Тема 8: українська традиційна культура.
План:
Землеробство, його галузі та системи.
Розвиток ремесел.
Народна архітектура.
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці – нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту – VI-IV тис. до н. е. Сприятливі кліматичні умови, родючі ґрунти, давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами – все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.
Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. В українців були розвинуті всі галузі землеробства. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяють дві основні складові: землеробську техніку (знаряддя праці), яка є найбільш рухливою і чутливою щодо змін; агротехнічні знання – народний досвід, традиції та навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства.
В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою була вирубно-вогнева система. Другою, теж екстенсивною системою землеробства була залежна, або перелогова, система, більш поширена у степових районах. Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства, відома ще від часів Київської Русі. При трипіллі уся придатна для обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна з них відводилася під озимі культури, друга під ярові, а третя залишалася на сезон незасіяною, „парувала”, тобто відпочивала і використовувалася як толока – пасовисько для худоби. З кінця ХІХ – початку ХХ ст., після аграрних реформ і утворення хуторів, в Україні набула поширення прогресивніша система землеробства – багатопілля з раціональною сівозміною, інтенсивним удобрюванням ланів, травосіянням (конюшина, люпин, люцерна, тимофіївка тощо).
Провідною галуззю землеробства в Україні було рільництво, причому вже за часів Київської Русі воно мало високорозвинений, орний характер. Українці користувалися трьома видами тяглових знарядь обробітку ґрунту: плугом, ралом і сохою. Остання була менш характерна і застосовувалася лише на Поліссі. Найстародавнішим знаряддям у більшості народів, які займалися орним землеробством, було рало. Археологічні знахідки простіших варіантів рала на території України датуються кінцем І тис. до н. е. Пізніше поширився плуг із залізним лемешем та череслом. Традиційний український плуг був досить громіздким, у нього потрібно було запрягати дві-чотири пари волів.
З 80-90-х років ХІХ ст. У зв’язку з появою фабричних плугів та культиваторів традиційні знаряддя обробітку ґрунту стали вдосконалюватися.
Ремесло – це дрібне виробництво, що базується на застосуванні ручних знарядь праці, особистій майстерності працівника і дає змогу виготовляти високоякісні, часто високохудожні вироби. Ремесло виникло з початком виробничої діяльності людини, пройшло тривалий історичний шлях розвитку – від домашнього ремесла до ремесла на замовлення і, нарешті, ремесла на ринок.
Українські землі здавна славилися значною кількістю ремісників, які вели самостійне господарство і виготовляли вироби на замовлення. В Київській Русі існувало вже понад 100 ремісничих спеціальностей, а в XV-XVII ст. їх було понад 270. Майже кожна селянська родина займалася прядінням, ткацтвом. Майже в кожному селі була кузня. Становлення професійного ремесла, особливо в містах, привело до появи нової сфери виробництва і нового соціального прошарку – міських ремісників. Провідними галузями міського ремесла були: сукнарство, виробництво металевих виробів, виробів зі скла та ін. У процесі промислового перевороту фабрично-заводська промисловість витіснила ремесло.
На території України є великі поклади високоякісної глини: червоної, червоно-бурої та світло-сірої. Це й стало однією з головних причин, що зумовила заняття її жителів гончарством – обробкою глини та виготовленням із неї різноманітного посуду, а також будівельної кераміки, іграшок.
Гутництво – виготовлення скла – відоме в Україні ще з часів Київської Русі. Гутне скло – це вироби, виготовлені майстром зі скла безпосередньо біля скловарної печі вручну шляхом вільного видування або за допомогою форм у гарячому стані. Гутне скло отримували шляхом розплавлювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) кварцового піску, вапняку і поташу. Головним продуктом виробництва гут був побутовий посуд – для зберігання рідких та сипких речовин, питний, аптечний, декоративний тощо.
Ткацтво – одне з найдавніших ремесел та видів народного мистецтва, одне з найважливіших складових національної культури українців. Розквіт ткацтва припадає на період Київської княжої держави, а також на XIV-XVI та XVII-XVIII ст. Жодний будинок не обходився без ткацького верстата, за яким працювали жінки, іноді й чоловіки. У народних домотканих тканинах вражає вміння майстрів тонко відчувати особливості матеріалу, виявляти природну красу та декоративні можливості, як-то пухнастість вовни, блиск льону, рельєфність конопель тощо. Матеріалом для ткацтва була вовна, волокна конопель та льону.
Ремесла, пов’язані з обробкою металів, були серед найпоширеніших на українських землях. Перші вироби з міді з’явилися тут в епоху раннього Трипілля (кінець IV – початок III тис. до н. е.). Мідь обробляли куванням. У першій половині ІІІ тис. до н. е. Трипільські майстри опанували техніку литва до відкритих форм. Значного розвитку обробка металів досягла за часів Київської Русі. Тоді існувало 16 ковальських спеціальностей, ремісники виготовляли близько 150 виробів із заліза та сталі.
3. Народна архітектура становить своєрідну галузь культури, яка творилася народними майстрами згідно з віковими традиційними світоглядними уявленнями народу та виробленими ними канонами. Вони передавалися від покоління до покоління прийомами організації штучно створеного простору у вигляді житлових комплексів: поселень, садиб, господарських споруд, житла.
Відчуття українцями простору та способи його організації демонструють форми сільських поселень. Вони досить різноманітні, що значною мірою залежало від специфіки природи окремих регіонів. Пріоритет тут належав безсистемному типу поселень у вільно-ланцюговому та вільно-гуртовому варіантах. Такі поселення утворювалися за принципом «сам собі хазяїн», що виявляв і водночас культивував індивідуалістичні стереотипи поведінки.
Україна відзначається розмаїттям типів житлових споруд. Планування традиційного житла пройшло довгий шлях розвитку - від найпростішого однокамерного (однокімнатного) до трикамерного. Двокамерні сільські житла були представлені декількома варіантами: “хата + сіни”, “хата + хата”, “хата + кліть”. При цьому загальнонаціональним виступав варіант “хата + сіни”. Трикамерне жило отримало назву класичного типу української хати. Воно побутувало у декількох варіантах: “хата + сіни + комора”, “сіни + хата + комора”, “хата + сіни + хата”. Інтер’єр української хати характеризувався повсюдною типологічною єдністю, яка була загальнонаціональною ознакою українського житла.
Основні терміни до теми: трипілля, багатопілля, ремесло, кераміка, гутництво, ткацтво, кування, литва.
Запитання для самоконтролю:
Які види господарства були найпоширенішими в Україні?
Які системи землеробства набули поширення в Україні?
Які ремесла стали традиційними для українців?
Додаткова література:
Українська етнологія: Навч. посібник / за ред.. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.
Боньковська С. Ковальство на Україні. – К.: Либідь, 1991. – 120 с.
Данилюк А. Г. Українська хата. – К.: Либідь, 1991. – 210 с.
ШИШКО О. Г.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ
КУЛЬТУРИ
Навчальний посібник для
студентів 1-го курсу всіх напрямків підготовки
Підписано до друку __.__.2010 р. Формат 6084 1/16.
Умовн. друк. арк. 1,5. Наклад 100 прим.
Надруковано видавницький центром ОДАХ.