Федералізм чи співдружність незалежних держав?

У грамоті від 14 листопада 1918 року, яка проголошувала феде­рацію України з Росією, Скоропадський заявив: “На принципах феде­ративних повинна бутч відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайияти одне з перших місць, бо під неї пішоп порядок і законність в краю [країні] і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені больше- вицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії... їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-куль­турного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності”³*.

Оскільки Скоропадського критикують за декларацію федера­тивного з’єднання України з Росією, і особливо за те, що він вчинив це не з примусу, а з власної волі, зг ідно зі своїми політичними пере­конаннями, належить встановити, що пін розумів під терміггом “фе­дерація”. У “Спогадах”, які рясніють посилаггггями гга федерацію, є такі слова: “Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україгга і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україгга займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як ріпні з рівними в одному могутньому організмі, ггазваггому Великою Росією. Я гге маю сумніву, що як би там не було, але врешті-решт, так і буде”³⁵.

Як процитований уривок з грамоти проголошення федерації, так і даний фрагмеггт зі “Спогадів”, який можна вважати яскравим прик­ладом роздвоєної лояльності Скоропадського, показують, що, по-пер­ше, гге будучи ні істориком, ггі юристом, ггі політологом, Скоропадський вживав термін “федерація” довільно, у тог очасному популярному ро­зумінні; по-друге, його концепцію взаємигг Україгги з Росією гге можна окреслити словом “федерація” в сучасному політологічно-юридичному тлумаченні, оскільки пін посилається гга Україггу як гга “державу” з “окремим” і “самобутнім” статусом. У Спогадах вігг зазггачав: “Україгга була державою з усіми правильно функціонуючими установами, з виз­наченими планами дій, з фінансовим бюджетом, з певного програмою створення армії, яка мала бути організована до весни 1919 року, з промисловістю, що відновлювалась, з певними міжнародними відно­синами”³^

На підставі процитованого абзацу та інших записів у “Спогадах”, а також відповідних документів епохи Гетьманату і ггеопубліковаггих “Дневников” Скоропадського можна твердити, що вігг мав вироблений погляд па Україггу як гга державу. По-перше, він підтримував потребу консолідації державної території, вк лючно з заходами щодо приєднання Криму і навіть частини Кубані (це був чи гге перший історичний преце­дент українських претензій до Криму). По-друге, вігг визнавав конечну необхідність інтеграції населення Україші не за етнічним, а за тери- торіальио-держаїшим принципом, а також наполягав на стабілізації влади (справа першорядної ваги в державному будівництві) і суве­ренності у зовнішніх взаєминах. По-третє, він відстоював погребу власної армії, флоту, служби безпеки, поліції, національної валюти, власної закордонної політики, тобто усіх прикмет суверенної держави. Як засновник Української Академії наук, Державного українського університету в Києві, Державного українського університету в Ка- м’янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж тогочасні політики і певні представники академічного середовища, потребу державної підтримки національної науки. Врешті, політичне утворення, яке він очолював від 29.IV. до 14.ХІІ.1918 року, носило назву “Українська держава”. Такий підхід до побудови держави і її взаємин з іншою, більшою державою окреслюється в науці не як федерація, а як конфедерація, або співдружність незалежних держав (соттопмеаиЬ).

Можна ставитися критично до ідеї співдружності у взаєминах Ук­раїни з Росією, можна аргументувати з перспективи українського націо­нального ііггересу, що Україна не повинна входити до такого утворення, як сучасна СНД, навпаки - утвердившись повністю незалежною і суве­ренною, наполегливо намагатися стати членом Європейської співдруж­ності держав, НАТО і західної системи угод і союзів. Проте не є істо­ричним підходом вважати Скоропадського беззастережним федера­лістом тільки через те, що він користувався цим терміном довільно. Зрештою, навіть IV Універсал від 22 січня 1918 року залишав відкритою можливість федерації України з Росією: “Цьому найвищому нашому органові [Українським Установчим Зборам] належить рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої російської держави”37.

Якщо ж порівняти поведінку Павла Скоропадського з поведінкою інших визиачних політиків Цеп тральної Ради і Директорії УНР в еміграції, то колишній гетьман займав однозначну позицію: хоча він і не визнавав публічно проголошення федерації України з Росією за помилку, проте в еміграції до кінця життя належав до української самостійницької полі­тичної спільноти. Йото діти Данило, Єлисавета (Кужім), Марія (Монт- резор) і Олена (Отт) також були інтегральною частиною української еміграційної громади і відстоювали ідею самостійнос ті України.

Натомість, наприклад, Михайло Грушевський, перейшовши в еміг­рації па радикально ліві позиції, повернувся до Радянської України та визнав радянську політичну систему, тобто ленінський радянський федералізм (УРСР не була тоді незалежною і суверенною державою).

Інший приклад: Володимир Винниченко, лідер УСДРП, перший голова Генерального Секретаріату УНР, голова Українського націо-

пального союзу, перший голова Директорії УНР, опинившіїся в емігра­ції і щонайменше 20 років вагаючись між українською самостійницько- комуністичною платформою і концепцією української радянської рес­публіки (тобто ленінським радянським федералізмом) неодноразово стверджував, що “ми всі федералісти”.

Навіть такий досвідчений і заслужений діяч, як Євген Петрушевич, президент ЗУНР, опісля її диктатор, внаслідок політичної катастрофи свого часу робив ставку на уряд УРСР і був готовий іти на компроміс з політичною концепцією УРСР, яка означала визнання ленінського ра­дянського федералізму. Або, врешті, такі провідні діячі української радикальної партії, як Антін Крушельницький, співтворець самос­тійницької групи “Молода Україна” і міністр освіти УНР, та Юліян Бачинський, один з перших теоретиків української самостійності, автор класичного твору “Ukraina irredenta” (1895) і піонерської соціологічної монографії “Українська еміграція в ЗДА” (1914), представник уряду УНР у Вашингтоні (1919), переїхавши до УРСР, пішли на політичні компроміси з ленінським радянським федералізмом. Таким чином, віра у федералістську ідею будь-то з огляду на роздвоєну лояльність, чи завдяки наївному переконанню у можливості служити своєму народові, чи через політичні обставини була характерною рисою цілої низки визначних політиків української визвольної боротьби, що трагічно підбилася на історії України першої половини XX століття.