81.Нелінійний характер соціального розвитку.Поняття біфуркації.

Біфуркація- придбання нової якості в рухах динамічної системи при малій зміні її параметрів. Основи теорії біфуркації закладені А. Пуанкаре й А. М. Ляпуновым у нач. 20 в., потім ця теорія була розвита А. А. Андроновым і учнями. Знання основних біфуркацій дозволяє істотно полегшити дослідження реальних систем (фізичних, хімічних, біологічних і ін.), зокрема пророчити характер нових рухів , що виникають у момент переходу системи в якісно інший стан , оцінити їхня стійкість і область існування.На чому базуються методологічні визначення біфуркації як однієї з функціональних основ системної самоорганізації? Вже йшлося про те, що стан біфуркації методологією складних систем ототожнюється з відхиленнями від стандартної причинно-наслідкової детермінованості та рівноваги. Він пов'язується із системною нестійкістю та непередбачуваністю траєкторії майбутнього розвитку. Домінантою відповідного розвитку стають не причинно-наслідкові зв'язки, а випадковість. При цьому інтенсивність випадковості зростає адекватно мірі нестійкості динамічної системи. Якщо амплітуда відповідної нестійкості перетинає критичні точки біфуркації, то система трансформується у режим хаотичної невизначеності. І. Пригожин виділяє крайню форму хаосу - дисипативний хаос, коли пам'ять системи стосовно попереднього лінійно-детермінованого стану повністю втрачається. У цій ситуації принцип загальнезворотними - такими, що втрачають ознаки попереднього. Втрачається і принцип однолінійності часового виміру. "На відміну від статичної біфуркації, - пишуть Г. Ніколіс та І. Пригожин, - ... механізми виникнення хаотичних атракцій неможливо уявити у певній універсальній, канонічній формі, яка б дозволяла пояснити роль відповідних параметрів". Зазначений стан не піддається оцінкам на основі канонічних законів і закономірностей, якими користується наука при дослідженнях лінійних процесів.Яке теоретичне навантаження несуть характеристики біфуркації та хаосу, якою є логіка входження системи до відповідного стану і виходу з нього? Виділимо ряд визначальних ознак, які, на наш погляд, кореспондуються з логікою методологічного оновлення економічного аналізу.

По-перше, надзвичайно важливими у характеристиці біфуркації та хаосу виступають акценти на тому, що відповідні ситуації є не аномальним відхиленням, а складовими частинами динамічних процесів, що вони є невід'ємними атрибутами еволюційних суспільних, у тому числі й економічних, трансформацій. Якщо звичайні інтегровані (цілісні), раціонально детерміновані, зворотні у часі системи канонічної форми пов'язуються з аналізом "існуючого", то біфуркація та хаос - це логіка "виникаючого" стану системи. "Структура, - зазначають російські вчені О. Князєва та С. Курдюмов, - формується в хаосі та виникає з хаосу. Хаос організує. Руйнуючи, він будує" . Ці акценти є надзвичайно важливими для характеристики не тільки сучасних глобалізаційних процесів, а й трансформацій, пов'язаних із станом перехідних суспільств, до яких належить й Україна.

По-друге, треба враховувати конструктивну функцію фази біфуркації, її інноваційну роль. Про це вже йшлося. Стан біфуркації є відображенням життєздатності системи. У І. Пригожина стан біфуркації та хаосу як стан безладу є платою за можливість утвердження нового порядку. Йдеться про обґрунтування логіки виникнення нового. Основний акцепт робиться на тому, що нове виникає з неоднорідного (суперечливого). Саме у фазі біфуркації система прагне подолати консервативну однорідність. У процесі біфуркації у системі виникають "інноваційні сигнали у вигляді флуктуацій". Завдяки таким сигналам система набуває здатності "прощупувати" можливості нестандартних трансформацій. "Джерелом інновацій і диверсифікацій с біфуркація, тому що саме завдяки цьому стану в системі формуються нові рішення", - пишуть І. Пригожин і Г. Ніколіс.

З огляду на ці методологічні визначення, можемо дійти принципово неординарних висновків. Виявляється, що найменш дієздатними є не перехідні (гетерогенні), а стійкі цілісні системи, які у процесі свого утвердження змогли підпорядкувати своїм визначенням власні складові (структурні) елементи (підрозділи) і на цій основі набули гомогенних ознак. Такі системи виявляються нежиттєздатними (в інноваційному контексті) утвореннями. Як писав відомий російський учений М. Моісеєв, "стійкість, доведена до своєї межі, зупиняє будь-який розвиток. Вона суперечить принципу змінності". У процесі біфуркації відповідна консервативність системи порушується. У даному випадку біфуркації розглядаються як процес порушення симетрії між різними частинами структурно цілісної, зазвичай збалансованої системи, а також між системою та її зовнішнім оточенням. Інваріантність розвитку забезпечується саме на цій основі.

Отже, можемо внести принципові уточнення й до загальної логіки системних трансформацій. Добре відомо, що класична методологія передбачає еволюцію сумативних систем у системи більш високого порядку - стійкі цілісні (гомогенні) системи, за сценарієм розвитку яких кожен структурний елемент системи зрештою стає таким самим, як і всі інші. Принаймні, саме таким чином рух до структурної цілісності системи визначав К. Маркс. Для зрілої системи, писав він, характерно, що "її розвиток у напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі всі елементи суспільства або створити з нього ще відсутні в неї органи. Таким шляхом система в ході історичного розвитку перетворюється в цілісність". Ортодоксально методологію аналізу трансформаційних процесів побудовано саме на таких засадах, які у своїй основі є досить коректними. Проте на їх визначенні не можна ставити крапку. Логіка біфуркаційних процесів вказує на те, що досягнення системної цілісності - це не тільки вищий, а й кінцевий пункт відповідних трансформацій, це початок занепаду, самозаперечення системи, фаза її стійкості та водночас початку розпаду і загибелі, фаза, в якій інноваційний потенціал розвитку перебуває у пригніченому стані. У цьому зв'язку можна сказати, що час біфуркації є часом повернення системи до стану конструктивної неоднорідності та формування на цій основі нового енергетичного потенціалу саморозвитку.

По-третє, проблемним для методології є визначення принципів входження системи до фази біфуркації. Це питання адекватне проблемі виникнення складних систем, систем, які перебувають на відстані від рівноваги. Методологією складних систем розрізняються малі амплітуди відхилень від стану рівноваги і критичні точки відхилень, які розміщуються за межами рівноваги. У першому випадку флуктуації (відхилення) розглядаються здебільшого у вигляді системних "шумів" або "малих вихрів", що здатні до самозаспокоєння. Відповідно рівноважні системи розглядаються як системи з контрольованими флуктуаціями. При досягненні критичних точок флуктуаційні вихрі не зникають. Вони охоплюють ширший простір, проникають углиб, втягують до своєї орбіти дедалі більшу кількість структурних елементів системи. "У точках біфуркації, тобто у критично порогових точках, - пишуть І. Пригожин та І. Стенгерс, - поводження системи стає нестійким і може еволюціонувати до кількох альтернатив". До того ж "при віддаленні системи від стану рівноваги вона може пройти через кілька зон нестійкості".

Слід зауважити, що задовго до теоретичних узагальнень Т. Пригожина і його співавторів відповідні процеси у розвитку суспільства були досліджені видатним американським соціологом російського походження П. Сорокіним. У його праці "Соціальна стратифікація та мобільність", яка побачила світ ще у 1927 р. у добре відомій читачеві книзі "Людина. Цивілізація, Суспільство", він обґрунтовує соціальні передумови флуктуацій. Учений окреслює можливу альтернативу розвитку суспільства: "плискувате" (від рос. - плоске) суспільство, для якого характерними є незначний рівень диференціації доходів і відсутність економічних стимулів, а отже, злидні та голод, або відносно процвітаюче суспільство з неодмінною диференціацією, соціально-економічною нерівністю. Водночас, наголошує учений, існує точка "насичення" соціально-економічної стратифікації, далі якої суспільство не може просуватися без ризику. Той, хто прагне соціального "вирівнювання", має бути готовим до його наслідків. Якщо перекласти це мовою методології складних систем, то можна визначити, що "плискувате" (системно однорідне і у цьому контексті - цілісне) суспільство - це суспільство, яке перебуває у фазі добіфуркаційного розвитку, або некритичної біфуркації. Саме таке гомогенно однорідне (плискувате) суспільство (прототипом якого можна вважати антиринкову економіку адміністративного соціалізму) характеризується недостатністю енергетичного потенціалу не тільки самовідтворення, а й саморозвитку.

По-четверте, підсумовуючи попередні визначення, можна стверджувати, що у точці біфуркації системи практично неможливо передбачити траєкторію майбутнього. Порушується традиційна логіка дарвінівського еволюційного процесу - від простого до складного. Методологією складних біфуркаційних перетворень не виключається можливість не тільки поступального, а й регресивного розвитку, не тільки розвитку від простого до більш складного, а й генерації простіших форм суспільної організації з більш складних. У даному випадку слід розрізняти поняття "зростання" (кількісне збільшення) і "розвиток" (якісні перетворення). Теорія і практика доводять можливість кількісного зростання тих чи інших параметрів, у тому числі й економічних, без розвитку. Йдеться про зростання плюралістичності та наявність численних конкуруючих між собою парадигм суспільного розвитку, кожна з яких залежно від конкретних умов може стати пріоритетною. У цьому випадку "майбутнє перестає бути даним". "Складність, - зазначає І. Пригожин, - це властивість систем, які за заданих обмежених умов мають більше одного можливого рішення". На цій самій основі формується ситуація логічної необоротності процесів та явищ суспільного життя, яка, у свою чергу, порушує часову симетрію. Симетрія часового виміру втрачає свою значущість. Докорінно трансформується і проблема критеріальних (оціночних) вимірів. Ці дуже значущі аспекти біфуркаційних явищ і процесів докладніше розглядаються у наступному аналізі.