10. Глобалізація та її культурні наслідки. Тенденції розвитку постсучасного світу.

Глобалізація – це соціальний процес, в якому географічні обмеження в культурному та соціальному плані є відсутніми. Цей процес пов'язаний перш за все з поширенням Західної культури (експансія європейської культури на країни – колонізація, культурний мімесіс, пов'язаний з цим. Мімесіс – повторення, відтворення, взяття за взірець).

Глобалізація відбувається на трьох аренах соціального життя:

• Політика

• Економіка

• Культура.

Культурні символи можуть буди відтворені де завгодно і в будь-який час, що дозволяє говорити про їх універсальність.

Глобалізація суттєво пов’язана з завершенням формування єдиного політичного простору: А)забезпечується миттєвою передачею інформації, Б)зі швидким рухом в будь-якому напрямку. Відповідно до цього є вислів: світ перетворюється в глобальне село.

Підвищується глибинне усвідомленя світу як єдиного простору. Тут головним питанням є: що ж станеться в недалекому майбутньому з національними культурами? На сьогодні світ все менше сприймається як мозаїка геополітичної карти з чіткими державними кордонами. Скоріше – як «космічний корабель Земля». Тому, звичайно, глобалізація не може не впливати на зміст національних складових. Йдеться, скоріше, не про відмирання окремих держав, а про зміну їх звичайних функцій.

Глобалізація – не закінчений стан, а процес, що еволюціонує.

Щодо тенденцій розвитку постсучасного світу, то за дослідниками (список додається після лекції), їх можна виділити наступні:

1. Економічна революція: прорив науково-технічного процесу+інформаційна революція.

2. Виникнення «нової географії» - цілісність, що визнається не стільки фізичним простором, скільки можливістю синхронного моніторингу подій в різних просторах планети. Це дає таку якість світу, як глобалізація.

3. Орієнталізація. Першість Східних країн.

4. Ісламські квазіфундаменталістські проекти.

5. Сценарії та концепції, пов’язані із приближенням «світу Китаю».

6. Можливість тої чи іншої форми ядерних інцидентів.

7. Перетворення тероризма в міжнародну систему……та багато інших проектів розвитку світу.

Поняття національної культури. З поміж інших типів людських спільнот етноси вирізняють наступні властиві їм, хоча і різною мірою, найважливіші ознаки: 1) власне ім’я, що дає можливість ідентифікувати себе та говорити про «суть» спільноти; 2) міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку в часі й просторі та сприяє формуванню відчуття певної спорідненості етносу; 3) спільну історичну пам'ять, що включає спогади про героїв, значущі для етносу події та їхнє увічнення; 4) один чи кілька елементів спільної культури, серед яких, – релігія, звичаї, мова, мистецтво; 5) прив’язаність до батьківщини як землі, на якій етнос не обов’язково в даний момент безпосередньо проживає, важливий символічний духовний зв'язок із землею предків; 6) усвідомлення своєї єдності, принаймні в якоїсь частини населення.

Елементи соціальної та культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя даного етносу протягом тривалого часу, утворюють його культурну традицію. Етнічні традиції – це виражений в соціально організованих стереотипах груповий досвід, котрий накопичується та відтворюється в етнічній спільноті. Вони охоплюють суспільні настанови, норми поведінки, цінності, звичаї, ритуали, наявні у всіх сферах соціального та приватного життя.

Поняття етнічна ідентичність визначає рівень ототожнення індивіду з певним культурно визначеним етносом. Важливою умовою етнічної ідентичності є усвідомлення членами певної етнічної спільноти специфіки своєї життєдіяльності в порівнянні з іншими. Особливо це позначається на традиційно-побутовій культурі, яка формується в результаті багатовікової матеріально-виробничої та духовної діяльності певного етносу. Побутову культуру складають форми виробничої діяльності, ремесла та промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, їжа, одяг, прикраси, сімейні та громадські відносини тощо.

Проте самої наявності традиційно-побутової культури недостатньо для того, щоб етнічна спільнота виступала суб’єктом історичного процесу та отримала життєво необхідне для неї визнання в межах держави і світового співтовариства. Етнічна самосвідомість передбачає вимоги визнання за етносом певного статусу. Вони можуть висуватися щодо економічного добробуту, громадянських прав, освітніх можливостей для членів певної етнічної спільноти, або забезпечення її колективних прав, культурної та політичної автономії аж до повного суверенітету над територією компактного мешкання етносу. У міру того, як етнічна спільнота шляхом політичних дій досягає успіху у здобутті та утвердженні групових прав, вона стає нацією.

Формування нації відбувається в результаті складної взаємодії етнічних, соціальних, економічних, релігійних, політичних та правових чинників. Розрізнюють етнічні та громадянські нації. Ядром формування етнічної нації виступає окрема етнічна культура, а для національної ідентичності найважливішим є усвідомлення спільності мови, звичаїв та інших культурних чинників. Громадянська нація виникає на основі політичної одиниці (держави), а національна ідентичність формується на засадах приналежності до єдиної суспільно-політичної системи та визнання її цінностей.

За визначенням Е.Д. Сміта, ідеальний тип націй – це «названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як неперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною». Сміт визначає саме культурні традиції як той фактор, який формує характер національних спільнот і чуття національної ідентичності, хоча, безумовно, формуванню націй сприяли «й інші політичні форми громади та колективної ідентичності, як-от місто-держава, племінний союз і навіть імперія». Саме культурні традиції і соціальні елементи забезпечували ресурси для колективної культурної ідентичності націй. Серед культурних ресурсів нації Сміт називає міфи про походження та етнічну обраність; обожнення батьківщини та її поетичних краєвидів; етноісторію спільноти; вимір долі і культ жертви.

Усвідомлення належності до політичної та соціальної спільноти, яка утворює націю, називається національною свідомістю. Під час розвитку національної свідомості акцент переважно робиться на чинниках, що об’єднують мову, релігію, історію, політичні ідеали. Але національна свідомість може формуватися й у негативний спосіб, у конфронтації з чужим – іншою мовою, релігією, звичаями тощо. Неприйняття всього чужого як ворожого та небезпечного визначається як ксенофобія.

Одним із найскладніших є питання про співвідношення національної та світової культури. Одним із найскладніших є питання про співвідношення національної та світової культури. Серед прихильників концепції універсальної, всесвітньої культури – П. Тейяр де Шарден, В. Вернадський, А. Швейцер. Протилежної точки зору дотримувались М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, які виділяли певні історико-культурні типи, неповторні та унікальні. Вірогідно, істина полягає в тому, що сутність кожної національної культури формується та репрезентується досягненнями її представників у політичному, економічному та соціальному житті, науці, освіті, мистецтві. Сукупність цих досягнень утворює скарбницю світової культури.

Існує ще один критерій класифікації культур – розподіл за регіональною ознакою. Регіональна культура – поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в обмеженій просторово-часовій заданості. Тобто – це тип культури, специфіка якої зумовлена локальними географічними межами. Особливості регіональних культур формуються під впливом різноманітних факторів, серед яких природно-біологічний, географічний, етнічний. Виділяють, зокрема, культури Заходу та Сходу. Ознаками першої, під якою розуміється насамперед західноєвропейська та північноамериканська культури, є домінування концептів індивіду, людської особистості, персони в мистецтві, філософії; розуміння сенсу та мети життя як самоствердження або реалізації творчих здібностей. Ознаками другої – культури Східної, Південної та Південно-Східної Азії, арабського Сходу – вважають традиційність, спадкоємність, релігійно-філософське підґрунтя, постійний зв'язок з духовними практиками.

Широко використовується й поняття європейська культура. Саме до цього типу культури, з домінуванням політичних прав та свобод, ліберальними цінностями, гуманістичними орієнтирами, прагнула повернутися Україна кожного разу, коли намагалася розбудувати власну державність. Географічне та геополітичне положення України визначає її місце на межі різних культурних світів і в той же час надає можливість, беручи до уваги надбання кожної з культур, створити власний, неповторний та цікавий для інших народів культурний простір.

В межах сучасної культурології прийнято виділяти структурні елементи культури на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура та ін.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Самобутність вітчизняної культури, її періодизація. Курс української та зарубіжної культури запроваджений у вищих навчальних закладах України нещодавно. Ще немає апробованих та вивірених практикою підручників, курсів лекцій, методичних рекомендацій. Загальна література з проблем культурного розвитку України строката за своїми методологічними підвалинами, структурою, підходами, методикою відбору емпіричного матеріалу тощо. Немає сталих підручників і з проблем світової культури.

Якщо історія суспільства чи держави вивчає, головним чином, діяльність народних мас, як головних творців історії (не забуваючи при цьому керівників цих мас - еліту), історія культури робить наголос на діяльності окремих особистостей - митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.

Ось чому, вивчаючи курс української та світової культури ми будемо робити наголос на окремих, найвизначніших постатях вітчизняної та зарубіжної культури, їхніх найвизначніших творах, їх внеску у світову цивілізацію.

Органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Відсутність власної держави протягом багатьох століть, майже 350-річне існування України у складі Росії призвели до тісного переплетення обох культур - російської і української, коли одна культура живилася іншою, взаємозбагачувалася, коли вихідці з України отримували освіту, жили багато років в Росії і працювали для загальноросійської культури і навпаки, коли етнічні росіяни живилися українськими національними ідеями, мотивами, темами, сюжетами, співпрацювали з діячами української культури.

Разом з тим, не можна забувати, що Україна завжди, хоча і в різному ступені, була зв'язана з зовнішнім світом, збагачувалася сама цими зв'язками і виносила свої досягнення на суд світової громадськості. Багато діячів української культури - вчені, музиканти, живописці, письменники - в різні історичні епохи вчилися закордоном, працювали в бібліотеках Європи та Америки, лабораторіях, викладали в західних університетах, виступали на сценах західних театрів разом з іноземними акторами, давали сольні концерти, виставлялися на мистецьких виставках та в музеях, друкувалися в закордонних видавництвах, газетах, журналах тощо.

Вільно володіючи класичними та іноземними мовами - латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, російською та ін., - вони робили переклади на українську мову наукової та художньої, світської та релігійної літератури, залучаючи українського читача до надбань світової культури.

Певний внесок у світову культуру зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України інтегрувалися й інтегруються у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, і їх особисті надбання стають надбаннями націй до яких вони пристали.

Відсутність української державності протягом багатьох століть призвела до того, що Україна загубила і продовжує губити свої таланти, які працюють задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. Ці аспекти історії української культури мало досліджені, тому в курсі лекцій на них буде звернута особлива увага.

Періодизація української культури: див. таблицю.