62. Рівні та основні метода наукового пізнання.

Наукове пізнання - цілісна система, що розвивається, включає численність елементів і відносин. Структура наукового пізнання складається з об'єкта (предмета пізнання), суб'єкта пізнання, засобів, заходів і форм пізнання. Найважливішими складовими частинами наукового пізнання виступають фактичний матеріал емпіричного досліду, результати узагальнення в абстракціях (поняттях, судженнях, умовиводах та ін.), гіпотетичні положення, філософські настанови, соціокультурні підстави, методи, стиль пізнання та ін.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричне пізнання - збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Воно спрямоване на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Емпіричне дослідження це практичні аспекти наукової організації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій.

На теоретичному рівні пізнання домінують поняття, теорії, закони, принципи, наукові узагальнення і висновки. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних, яка відбувається на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Мета теоретичного пізнання • збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спря-

Свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має хар-к предметного утворення), вона не є субстанцією. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом; має певні онтологічні параметри, її можна визначити як певний вид буття, що хар-ся місцем і часом. Таке розуміння суб'єкта (свідомості) Гуссерлем докорінно відрізняється від концепції попередньої класич. філософії, в якій трансцендентальний суб'єкт вважався абсолютним, тобто не мав онтологічних параметрів, причетності до буття, був позбавлений конкретних бутгєвих вимірів. Свідомість у Гуссерля завжди спрямована на предмети (інтенціональна). Концепція "трансцендентальної свідомості" Канта є суб'єктивною, але вона не замикається на окремому суб'єкті (не є соліпсизмом). За Кантом, кожна свідомість творить світ за однак, правилами і світ усім даний однаково. У Гуссерля свідомість хоча є трансцендентальною (тобто передбачає всезаг. правила творення), але вона вписана в конкретне буття (в просторовий і часовий горизонт). І тому створений нею світ є її суб'єктивним світом і не більше. Отже, свідомість виявилась замкненою в нею створенім світі. Кожна свідомість має свій світ. Це позиція соліпсизму. Гуссерль називає таку свідомість монадою. Але соліпсизм не влаштовував філософа, оскільки феноменологія претендувала на істину для всіх.

Для подолання соліпсизму, який виявився в тому, що Я замкнуте в створеному ним світі, Гуссерль створив концепцію інтерсуб'єктнвності - конституювання «іншого Я» (alter Ego). Знаючи себе і свою ситуацію в бутті, Я конституюю (тобто за аналогією із собою стверджую) існування іншої свідомості, іншого Я. Світ, створений нами двома, будується на нашій перспективі в бутті, це наш інтерсуб'єкгивний світ. Якщо ж певна нація чи культура розбудовує свій світ, то його Гуссерль називає «життєвим світом». В останніх працях Гуссерль зробив спробу застосувати свою феноменологічну концепцію до подолання європ. кризи. На відміну від ін. мислителів, він вбачав причину кризи в натуралістичній (об'єктивістський, спрямованій на факти) особливості європ. науки, „Факт, науки продукують факт, людей (тобто людей, позбавлених внут. дух. світу). В жит. скруті цій науці нема нам що сказати», — пише він. Факт, об'єктивістська наука зумовила втрату довір'я до розуму і, врешті-решт, втрату сенсу життя.

Гуссерль вважав, що європейці прониклися оманливим довір'ям до натуралістичної науки і почали вважати світ, яким він постає в науці, справжнім світом. Насправді світ науки - це штучно витворений світ ідеальностей. З нього вилучена людина як суб'єкт. Початок такій науці поклав Галілей, який запровадив виключення суб'єктивних якостей і математизацію сущого. І філософія, яка повинна була турбуватись про сенс життя, йдучи за наукою, прониклась оманливим натуралістичним світоглядом.

Насправді конкретна людина живе не в світі, сконструйованому наукою, а в «жит. світі», у створеному культурою світі (європ., кит., інд. та ін. «жит. світи»). «Жит. світ» — це практичний світ нашого життя, речі в якому дані нам з очевидністю. Він є справжнім світом, саме він повинен хвилювати мислителів, а не штучний світ науки.. У концепції «життєвого світу» Гуссерль в руслі ідей філософії життя стверджує первинність життя щодо науки. Та він не переходить на позицію ірраціоналізму. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження «жит. світу» можна створити універсальну філософію, яка відновить довір'я до розуму, притаманне філософії, починаючи із Дав. Греції. Так, на його думку, може бути подолана криза європ. буття. 68. Культура і цивілізація

Багатозначність терміну «культура» стає на перешкоді визначенню її як філософської категорії.

Як самостійна категорія поняття «культура» закріпилося у XVIII ст. Згодом у становленні філософського поняття культу­ри значну роль відіграла клас. нім. філософія. Так, у Гегеля має місце ототожнення культури з її духовним моментом. Саме Гегель перш за все «несе відповідальність» за гносеологізацію культури, так як у нього ставлення людини до культури зводилося до пізнавально-духовного освоєння. Фейербах субстанціоналізує почуттєву сторону культури людини.

До істор. місії філософії культури звертався Гуссерль. «Філософія як істор. факт» може бути охар-на, як така, що втілює у собі істор. і цілі розвитку раціональної культури і перетворює у своєму змісті гуманіст, смисл ідеальних норм для нескінченних завдань культуротворчої д-ті.

Суч. філософія - цивілізація - ступінь сусп-го розвитку, на якому поділ праці і обмін, тов. вир-во досягають повного розквіту і здійснюють переворот у суспільстві. До сучасного поняття цивілізації залучається технологічний компонент як наслідок детермінуючого впливу техніки на розвиток суч. сусп-ва. У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення категорій «цивілізація» і «технологічна культура».

Технологія — це матер.-практ. сторона реалізації взаємодії суп-ва і природи, тоді як культура є духовно-практичною стороною взаємодії. На суч. етапі розвитку сусп-ва ці дві сторони взаємопроникають одна в одну і у реальному історичному процесі має місце інтегративний феномен — технологічна культура.

Цивілізація як соц. організація життя і культури забезпечує існування і прогресивний розвиток; У цьому смислі цивілізація постає як спосіб буття культури, хоч при цьому допускається, що виникнення цивілізації вимагало певного рівня культури, проте згодом культура стає залежною від рівня розвитку цивілізації.

У широкому значенні слова культура, як і цивілізація, виражає люд. прогрес в цілому, все те, що досягнуто на відміну від тварин, все те, що додала людина до природи, природних сил й утворень. З цієї точки зору культуру і цивілізацію можна розглядати як два пласти людського прогресу.

В ідеалі взаємовідносини культури і цивілізації мисляться як гармонія. Цивілізація — не самоціль, а необхідний базис культурного прогресу: якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, вона деградує.

Під впливом науково-технічного прогресу змінюється місце культури в сучасній цивілізації, характер їхніх взаємин створюється новий тип культури, який характерний інтегративними моментами між технікою і духовним життям суспільства. З одного боку, виникає наукове управління культурою (цілеспрямована дія щодо індустрії культури, мованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання.1 все ж жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації. В сучасній філософії розробляється третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною передумовою теоретичної діяльності в науці.

Метод - шлях до чогось. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія - метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Багатьма дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). В сучасній науці склалася багаторівнева концепція методологічної теорії, що включає діапектику - вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання,

метафізику, на відміну від старої метафізики, нова визнає загальний зв'язок явищ і займається пошуками оптимальних

засобів тлумачення розвитку

принцип соціальної обумовленості пізнання

соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб'єктивні параметри пізнавального процесу, редукціонізм (відсовування назад), еволюціонізм, синергетика та ін.

У науці ХХст. широке розповсюдження одержали загальнонаукові методи: системний (досліджує об'єкти як системи): структурно-функціональний (пізнає об'єкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури заповнюють певні функції)

Аналіз - розклад дослідного об'єкта на складові частини і блоки, синтез - раніш виділені частини з'єднуються. Абстрагування - уявне вироблення властивостей, що цікавлять вченого. Ідеалізація - уявна процедура, результат якої поняття: точка, пряма в геометрії, матеріальна точка в механіці та ін. Індукція - рух думки від одиничного до загального, дедукція - загального до одиничного. Аналогія - на основі подібності об'єктів за певними властивостями і відносинами речі висувають припущення про подібність в інших відносинах. Моделювання -об'єкт, що цікавить Дослідника, замінюється іншим об'єктом, що знаходиться у відносинах подоби до першого об'єкта. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження - цілеспрямоване вивчення речей, їх властивостей і відносин; порівняння і експеримент, де пізнання відбувається при активному втручанні суб'єкта; вимір - процес визначення відносин однієї вимірюваної величини, властивій об'єкту, до другої однорідної величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного дослідження належить формалізація - відображення знання в знаковій формі (формалізованій мові), чксіоматизагфі - спосіб побудови наукової теорії, за яким в основу теорії кладуть аксіоми, а решту висновків роблять логічним шляхом.