2. Управління витратами. Загальні витрати і собівартість продукції.

Управління витратами - процес цілеспрямованого формування витрат за їх видами, місцями і носіями при постійному контролі і стимулюванні їх зменшенні.

Система управління витратами містить наступні функціональні підсистеми:

1. Пошук і виявлення факторів економії ресурсів.

2. Нормування витрат ресурсів.

3. Планування витрат ресурсів за їх видами.

4. Облік і аналіз витрат ресурсів.

5. Стимулювання економії ресурсів і зниження їх витрачання.

Формування і контроль витрат по місцях і центрах відповідальності

Управління витратами на підприємстві передбачає їх диференціацію за центрами витрат і центрами відповідальності. Місце витрат - це місце їх формування (робоче місце, цех). Центр відповідальності - організаційна єдність місць затрат з центром, відповідальним за їх рівень.

Сукупні витрати підприємства в залежності від їх призначення виражаються декількома показниками. До основних належать кошториси виробництва, собівартість товарної і реалізованої продукції.

Кошторис виробництва - це затрати підприємства, пов'язані з основною (операційною діяльністю) за певний період. Зведений кошторис складається за економічними елементами:

1. Матеріальні витрати.

2. Заробітна плата.

3. Відрахування на соціальні заходи.

4. Амортизація основних фондів і нематеріальних активів.

5. Інші витрати.

6. Всього витрати.

7. Затрати, які не включаються у виробничу собівартість продукції.

8. Зміна залишків витрат майбутніх періодів.

9. Зміна резервів майбутніх витрат і платежів.

10. Зміна залишків незавершеного виробництва.

11. Виробнича собівартість товарної продукції.

12. Зміна залишків нереалізованої продукції по виробничій собівартості.

13. Виробнича собівартість реалізованої продукції.

На підприємстві розраховується собівартість товарної і реалізованої продукції. Собівартість товарної продукції прийнято розраховувати двома методами. Перший, синтетичний, базується на кошторисі виробництва. У такому випадку кошторис коригується наступним чином:

1. Із кошторису вираховуються витрати, які не вважаються виробничими і в собівартість не включаються.

2. Вираховується приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів.

3. Додається приріст, вираховується зменшення залишків майбутніх платежів.

4. Вираховується приріст, додається зменшення залишків незавершеного виробництва.

Інший спосіб полягає у додаванні попередньо підрахованої собівартості окремих виробів.

3. Собівартість окремих виробів.

Калькулювання - визначення собівартості окремих виробів. Це необхідно для вирішення наступних завдань:

1. Обґрунтування ціни виробу.

2. Визначення рентабельності виробів.

3. Аналіз витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах.

4. Розрахунку ефективності різних організаційно - технічних заходів.

На підприємствах складають планові і фактичні калькуляції. Перші розраховуються за плановими нормами, інші - за фактичним рівнем. Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які складаються на разові замовлення, нові вироби на стадії проектування.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає вирішення властивих йому задач: визначення об'єкта калькулювання, вибір калькуляційних одиниць, чітке виділення калькуляційних статей, застосування методики калькулювання.

Об'єкт калькулювання - та продукція чи послуга, собівартість якої розраховується. Об'єктами калькулювання є: основна і допоміжна продукція, послуги чи роботи. Основний об'єкт калькулювання - готова продукція.

Для кожного об'єкта обирається калькуляційна одиниця - одиниця його кількісного виміру.

Методи калькулювання:

1. За повними витратами.

2. За неповними витратами.

У відповідності з першим методом всі витрати підприємства як виробничі, так і невиробничі повністю відносяться на собівартість продукції. Цей традиційний метод застосовувався на всіх підприємствах до 2000 року. В певних межах він використовується і у світовій практиці. Його перевага - універсальність. Повна собівартість слугує основою ціни, дозволяє визначити рентабельність і т.д. Недолік - трудомісткість і складність.

Калькулювання за неповними витратами було обґрунтоване в 20-х роках ХХ століття. Його сутність полягає в тому, що не всі витрати відносяться на собівартість продукції. У більшості випадків не включаються до собівартості окремих виробів адміністративні витрати і витрати на збут. Такий порядок передбачений і національними стандартами бухгалтерського обліку (П(С)БО 16 “Витрати”. калькуляція складається по витратах виробничих підрозділів і утворює виробничу собівартість. Всі інші непрямі невиробничі витрати відносяться на певний період і при розрахунку прибутку просто вираховуються із виручки.

Одним із варіантів калькулювання за неповними витратами є метод “direct-cost”, коли собівартість визначається за прямими витратами, а непрямі витрати відносяться на певний період.

Суттєво впливають на метод калькулювання широта номенклатури продукції і специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно продуктовому виробництві: собівартість одиниці продукції тут розраховується шляхом ділення сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції.

Під час калькулювання затрати групуються за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Встановлюючи статті витрати, необхідно виконувати такі вимоги:

1. Максимальну долю витрат, що включаються у собівартість, необхідно відносити прямо на виріб.

2. Статті непрямих витрат необхідно формувати так , щоб їх можна було обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтована номенклатура статей калькуляції:

1. Сировина і матеріали.

2. Енергія на технологічні цілі.

3. Основна заробітна плата виробничих робітників.

4. Додаткова заробітна плата виробничих робітників.

5. Відрахування на соціальні заходи.

6. Загально виробничі витрати.

При калькулюванні за повними витратами до перелічених статей додають такі статті, як адміністративні витрати, інші операційні витрати, витрати на збут.

В окремих галузях економіки номенклатура калькуляційних статей відрізняється від приведеної - можуть бути такі статті як “Покупні напівфабрикати”, “Втрати від браку”, “Знос спецінструментів”.

Стаття “Загально виробничі витрати комплексна. Сюди включаються непрямі витрати, які за своїм функціональним призначенням поділяються на дві групи: перша - затрати на утримання і експлуатацію машин і обладнання, друга - затрати на організацію і управління виробництвом

Витрати на утримання і експлуатацію обладнання охоплюють широке коло витрат, необхідних для роботи обладнання в режимі виробничого процесу, а також для підтримки його у стані готовності до експлуатації.

До витрат на організацію і управління виробництвом відносяться: оплата праці управлінського персоналу виробничих підрозділів, затрати на інформаційне забезпечення управління, амортизація і утримання будівель, споруд, їх ремонт, затрати на обслуговування виробництва.

На загально виробничі витрати складається кошторис по кожному виробничому підрозділу на рік з квартальною розбивкою. На одиницю кожного виду продукції вони розраховуються методом розподілення пропорційно базі.

Найбільш розповсюдженим на вітчизняних підприємствах є розподілення загально виробничих витрат пропорційно заробітній платі основних виробничих робітників. У такому випадку:

Сзв= Сзп* (Рзп/100),

де Сзв - загально виробничі витрати на одиницю продукції, грн..

Сзп - основна заробітна плата виробничих робітників.

Роп - співвідношення загально виробничих витрат і основної заробітної плати, %.

Величина Р зп розраховується як співвідношення річного кошторису загально виробничих витрат до фонду заробітної плати за той же період. Основною перевагою даного методу є його простота. Але він має певні недоліки, а саме: основна заробітна плата виробничих робітників не досить точна база для розподілу, по-друге, при застосуванні такого методу витрати на кожен виріб визначаються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому обладнанні було зроблено виріб.

Як альтернативу за базу розподілу можна взяти часу обробки виробів.