Тема 7: культура україни хіх-хх ст.
План:
Національно-культурне відродження в Україні наприкінці XVIII – у ХІХ ст. ст.
Культурні процеси в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.: живопис, архітектура, скульптура.
1. Перш за все необхідно мати на увазі той історичний фон, на основі якого розгорталося культурне життя України у ХІХ ст. Втрата політичної незалежності України, заперечення колонізаторами самого факту існування української нації, з її власною історією, мовою, культурою спонукали дворянську інтелігенцію до вивчення минулого свого народу. Так розпочався перший етап – фольклорно-етнографічний – національно-культурного процесу в Україні.
Ще у 1777 р. в Петербурзі Г. Калиновський видав свою працю “Опис весільних українських простонародних обрядів”, яка започаткувала українську етнографію. А праця Миколи Цертелєва “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (Петербург, 1819) дала початок українській фольклористиці. Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804-1873) – видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник, перший ректор Київського університету. Він автор трьох збірок народних пісень: “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849).
Особлива увага в цей час приділяється історичному милому українського народу. Група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування тощо. Першою спробою синтезованого викладу історії України стала чотиритомна “Історія Малої Росії” Дмитра Бантиш-Каменського, яка побачила світ у 1822 р. У 1842-1843 рр. Микола Маркевич видав п’ятитомну “Історію Малоросії”. Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник “Руської трійці” Яків Головацький.
Наступним етапом національно-культурного розвитку України ХІХ ст. став літературний. Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літературних творів, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови і літератури належить творчості Івана Котляревського (1769-1838). Його поема “Енеїда”, герої якої розмовляють влучною і барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою, селян і міщан. Велике захоплення серед населення Слобожанщини викликали і п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” (1838) і “Москаль-чарівник” (1841). Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Микола Костомаров.
Значне місце в українській літературі й культурі посідає Тарас Шевченко. Вже його “Кобзар” (1840) продемонстрував широкий спектр лексичних, семантичних, фразеологічних можливостей української мови. Своєю творчістю він довів, що українська мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки і тому здатна до створення літературних творів світового рівня різних жанрів – байки, комедії, сатири, трагедії, оди. Тарас Шевченко також був талановитим художником. Його мистецький талант проявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. За гравюри Т. Шевченко дістав титул академіка.
Перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя.
2. Окрему сторінку в культурному розвитку України займає період кінця ХІХ – початку ХХ ст. В Україні в першому 10-річчі ХХ ст. все більшого значення набуває портретний живопис, який ввібрав в себе досвід парадного портрета ХVІІ-ХVІІІ ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер’єру, запровадив у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Серед художників цього періоду особливе місце займає Олександр Мурашко – 1875-1919 – видатний український живописець, фундатор і перший ректор Української академії мистецтв.
О. Мурашко був вільним слухачем Петербургської академії мистецтв. Своє навчання художник завершив програмною конкурсною роботою-картиною “Похорон кошового”. Це його єдина картина на історичну тематику. Загальний тон картини – скорботний. Але ця скорбота свідчення того, який дорогий друзям-запорожцям товариш, що йде в останню путь.
Паризький період був одним із найбільш вдалих у творчій біографії художника. Полотна “Кав’ярня” (демонструється в Одеському художньому музеї), “Парижанка”, “Біля кав’ярні”, “На вулицях Парижу” написані блискуче і з глибокою проникливістю. Багатою є портретна галерея 1903-1910 рр., де провідне місце належить картині “Портрет дівчини у червоному капелюсі” – 1902-1903 рр. Пошуки кольору та пластичності образу не заступили в портретах О. Мурашка головного: відтворення душевного стану, характеру позуючої моделі. “Дрібниці, деталі – не головне. Головне – розгледіти душу”, - повторював художник.
У Національному художньому музеї України найкращим полотнам Мурашка відведено великий зал. Але багато їх розсіяно по всьому світові. Без цих картин наше уявлення про художнє життя України є неповним. Та все ж його картини доносять до нас майстерний колорит життя міста і села, Чернігівщини й Полтавщини, Києва й Парижа. У них – не тільки газові ліхтарі й довгі сукні дам напівсвіту, ідилія сільських садиб і скорботний побут селян. У них – пошук розгадки внутрішнього життя людини. І найкраще це передано в портретах його друзів-художників Рєпіна, Нестерова, Кустодієва, Прахова, Станіславського й у портретах-зображеннях юних сільських дівчат, чистих і відкритих у своїй душевній простоті, колоритних сільських бабусь із мудрими темними обличчями. І навіть світських дам у рожевому, яких усе-таки доводилося писати заради заробітку.
Історичний жанр в українському мистецтві представлено в основному героїчною історією козацтва. Зокрема, це роботи художника-реаліста Сергія Васильківського: “Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет”. У його доробку – твори, присвячені рідній природі – “Козача левада”, “Залишки вікового лісу”, “Степ на Україні”, “Ранок”. З деякими його працями також можна ознайомитися в Одеському художньому музеї.
Національні варіанти модерну проявилися у творчості Василя і Федора Кричевських, Григорія Нарбута, Михайла Бойчука. Всебічно обдарованим митцем був Василь Кричевський – 1873-15.11.1952 – архітектор, дизайнер, живописець, книжковий та станковий графік, театральний декоратор, оформлювач кінофільмів.
Художник написав сотні картин і етюдів, переважно пейзажів Полтавщини і Слобожанщини, Київщини і Криму. 1897 р. сам майстер вважав початком своєї професійної діяльності, коли він на виставці харківських художників представив свої акварельні кримські пейзажі. Вже 1898 р. художник звертається до масляної техніки живопису. Та найбільше В. Кричевський прагнув реалізувати себе в сфері архітектури. На початку ХХ ст. він створив десятки проектів приватних будинків та громадських установ, чим продемонстрував доскональне знання конструктивних, композиційних і декоративних особливостей різних стилів. Але майстер шукав власний шлях, уособленням якого став будинок Полтавського губернського земства – 1903-1908, який він спроектував в традиціях української народної архітектури, який засвідчив про існування особливого українського стилю. В. Кричевський продемонстрував приклад продуманого використання спадщини українського народного будівництва як в загальній просторово-композиційній структурі, так і в окремих деталях: шестикутна форма дверей і вікон, керамічні вставки на фасаді, високий черепичний дах.
Видатну плеяду українських архітекторів представляє Владислав Городецький (1863-1930). Зведені ним споруди – “Будинок з химерами”, Національний художній музей, Миколаївський костьол, – стали справжніми шедеврами українського зодчества. Його творчість є поєднанням модерну і романтичної еклектики. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі старовинних стилів. Так, у зображенні тварин, птахів і риб (скульптор Еліо Саля) на “Будинку з химерами” межа між реальним і фантастичним стерта, що посилює відчуття незбагненності самого життя.
Митцем світового рівня став Олександр Архипенко – 1887-1964 – скульптор-кубофутурист*, “геній скульптури”. Самобутність митця виявила себе уже в ранніх роботах “Мисль”, “Відчай”, “Запорожець”, “Юда”. Так О. Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі – відчай. Особливо його приваблювали архаїчні образи.
Кубофутуризм Архипенка – це динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченому колообігу. Він одним з перших покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими. Таким є “П’єро-карусель”, в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з ромбів, кіл, конусів. Його новаторство проявилось в образі паризького циркача “Медрано” сконструйованого з металу, дерева, скла. Це перший у ХХ ст. “мобіль” – робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, які названо “архипентурою”.
_______
* Футуризм – це надзвичайна динаміка, динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири – рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу.
Основні терміни до теми: національно-культурне відродження, фольклор, етнографія, архипентура.
Запитання для самоконтролю:
У чому полягала особливість першого та другого етапу національно-культурного відродження в Україні в ХІХ ст.?
У чому виявилась національна своєрідність української культури зазначеного періоду?
Що визначило світовий авторитет скульптора О. Архипенка?
Додаткова література:
Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. – К.: Мистецтво, 1989. – 206 с. (ХІV>9488)
Курбас Лесь (О. С.) Березіль: Із творчої спадщини. – К.: Дніпро, 1988. – 518 с. (ХІV>14133, 8792)
Членова Лариса. Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості. – К.: Артанія Нова, 2004. – 256 с.