52.Соціальна спільнота:поняття та роль у соціальній структурі суспільства

Людське суспільство не може існувати, не створюючи колективів — спільнот. Це зумовлено біологічною взаємозалежністю людей, перевагами співробітництва і розподілу праці, а також винятковою здатністю встановлювати взаємини через символічні комунікації. Спільна діяльність людей породжує складну систему соціальних зв'язків, яка згуртовує індивідів у єдине соціальне ціле — соціальну спільноту і через неї у соціальну систему.

Соціальна спільнота — сукупність людей, об'єднаних відносно стійкими соціальними зв'язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності.

Здавна соціальні спільноти, такі, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам і т.д. Все це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку. Нав'язування людині різними спільнотами суперечливих соціальних цінностей і стандартів поведінки (наприклад, сім'я, школа, група спільного проведення дозвілля), невизначеність їх соціальних цілей, вимог, що ставляться перед індивідом, нечіткість критеріїв оцінки поведінки може дезорганізувати особистість. Суспільство зацікавлене в тому, щоб соціальні спільноти ставили перед людиною послідовну, внутрішньо не-суперечливу систему нормативів поведінки, стимулюючи почуття солідарності й належності до суспільства загалом.

Отже, соціальні спільноти відіграють важливу роль у сучасному суспільстві. Протягом усього життя людина причетна до певних спільнот, які соціалізують її, надають можливість забезпечити різні потреби, виконують захисні та інші функції.

54.Етнічні спільноти як особливий різновид соціальних спільнот

Етнос (грец. ethnos) дослівно перекладається з давньогрецької мови як "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Себе греки позначали словом "демос" (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували "етносом". У такому значенні римляни ввели слово "етнос" у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник "етнічний" (ethnicos), що вживався у значенні "нехристиянський", "язичницький". Нині термін "етнос" став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова "демос" (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні "етноси-народи". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. Етнічна спільнота (в етнографії, етнології, соціології) — вид стійкого соціального угруповання людей, що склався історично, може бути представлений родом, племенем, народністю, нацією; термін "етнічна спільність" близький поняттю "народ" в етнографічному смислі. Поняття Етнос охоплює всі типи етнічних спільнот. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація.

Рід, плем'я, союз племен, народність, Нація - це історичні типи етнічних спільнот; стадії Етносу; людська спільність; це соціокультурні утворення історичних спільнот людей. Нація – результат еволюційного процесу Етносу, вінець еволюції Етносу, соціо-культурне оформлення Етносу.

Часто етнос визначають як міжпоколінну групу людей, об'єднану тривалим спільним проживанням на певній території, спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Поняття етносу, як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в російській, радянській і пострадянській етнографії. У російській етнології термін «етнос» уживається майже у всіх випадках, коли мова йде про народ і навіть націю. Поняття "язик", "плем'я", "народ" (грецьк. "етнос", лат. "gentes", староєвр. "гой") відноситься до досить давніх понять, створених людством у процесі свого розвитку. В найдавніших письмових документах різних земель і народів, які дійшли до нашого часу - релігійних, історичних і юридичних текстах згадуються різні держави і племена, стосунки між ними. Досить згадати римську імперію, де крім римського права для іноземців існувало так зване "право народів" (jus gentium), аналог сучасного міжнародного права, яке регулювало відносини з людьми племен, які не входили до Римської держави.

Також саме в часи Риму і Греції з'являється поняття "язичник" - людина, яка вірить у богів свого племені, на відміну від людей, які вірять у Всевишнього, єдиного для всіх людей, незалежно від племені. Це поняття потім отримало подальший розвиток в часи християнства.

Вживання поняття "етнос" у Західній Європі зменшується після появи християнських держав і пов'язаного з ними поняття "націй" (nationes). Основи сучасної теорії етносу були закладені в 1920-х С. М. Широкогоровим. Він розглядав етнос як основну форму існування локальних груп людства, а основними ознаками його вважав «єдність походження, звичаїв, мови й укладу життя». У 60-80-і концепція Широкогорова була розвинута радянськими етнографами. Найбільш послідовною її марксистською інтерпретацією стала теорія Ю. В. Бромлея. Він пропонував розрізняти етнікоси (етнос у вузькому значенні слова) як сукупності людей, об'єднаних спільною мовою, культурою і самосвідомістю, і етносоціальні організми (етнос у широкому значенні слова) як етнос, сполучені з територіально-політичними спільнотами. Останні, за Бромлеєм, являють собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. У залежності від приналежності до певної суспільно-економічної формації етносоціальні організми виступають у формі племені, народності (рабовласницької або феодальної), нації (буржуазної або соціалістичної). Значне місце в теорії Бромлея займала деталізована класифікація етнічних процесів — змін етносу, проінтерпретована стосовно до різних епох прогресу людства.

У роботах представників іншого теоретичного напряму А. С. Арутюнова і Н. Н. Чебоксарова етнос був розглянутий у контексті теорії комунікації. Етноси представлялися як ареали підвищеної щільності інформації. Особлива увага була звернута на міжпоколінну трансляцію інформації, що забезпечує наступність і стабільність етнічної системи в часі. Стадіальні типи етнічних спільнот — племена, народності і нації розглядалися як три різних типи інформаційної щільності. Концепція Арутюнова і Чебоксарова стала найбільш продуктивним в інструментальному і прикладному відношенні варіантом теорії етносу.

Послідовно немарксистський підхід до феномена етносу відрізняє роботи Гумільова. У них етносом представлені як елементи етносфери — особливої біосоціальної реальності, що розвивається за своїми унікальними законами. Етнос, за Гумільовим, може перебувати в «персистентному» (циклічному) і «динамічному» стані. Перехід в останній обумовлений свого роду мутаціями — пасіонарними поштовхами. За Гумільовим, етнос проходить ряд стадій розвитку, і, подібно живому організмові, помирає. Завдяки відвертому нонконформізмові концепція Гумільова набула надзвичайну популярність, особливо за межами професійної аудиторії. При всіх розходженнях концепції етносу мають ряд спільних недоліків. Опора на поняття, обсяг яких сам собою є предметом дискусії (мова, культура, територія), робить побудову теорії і самого визначення етносу вкрай утрудненим. Поняття етносу відбиває повною мірою лише властивості етнічних спільнот індустріальної епохи — націй. Стосовно донаціональних стадій розвитку, з характерними для них культурно-лінгвістичною варіативністю і позаетнічними формами самосвідомості, поняття етносу виявилося непродуктивним (наприклад, категорія «народність»).

У західній соціально-культурній антропології поняття етносу уживається порівняно рідко, а побудова його теорії не вважається актуальним. Більш уживаним є поняття «етнічність», що відбиває приналежність до певної нації або етнічної групи. Дотепер зберігає свою значимість дане Максом Вебером визначення етнічної групи: ця така група, члени якої «мають суб'єктивну віру в своє спільне походження через схожість фізичного вигляду або звичаїв, або того й другого разом, або ж через спільну пам'ять про колонізацію і міграцію». Важливу роль у створенні теоретичної основи для вивчення етнічності відіграли роботи норвезького вченого Ф. Барта з проблеми співвідношення етнічних і соціальних границь. Цей учений звернув увагу, що характеристики, використовувані для визначення етнічних груп, не можуть зводитися до суми культурного матеріалу, що міститься в межах етнічних границь. Етнічні групи (або етноси) визначаються насамперед за тим характеристиками, що самі члени групи вважають для себе значимими і які лежать в основі самосвідомості. Таким чином, етнічність — це форма соціальної організації культурних розбіжностей.

55.Соціальні інститути:сутність поняття та основні підходи до визначення

Іnstututum – з лат. мови – встановлення, установа. Вперше поняття соціального інституту ввів Г. Спенсер, який і виділив тоді п’ять їх видів:

– домашні або сімейні, функції яких – будівництво ро­дини, упорядкування сімейного життя;

– обрядові чи церемоніальні, які регулюють повсяк­денну поведінку людей, встановлюють певні звичаї, обряди;

– церковні, що забезпечують інтеграцію суспільства (по суті одержавлення релігії), встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття;

– політичні (держава, політичні партії, суд, ар­мія) – носії існуючих у даному суспільстві політичних інтересів і від­носин;

– професійні або промислові (цехи, гільдії, профспілки), які виникають на основі розподілу праці.

У соціології по-різному визначають поняття «соціаль­ний інститут». Дехто вважає, що це стійкий комплекс правил, принципів, норм, що регулюють людську діяльність. Прос­тіше сказати – це організована взаємодія людей. Н. Смелзер визначає соціальний інститут як сукупність ролей і статусів, призначених для задовольняння певних потреб. Сумуючи певну кількість визначень, можна зазначити, що соціальний ін­ститут – це стійка форма організації сумісної діяльності людей, ме­ханізм самоорганізації спільного життя людей, органи управління ними.

Соціальні інститути виникають разом з суспільством. Отже, можна сказати, що без соціальних інститутів сус­пільство не існує. Найдав­нішим соціальним інститутом можна вважати сім’ю. Цей інститут регла­ментував статеві відно­сини і забезпечував разом з родом як фізичне, так і духовне існування суспільства. У подальшому поступі історії людства ми маємо постійний розвиток соціальних інститутів. Він іде двома шляхами: виникнення нових соціальних інститутів і вдосконален­ня старих, вже діючих. Нові соціальні інсти­тути виникають тоді, ко­ли у суспільстві з’являється певна потреба. Коли такої потреби нема, то і соціальний інститут не виникає. Так, в Україні було взято курс на розбудову ринкової економіки. Виникла потреба у контролюван­ні сплати певними особами й організаціями податків. Як результат ре­агування на цю потребу – виникнення соціаль­ного інституту податкової інс­пекції. Але, оскільки на практиці багато хто ухиляється від сплати податків, то одного контролю виявилося недостатньо – з’явилася потреба примусу сплати податків. Як результат цього – створюється но­вий соціаль­ний інститут податкової міліції. Якщо поміркувати і при­пустити, що колись настане час, коли порушників сплати податків не стане, то необхідність існування такого інституту як податкова мілі­ція відпаде і він зникне. Отже, соціальні інститути виникають разом з потребою в них і зникають у разі відсутності такої потреби.

Другий шлях розвитку полягає у тому, що вже існуючий соціальний інститут вдосконалюється. Так, зараз можна спостерігати розвиток та­кого соціального інституту, як наркологічна служба. Він існував і ра­ніше, але завдяки тому, що у нас дещо замовчувались дані про кількість наркоманів, а, з другого боку, їх і було менше, ніж зараз, цей інститут мав досить слабо розвинену структуру. Нинішні потреби суспі­льства у боротьбі з наркоманією та наслідками її хибного впливу на функціонування сус­пільства вимагають терміново розвивати цей соціальний інститут, поширювати мережу його установ, введення різ­номанітних форм боротьби з цим лихом.

Вище було наведено приклад соціального інституту, який існував вже давно, але почав бурхливо розвиватися не одразу, а тільки тоді, коли у цьому виникла потреба. Як правило, більшість соціальних інсти­тутів починають вдо­сконалюватися одразу після їх виникнення. Цей про­цес розвивається до тих пір, доки даний інститут не почне досить вправно забезпечу­вати потреби суспільства. Тоді вже процес вдосконалення трошки упові­льнюється або й зовсім зупиняється, це, так би мовити, період станов­лення соціального інституту, шліфування і вдосконалення його структу­ри і діяльності. Саме такий період можна спостері­гати зараз в існуванні згаданих вище інститутів податкової інспекції та податкової мі­ліції.