Гектора, син троянця Анфіса й Венери (Афродіти). Міф про Енея був відомий римлянам вже близько 500 р. до Р. Х. від етрусків. У V ст. він згадується в грецькій літературі як засновник Риму. Пізніше, виходячи з хронології, між діяннями Енея та заснуванням Риму було включено період правління династії албанських царів. Еней вважався міфічним родоначальником римлян, які у зв’язку з цим іноді звалися енеадами, зокрема, рід Юліїв, що бере свою назву від імені сина Енея Юла.

В образі Енея втілені основні ідеали і доблесті епохи Октавіана Августа: благочестя, любов до членів своєї родини, мужність, вірність своєму обов'язку, дружбі. Після падіння Трої Еней був змушений покинути рідне місто. В дорозі кораблі героя відносить сильною бурею, яку створила Юнона, до берегів Карфагену, ' де Еней гостює у цариці Дідони. Розповівши про своє життя, про падіння Трої, він звабив царицю й одночасно закохав у себе. Образу Енея притаманні риси, не характерні ідеальному епічному героєві. Він - “людина Долі”. Йому притаманні внутрішні протиріччя між особистими почуттями та покірністю волі богів, коханням та обов’язком, від природи миролюбним характером та необхідністю виконувати те, що визначене долею. Він мудрий політик.

Значення творчості Вергілія

Переоцінити вплив Верґілія на подальший розвиток культури важко. Вже за життя він став класиком, його твори входили до шкільних хрестоматій і підручників, по них навіть ворожили, його цитували, численні його афоризми вважалися зразками мудрості, його визнавали як видатного вченого — історика Греції та Риму, знавця сільського господарства, філософії та астрономії, риторики та словесності. Відразу після смерті твори поета почали коментувати, вивчати його творчу спадщину. Слава Верґілія вийшла за межі рідної країни й поширилася в епоху Середньовіччя, у народі його ім'я було оповите легендами, сам він уважався чаклуном і чорнокнижником. Верґілія шанували в християнському світі. Відомо, що доля Дідони зворушила багатьох діячів церкви, над нею плакав навіть Св. Августин. Данте проголосив Верґілія великим мислителем і своїм вчителем та вихователем. Верґілій вплинув на багатьох представників доби Відродження, зокрема на Фр. Петрарку, Л. Аріосто, Т. Тассо. Ним захоплювалися поети Плеяди, зокрема П. Ронсар, а також Н. Буало, Ж. Расін. Вольтер використав форму «Енеїди» для свого національного епосу «Генріада». З XVII ст. «Енеїда» стала об'єктом численних пародіювань. Італієць Д.-Б. Лаллі, француз П. Скаррон, іспанець Г. де ла Рігера, німець Й.Г. Шмідт, австрієць А. Блюмауер пародіювали героїв Верґілія у своїх комічно-бурлескних поемах і травестіях, наблизивши класичний твір до своїх сучасників. Травестійні поеми росіян М. Осилова, О. Котельницького продовжили цю традицію. Неперевершеною вершиною таких пародій стала «Енеїда» І. Котляревського. Останніми з'явилися невелика пародійна поема білоруського письменника В. Ровінського, пізніше — польського письменника Ф. Хотомського, а завершила ці спроби поема І. Бойчевського. В Україні «Енеїду» почали перекладати з другої половини XIX ст. Спочатку з'явилися переклади окремих уривків пісень поеми, що їх здійснили Г. Бондаренко, С. Руданський, кілька книг переклав І. Стешенко. Повний, але так і не виданий (і десь загублений) переклад поеми зробив видатний український перекладач і літературознавець М. Зеров. Багато років над повним перекладом працював М. Білик і завершив його вже в повоєнний період, поему було видано лише 1972 р.