Між федералізмом і незалежністю

Найбільш контроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який вплинув негативно на образ гетьмана і Гетьманату і, безсумнівно, спри­чинився до табуїзованого підходу до питань, пов’язаних з його особою і добою, - це проголошення грамотою від 14 листопада 1918 року федерації з Росією і потреби створення “всеросійської федерації”. Що спонукало гетьмана декларувати федерацію з Росією і які були його справжні погляди па статус України, зокрема - на справу української незалежності під час Гетьманату, далі - на початку еміграції 1919 року, коли він писав “Спогади” і, врешті - протягом 25-літнього перебування та діяльності в еміграції (до 1945 року), - це питання, які хвилюють дослідників політичної спадщини гетьмана від часів падіння Гетьманату до сьогоднішнього дня.

“Спогади” Скоропадського засвідчують, що ще й у момент їхнього написання в Берліні гетьман не був перекопаним самостійником, хоча під час окупації України, за його Гетьманату, Німеччина відстоювала концепцію незалежності Української держави, якій, очевидно, призна­чалася роль сателіта Німецької імперії зі статусом обмеженого суве­ренітету. Він, наприклад, писав так: “Звичайно, самостійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися через німців, що твердо на цьому наполягали, для мене ніколи не була життєвою, але я думав - та як би воно так і було - німці змінили б свою полі тику в бік федерації України з Росією”25. у березні 1918 року, зважаючи на можливість обійняти владу в Україні, він зазначив: “Мене дещо турбувала думка, що німці стоять за самостійну Україну, що б там не було”2б. (До речі, проци­тований абзац пропущено в опублікованому “Уривку зі ‘Споминів’...”). Згодом Скоропадський хвилювався, що кайзер Вільгельм II у вересні 1918 року посилався на Україну як на “незалежну” державу²⁷, або що восени 1918 року німці наполягали на “націоналізації” і більш яскравій “українізації” його уряду²«.

Погляди Скоропадського на статус України були підсилепі пози­цією західних союзників, які рішуче противилися незалежності Ук­раїнської держави. Скоропадський зрозумів це уже в січні 1918 року, під час розмови з генералом Жоржем Табуї, французьким комісаром при уряді Української Народної Республіки і шефом французької місії в Україні²^. Розмова точилася довкола стабілізації ситуації в Україні, яку Скоропадський, розмірковуючи над можливістю встановлення війсь­кової диктатури в Україні без повалення Української Центральної Ради, задумував здійснити при французькій підтримці і за допомогою ук- раїнсько-польсько-чеського військового союзу. Переговори заверши­лися неуспіхом, оскільки французи, що представляли західних союз­ників в Україні, поставилися негативно до акту проголошення ЇЇ неза­лежності від 22 січня 1918 року, відверто заявляючи Скоропадському, що “Антанта ніколи не визнає незалежності Україпи”зо (Ця важлива теза теж пропущена в опублікованому “Уривку зі ‘Споминів’...”).

Схожі результати мали й переговори між представником Скоро­падського Іваном Коростовцем та представником Антанти в Яссах, які Скоропадський описав так: “У той самий час до мене прийшло кілька осіб, до яких я відчував безумовну довіру... Один з них привіз до мене

певну особу, яка займала цілком відповідне становище. Ця особа зая­вила мені (причому все це було підтверджене багатьма вагомими доку­ментами), що Антанта, а особливо Франція, котра виступає головною діяльною державою з-поміж держав Згоди в Україні, рішуче не бажає говорити з українським урядом, доки той стоятиме на точці зору са­мостійності, і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них”зі. Варю додати, що за інформацією представників Скоропадського, фран­цузи в Яссах навіть не прийняли уповноваженого Українського на­ціонального союзу, який відстоював концепцію самостійної України.

Опинившись у скрутній ситуації, Скоропадський мав до вибору складну альтернативу. Перше - спробувати очолити національний рух, впливаючи на Український національний союз (який планував 17 листопада 1918 року скликати Український національний конгрес) і досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі й лівими, хоча сам гетьман вважав останні анархістсько-руїнницькими. До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був поінформований, що об’єднані в Українському національному союзі політичні угруповання планували повстання проти нього.

Інший шлях полягав у можливості не допустити до проведення згаданого Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні (точніше - кола російського офіцерства), що нараховував близько 15 тисяч чоловік, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на меті федерацію України з Росією.

Як відомо, Скоропадський обрав друге. Таке ріщення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге - його переконання збігалися з вимогами Антанти (як він сам пише, “ця вимога [федеративна Україна] збігалася з моїми власними поглядами”)³². Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним, оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася ставленням Антанти до української справи загалом.

Союзники обіцяли Скоропадському, що “уповноважений пред­ставник держав Згоди днями прибуде [в Україну], який увійде в пе­реговори тільки за умови ясно вираженого нового курсу українського уряду”³³. Тоді ж було повідомлено, що Еміль Енно (Неппо), здогадний представник Антанти в Південній Росії, прибуде до Києва реалізувати союзницькі плани. Наступний хід подій показав, що згадані обіцянки обернулися на марне чекання, оскільки виконані не були. Правда, негативна позиція Антанти в українському питанні не вплинула на те, що, виїхавши в еміграцію і оселившись у Берліні, Скоропадський з 1939 року поселив свого сина Данила не в Німеччині, яка на той час була впливовою (хоч і нацистською) державою, а в Англії. Тому не можна вважати Скоропадського за людину виключно німецької орієнтації. Певні його вчинки засвідчують, що впродовж своєї політичної кар’єри і до кінця житгя він орієнтувався швидше на західних сокУшиків. Вибір Англії для проживання Данила зумовлювався, серед іншого, і тим, що Англія була монархічною державою, а, як відомо, Скоропадський на еміграції став українським монархістом.

Політика західних союзників, що орієнтувалася на збереження Російської імперії і тим самим заперечувала усамосі ійнешія неро­сійських народів, зокрема найбільшого серед них - українського, мала фатальні наслідки для всесвітньої історії. Можна твердити, що власне ця політика спричинила перемогу більшовиків у Росії з наступним відновленням імперії в ленінсько-сталінській моделі, яка стала ще жорстокішою, агресивнішою і експансивнішою, ніж її попередниця - царська імперія. Перемога більшовизму значною мірою вплинула і на успіх у Європі фашизму й нацизму, які не лише удавано претендували на роль захисника західної цивілізації, але й організовували свої політичні та поліційііі системи за зразком більшовицької моделі.

Фатальним вчинком належить визнати і проголошення Павлом Скоропадським федерації з Росією. Таку оцінку не можуть пом’якшити аргументи йоі'о прихильників-гетьманців, які починаючи від 1945 року намагалися пояснити це як “акт розпуки”, бо, мовляв, грамота Скоро­падського від 14 листопада 1918 року про “утворення всеросійської федерації” була тільки вимушеним наслідком тодішніх політичних обставин. Хоча цей документ і справді був лише декларацією намірів, його належить розцінювати як трагічну політичну помилку: віддзер­калюючи тогочасний погляд гетьмана на українську справу, він до сьогоднішнього дня затьмарює його ширший внесок в українське дер­жавне будівництво.

Незадовго після написання “Спогадів”, па початку 1920-х років, Скоропадський змінив свої погляди на питання державної незалежності України під впливом В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та інших націонал-копсерваторів, які тоді фактично керували гетьмансь­ким рухом і були послідовними речниками незалежності. Натомість, працюючи над другою редакцією “Спогадів” між 1920 і 1922 роками, він не вніс правок до тексту, які б відповідали його новій позиції (правда, він за жиггя так і не опублікував повністю “Спогадів”).