Соціально-культурний портрет Павла Скоропадського до Революції 1917 року

Павло Скоропадський був людиною двох культур - української та російської. З українською культурою його пов’язувало родове поход­ження. Як відомо, він був нащадком одного з найвизначніших родів козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями “козаки”, “українські козаки”. Ряд його предків були високими козаць­кими старшинами, найвизначніший серед них - гетьман Іван Скоро­падський (1646-1722), який обійняв ге гманство після полтавської тра­гедії і намагався рятувати загрожену українську державність і гуманно допомагати тим, хто підтримував незалежну мазепинську ідею. І хоча члени цього роду політично орієнтувалися на проросійсько-лояльну позицію і робили кар’єри в системі імперії, більшість із них не зреклася української державної гетьманської традиції. Згідно зі свідченням Павла Скоропадського, у їх домі плекалася повага до українства: “постійно співалися українські пісні”, “з пошаною ставилися до бандуристів, які співали свої думи”, “читалися і обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників”, серед гетьманських портретів висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого “ставилися мовчазно з симпатією”^.

Одночасно Скоропадський був продуктом російської імперської системи, у якій зробив престижну військову кар’єру. З його погляд у, вирішальними чинниками успіху людини були не культурно ^т*’ічні пов’язання, а соціальний статус, кар’єра, зв’язки з імператорським двором. Як генерал та член верховного імперського істебліьг іеіггу, він відстоював російські військові цілі, до речі, повністю підтрт'.увапі іншими державами Антанти, а в пізнішій фазі війни - і США. Така позиція Скоропадського була зумовлена не симпатіями до поширеної тоді серед вищих військових кіл ідеї панславізму, а лояльністю до царського престолу та імперії. Відданий православному віросповіданню (хоч не в клерикальному сенсі) і вірний підданий Російської імперії, він одночасно вважав себе патріотом і Росії, і України.

Такий на перший погляд складний портрет П. Скоропадського (з огляду на роздвоєну лояльність, яка, безсумнівно, відіграла роль у подальших політичних рішеннях) спричинився до того, що його особа, та й сам Гетьманат опинилися серед найбільш табуїзованих питань історії України XX століття, оповитих міфами, упередженнями або й відвертими фальсифікаціями. Тому аналіз та оцінка даної теми до сьогоднішнього дня ускладнені антиісторичним ідеологізованим під­ходом більшості дослідників і публіцистів як в Україні, так і в діаспорі та відсутністю критичної біографії Скоропадського, а також аналі­тичної монографії про добу Другого Гетьманату і спеціалізованих досліджень різних його аспектів (за винятком взаємин з Центральними державами). У підсумку можна вирізнити лише кілька загальних праць, як-от: офіційна біографія А.Маляревського “П. Скоропадский, Гетман всеа Украйни” (Київ, 1918); фактографічно-позитивістська робота, написана з прогетьманської перспективи, яку можна вважати своє­рідною енциклопедією цього періоду і водночас єдиним посібником з історії Другого Гетьманату, - Д. Дорошенка “Історія України 1917- 1923 pp.”, том 2: “Українська гетьманська держава І918 року” (Уж­город, 1930; Нью-Йорк, 1954); генеалогічне дослідження О. Пріцака “Рід Скоропадських. Історично-генеалогічна студія” (Львів, 1938); аналітичний нарис І.С. Решегаря у його праці “The Ukrainian Revolution, 1917-1920” (Принстон, 1952), с. 143-207.