Тема 5: культура україни XIV-XVII століть

План:

1. Україна в культурно-політичній системі Польсько-Литовської держави.

2. Стан православної церкви й освіти.

3. Братства і рух за реформи церкви й освіти.

4. Козаччина як культурне явище.

1. Втрата державності, розвал україно-руських земель на слабо пов’язані територіальні комплекси, підпорядкування їх різним державам – такі ознаки багатовікового сумного періоду української культурно-політичної історії. За інерцією Київ продовжував вважатися “матір’ю міст руських”. Проте фактично це не було підкріплено реальною вагою міста. Зникла саме та рівновага систем “градів і пригородів”, яка забезпечувала можливості інтенсивного культурного зростання. Почалась аграризація міст, зниження освітнього і морального рівня священнослужителів, замикання аристократії на інтересах своїх сільських помість. Київський митрополит найчастіше жив у Вільно, бувало і так, що митрополія залишалась без владики. У XV ст. східна церква переживала глибоку кризу, після завоювання турками Константинополя становище патріархії значно погіршилось.

XV-XVI ст. у Європі це епоха Ренесансу (Відродження). Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження вважається гуманізм (humanitas). Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов’язаними з християнською ідеологією, але відбувається радикальна зміна позицій щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивида з надіндивідуальним, безконечним світом. Традиційні християнські канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину як образ Божий. По суті відбулося повернення до античного антропоморфізму в баченні богів. Бог-Отець з’являється на полотнах християнських майстрів у вигляді могутнього старця, а Мадонна вражає своєю жіночною красою. Ікона перетворюється на живопис і вміщується не тільки в храмі, а й у палаці.

На північ від Альп, у германських землях історії з продажем індульгенцій, моральною нечистоплотністю кліриків, прагненнями церкви стати вище за державу викликають страшенне роздратування і стають причиною глибоких розколів у суспільстві та його дестабілізації. 31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер проголосив свої 95 тез, які започаткували Реформацію. Загальний напрямок реформ був спрямований до відновлення “справжньої”, забутої природи християнства. Засобом для цього мало бути рішуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової відправи та переведення її на “просту мову”. В той же час критичне ставлення до вад католицької церкви не породжує в країнах середземноморської культури прагнень до релігійного оновлення. Навпаки 1534 р. Ігнасіо Лойола організував новий орден, що згодом одержав назву орден єзуїтів і який став найбільш активним проповідником ідей контрреформації.

2. Особливу енергію орден єзуїтів проявив в справі освіти. Єзуїти не тільки переслідували єретиків – вони налагодили найкращу за того часу систему шкільної і вищої освіти, створюючи школи під керівництвом монастирів із строгою дисципліною, проте не нав’язуючи там відкрито своїх релігійних принципів. Також в шкільництві досягли швидких і реальних результатів протестанти. Сильним боком протестантських шкіл була їх орієнтація на здоровий глузд, спроба вийти за межі застарілої схоластичної системи. Прогресивність протестантизму виявилась у втручанні світської моралі у релігійні справи – це закріпило в західноєвропейському суспільстві дух буржуазної працьовитості і економності.

Умови для православної церкви на землях Литовського князівства були кращими, ніж на коронних землях у Руському воєводстві. Зате і опір католицьким утискам на Галичині був організованішим, спирався на більш освічені й свідомі сили. Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжують історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між приходами в одному поселенні. Проте костьоли не могли конкурувати зі скромними православними церквами, що були для русинів символом предковічно свого. Церква була мало не в кожному селі, а в більших селах – і по дві. Численними були і монастирі, ще й постійно засновувалися нові. Найбільшими серед них були Межигірський під Києвом (150 ченців) та Манявський скит на Підкарпатті (200 ченців). В кінці XVІ ст. було засновано маленький тоді Почаївський монастир, а у 1612-1615 рр. було засновано Густинський та Мгарський монастирі.

Важкий стан церкви відбивався і на освітніх справах. В той же час саме в церквах і особливо монастирях зберігалися і відтворювалися не тільки стародавні книжки, а й культурні традиції та писемність. Вчителями при церквах були дяки, які вчили читати церковні служебні книги, а також церковного співу. Елементарна шкільна наука полягала у тому, що дитину вчили читати “Часослов”, “Апостол”, “Псалтир” та інші церковні книги. Зокрема “Апостол” став першою книгою, яка була надрукована в Україні у Львові у 1574 р. І. Федоровим. Щодо розповсюдження писемності цікавим є свідчення Павла Алеппського, який зазначав, що тільки в Україні всі прихожани під час служби користуються молитовниками. Про наявність досить значного прошарку освічених людей говорять списки студентів європейських університетів. На початку XVІ ст. українці-вихованці європейських університетів з’являються на професорських посадах. Першою європейського рівня культурною фігурою України ренесансної епохи був Юрій Дрогобич (Котормак, близько 1450-1494 рр.). Павло Русин був професором у Кракові.

Першим українським навчальним закладом європейського типу стала заснована у 1576 р. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. Історичне значення академії полягало в тому, що вона утвердила зразок української православної школи як “тримовного ліцею чи гімназії”. Тут православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі “латинської” вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Організація академії була заслугою однієї з найзначніших постатей в староукраїнській культурі – князя Констянтина-Василя Острозького (1526-1608 рр.). Саме Острозькій академії довелося розпочати ту видавничу роботу, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результатом стала “Острозька Біблія”, видана 1581 р.

3. У XVІ ст. на тлі загострення соціальних і національних протиріч стала нагальною необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти. Найактивнішу роль у цьому процесі відіграли братства. У 1544 р. у Львові було утворено Успенське братство. До кінця століття братства виникли в Рогатині, Красноставі, Бресті, Городку, Комарні й Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже і Волинь, і Київщину, і Поділля. 1615 р. Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575-1642 рр.) відписала свої маєтності в Києві заснованому нею Богоявленському монастирю, школі й шпиталю, чим було покладено початок Київському братству. 1617 р. у Луцьку було засноване Хрестовоздвиженське братство. Львівське, Луцьке й Київське братства відіграли найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї.

Братства були громадами релігійно-культурними і саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, “антиструктурними” об’єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї. Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою. Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Та головне братства мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не говорять священики єресі. Розгорнувши активну діяльність зі створення шкіл та шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою відродження старохристиянської моралі та ідейної чистоти, братства виконували ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

4. Козацько-селянська колонізація незайманих земель (Степу) стала могутньою альтернативою панськи-феодальній, і саме вона змогла забезпечити розквіт Подніпров’я – центру України-Русі, економічний і культурний розвиток якого завжди був основою розвитку всього краю. Саме тут твориться козацька легенда, що витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом. Саме ця територія лісостепової окраїни руських земель спочатку називається Україною.

Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист свого (тобто православного) народу і безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри. З погляду нормального соціального світу з його структурами Низ становив “антиструктуру” і “антисвіт”. Сама назва “Низ” має не тільки географічний сенс; Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з “чужим світом”, а, отже, “нечистим”, “нижнім”, таким, що знаходиться на межі з Хаосом. За соціально-культурним змістом запорізький Низ є світом “навиворіт”, що й визначає його сміхову, карнавальну символізацію. Карнавальний характер виявлявся в ритуалах і звичаях Січі. Прийняття новаків до товариства було процедурою ініціації, сакральним чи ритуальним випробуванням. Ініціаційний характер випробувань виявлявся в тому, що прийняття в товариство супроводжувалось зміною імені. При цьому нові прізвиська, як правило, були виразними й жартівливими: Нетягниряднопозахатою.

Основні терміни до теми: гуманізм, протестантизм, “Апостол”, Острозька академія, “Острозька Біблія”, братства, козацтво.

Запитання для самоконтролю:

1. У чому полягало переосмислення традиційних християнських канонів ренесансною культурою?

2. Що таке Реформація і Контрреформація?

3. Яким був стан церкви та освіти в Україні в XV-XVII ст.?

4. Яку роль відігравали братства та козацтво у суспільному житті того часу?

Додаткова література:

1. Жолтовський П. М. Художній метал. Історичний нарис. – К.: Мистецтво, 1972. – 114 с. (ХІV 42459)

2. Жолтовський П. М. Художнє лиття на Україні в XІV-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1973. – 132 с. (ХІV 44417)

3. Жолтовський П. М. Український живопис XVІI-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1978. – 327 с. (ХІV>365)

4. Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1983. – 180 с. (ХІV>4320)

5. Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні в XVІI-XVIII cт. – К.: Наукова думка, 1988. – 160 с. (ХІV>8122)

6. Микитась В. Давньоукраїнські студенти й професори. – К.: Абрис, 1994. – 288 с. (ІІ>17195, 17543)