Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Розділ 6.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
22.11.2018
Размер:
592.38 Кб
Скачать
    1. Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання

Платіжний баланс це співвідношення між валютними платежами економічних суб'єктів даної країни (резидентів) за її економічні межі та валютними надходженнями їм з-за економічних меж: країни (від нерезидентів) за певний період (рік, квартал, місяць). За формою платіжний баланс являє собою статистичний звіт про надходження валютних коштів у країну та про витрачання їх за межами країни за певний період у розрізі окремих статей, країн, груп країн. За економічним змістом – це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин даної країни з зовнішнім світом.

Економічний зміст платіжного балансу найкраще можна подати через розгорнуту схему в агрегованому вигляді1 (табл. 6.1):

Таблиця 6.1

Розгорнута схема платіжного балансу україни

за 6 місяців 2005 p., млн. грн.

Статті

Надходження (+)

Платежі

(–)

Сальдо

(+,-)

І. Рахунок поточних операцій

22 478,0

20 190,0

+ 2288,0

– Баланс товарів

– Баланс послуг

– Доходи

– Поточні трансферти

17 322,0

3435,0

306,0

1415,0

16 499,0

28 230,0

769,0

-99,0

+ 823,0

+ 612,0

-463,0

+ 1316,0

ІІ. Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій

2999,0

1117,0

+ 1882,0

Рахунок операцій з капіталом

– Капітальні трансферти

Фінансовий рахунок

– Прямі інвестиції

– Портфельні інвестиції

– Інші інвестиції

6,0

6,0

2993,0

605,0

3,0

2385,0

14,0

8,0

1103,0

19,0

203,0

881,0

-8,0

-2,0

+ 1890,0

+ 586,0

-200,0

+ 1504,0

III. Резервні активи

4034,0

-4034,0

– Валюта та депозити

– СПЗ та депозитна позиція в МВФ

– Золото

– Інші фінансові вимоги

4033,0

1,0

-4033,0

-1,0

IV. Помилки та упущення

136,0

-136,0

Баланс

25 477,0

25 477,0

0,0

Джерело: Статистичні дані НБУ.

Розділ І «Рахунок поточних операцій» охоплює всі переміщення через межі економічної території матеріальних цінностей та послуг, призначених для поточного використання. По статті «Баланс товарів» відображаються всі переміщення товарів через економічні межі країни з переходом права власності: експорт відбивається у графі «Надходження», імпорт – у графі «Платежі». Ця стаття займає ключове місце в платіжному балансі України (на неї припадає понад 60 % усіх валютних надходжень). Співвідношення обсягів надходження і платежів по цій статті називається торговельним балансом. Якщо надходження перевищують платежі, то торговий баланс буде активним, а його сальдо – позитивним; якщо платежі перевищують надходження, то торговельний баланс буде пасивним, а його сальдо – негативним.

По статті «Баланс послуг» враховується рух коштів у зв'язку з обміном між резидентами і нерезидентами різноманітними послугами: транспортними, будівельними, комунікаційними, туристичними, культурними та іншими. Перелік послуг у міжнародник відносинах постійно розширюється. Це сприяє збалансуванню надходжень і витрат за поточними операціями платіжного балансу з меншим навантаженням на національну економіку.

По статті «Доходи» враховується рух коштів, пов'язаний з доходами фізичних осіб-резидентів, одержаними в оплату праці за кордоном, доходами від прямих інвестицій за кордоном (дивіденди за акціями, нерозподілений та реінвестований прибуток), доходами від портфельних інвестицій, доходами від інших інвестицій.

По статті «Поточні трансферти» враховується рух коштів на безеквівалентних засадах – гуманітарна та технічна допомога, внески до фондів міжнародних організацій, безоплатні перекази грошей з-за кордону фізичним особам та ін.

У розділі II «Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій» відображається співвідношення між активами та вимогами резидентів даної країни за кордоном та активами і вимогами нерезидентів у даній країні. По статті «Капітальні трансферти» враховуються всі операції, пов'язані з переданням права власності на основний капітал або анулюванням боргів кредиторами, коли рух вартості здійснюється на безеквівалентній основі (державне фінансування великих проектів за кордоном, інвестиційні субсидії корпорацій своїм іноземним філіям, передання права власності на нефінансові активи – землю та її надра, патенти, авторські права тощо). В усіх цих випадках відбувається зростання капіталу в одній країні і зменшення – в іншій.

У підрозділі «Фінансовий рахунок» показуються операції з купівлі-продажу та погашення фінансових вимог однієї країни до інших. При цьому відбувається зміна власності на фінансові активи або пасиви країни. Усі фінансові операції класифікуються в три групи:

  • «Прямі інвестиції», що являють собою капітальні вкладення прямих інвесторів у зарубіжні підприємства. Вони здійснюються переважно для одержання прямим інвестором права голосу в управлінні цими підприємствами.

  • «Портфельні інвестиції». До них належать операції з тими цінними паперами, придбання яких не є прямими інвестиціями (облігації, привілейовані акції, похідні фінансові інструменти, векселі, депозитні сертифікати тощо), тобто не дають права участі в управлінні підприємствами.

  • «Інші інвестиції», що включає переважно операції кредитного характеру: комерційний кредит; довгострокові позики, у тому числі кредити МВФ та інших міжнародних організацій; короткострокові позички; депозити; інші активи чи пасиви.

Операції «Фінансового рахунку» займають особливе місце в платіжному балансі, тому що в них ураховується не тільки звичайний рух фінансових ресурсів між країнами, зініційований окремими економічними суб'єктами, а й рух ресурсів на макрорівні з метою балансування платіжного балансу в цілому. Звичайно це робиться за рахунок статей «Портфельні інвестиції» та «Інші інвестиції». Наприклад, якщо по всіх статтях балансу загальна сума надходжень не покриває суми платежів, то, щоб зберегти стабільними кон'юнктуру валютного ринку і валютний курс, уряд і центральний банк вдаються до залучення портфельних інвестицій чи кредитів МВФ та інших міжнародних організацій, на суму яких збільшаться надходження в країну відповідно по статті «Портфельні інвестиції» чи «Інші інвестиції».

Проте таким способом неможливо повністю збалансувати платіжний баланс, бо протягом року технологічно неможливо адекватно відкоригувати обсяги портфельних та інших інвестицій. Тому в цьому процесі ще беруть участь кошти золотовалютного резерву. Відповідно в платіжний баланс введено розділ III «Резервні активи», в якому відображається зміна централізованого золотовалютного резерву країни. Якщо валютні надходження за всіма статтями розділів І та II перевищують валютні платежі, то сальдо платіжного балансу буде активним, а кон'юнктура валютного ринку змінюватиметься так, що центральний банк змушений буде скуповувати на ринку іноземну валюту і поповнювати свої резервні активи. І навпаки, при перевищенні платежів над надходженнями за розділами І і II, сальдо балансу буде пасивним і центральний банк витрачатиме свої резерви для підтримання валютного курсу.

Разом з тим механізм зміни резервних активів теж не забезпечує повного збалансування платіжного балансу. Річ у тім, що кон'юнктура валютного ринку змінюється не тільки під впливом незбалансованості платіжного балансу, або ж цей вплив «запізнюється» і проявляє себе в наступному звітному періоді. Через це обсяги сальдо платіжного балансу за розділами І і II та обсяги зміни резервних активів унаслідок валютної інтервенції, що склалися за відповідний період, не збігаються. Щоб урівняти загальні обсяги надходжень і платежів, у баланс уведена стаття «Помилки та упущення», по якій проставляється необхідна для збалансування сума.

Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробленні та реалізації валютної політики. Як модель зовнішньоекономічних зв'язків країни він дає ґрунтовну інформаційну базу для оцінки стану та перспектив розвитку валютного ринку. Зокрема, рівень та динаміка його збалансованості за звітний рік дають можливість визначити причини погіршення кон'юнктури валютного ринку та обмінного курсу у відповідному році та ймовірну динаміку їх на перспективу. Якщо, наприклад, звітний баланс пасивний і розмір від'ємного сальдо мав тенденцію до зростання, це негативно впливало на курс валюти у звітному році і дає підстави очікувати його падіння в наступному році. Якщо така тенденція не відповідає цілям макроекономічної та монетарної політики, її слід переломити на стабілізаційну. Підходи до вирішення цього завдання теж можна визначити на основі платіжного балансу.

Якщо, наприклад, торговельний баланс має хронічний і зростаючий дефіцит, то для оздоровлення національної валюти потрібно визначити шляхи скорочення його від'ємного сальдо. Це можуть бути заходи щодо стимулювання розвитку вітчизняного виробництва, зростання його якості й ефективності, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів, збільшенню експорту і скороченню імпорту. Якщо дефіцитним є баланс послуг, відповідні заходи слід спрямовувати на розвиток усіх видів послуг для нерезидентів, стабілізацію чи навіть скорочення зовнішніх послуг для резидентів.

Якщо вказані зміни у сфері реальної економіки держава реалізувати не може, то вона змушена буде вдаватися до більш опосередкованих засобів впливу на сальдо платіжного балансу:

  • девальвація національної валюти як засіб стимулювання експорту і скорочення імпорту;

  • запровадження дефляційної політики, спрямованої на зменшення цін і доходів, що сприятиме стримуванню імпорту;

  • посилення контролю за діяльністю всіх національних суб'єктів валютних відносин;

  • посилення обмеження на валютні операції.

З теоретичного погляду, економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції, а платежі – для формування попиту на валюту. Цей зв'язок можна виразити у вигляді таких формул:

1)ПрВ = ЗВ1+НВ – ЗВ2,

де ПрВ – пропозиція інвалюти протягом звітного періоду;

ЗВі – залишки інвалюти в суб'єктів ринку на початок періоду;

НВ – надходження інвалюти протягом звітного періоду по платіжному балансу (за розд. І і II);

ЗВ2 – залишки інвалюти в суб'єктів ринку на кінець періоду.

Якщо залишки інвалюти на початок і кінець звітного періоду однакові, то пропозиція валюти буде збігатися з надходженнями її по платіжному балансу, тобто ПрВ = НВ;

2)ПоВ = БВ1 + ПВ – БВ2,

де ПоВ – попит на інвалюту протягом звітного періоду;

БВ1 – боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами на початок періоду;

ПВ – валютні платежі протягом періоду по платіжному балансу (за розд. І і II);

БВ2 – боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами на кінець періоду.

Якщо боргові зобов'язання на початок і кінець звітного періоду однакові, то попит на інвалюту буде збігатися з валютними платежами, визначеними по платіжному балансу, тобто ПоВ = ПВ.

З наведених формул можна зробити висновок, що попит (ПоВ) і пропозиція (ПрВ) на валютному ринку будуть урівноважуватися за умови нульового сальдо платіжного балансу. Похибки можуть спричинюватися лише на величину розбіжностей між обсягами залишків валюти та валютних боргових зобов'язань економічних суб'єктів на початок і кінець періоду.

У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офіційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті «Резервні активи» і слугують офіційним механізмом урегулювання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне – їх зменшенню. Проте економічна роль цих резервів не обмежується балансуванням платіжного балансу, а значно виходить за його межі. Тому управління ними можна розглядати як самостійний інструмент валютного та грошово-кредитного регулювання.

Золотовалютні резерви це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі, перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Ці потреби визначають цілі накопичення ЗВР. Основними з них є:

  • забезпечення країни достатнім запасом міжнародних платіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недержавні економічні агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовнішніми зобов'язаннями. Це так зване трансакційне призначення, спрямоване на обслуговування зв'язків національної економіки зі світовою. У цьому призначенні вони слугують запасом ліквідних коштів, які забезпечують платоспроможність країни на світовому ринку;

  • забезпечення можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей, з тим щоб підтримувати на потрібному рівні попит і пропозицію на них, обмінний курс та купівельну спроможність грошей. Це так зване інтервенційне призначення ЗВР, спрямоване на підтримку зовнішньої та внутрішньої цінності грошей (його ще можна називати регулятивним).

Досягнення цих цілей залежить від достатності обсягу золотовалютних резервів та ефективності механізму їх використання. У зв'язку з цим виникає ряд проблем з використанням цього регулятивного інструменту:

  • проблема оптимізації обсягу ЗВР;

  • проблема використання ЗВР;

  • проблема розміщення та диверсифікації резервів.

Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе економічне значення тому, що занижений їх обсяг погіршує платоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регулятивні можливості держави у монетарній сфері, а завищений призводить до заморожування значної частини національного багатства країни на тривалий період. Практичне вирішення цього питання виявилося набагато складнішим, ніж це може видатися на перший погляд. Широке коло чинників, що визначають необхідність формування резервів та впливають на їх обсяги, практично унеможливлює вироблення універсального правила їх оптимізації, придатного для будь-якої країни і в будь-яких умовах. Тому світова практика пішла по шляху диференціації методик визначення оптимальних розмірів ЗВР залежно від їх призначення та економічної ситуації в окремих країнах.

Потреби в ЗВР у їх трансакційному призначенні визначаються обсягами платежів за зовнішніми зобов'язаннями, пов'язаними з імпортом товарів та послуг, обслуговуванням зовнішнього боргу держави, експортом капіталу тощо. У високорозвинутих відкритих економіках їх суб'єкти для виконання своїх зовнішніх зобов'язань можуть самостійно формувати резерви з власних валютних надходжень. До централізованого фонду ЗВР вони звертатимуться тільки в межах пасивного сальдо платіжного балансу. Чим воно більше, тим меншу частину своїх зовнішніх зобов'язань можуть погасити економічні агенти за рахунок власних валютних надходжень і будуть змушені звертатися до зовнішніх джерел фінансування. Одним із таких джерел є позичання на міжнародних валютних ринках.

У країнах з економіками, що глибоко інтегровані у світову, економічні агенти мають вільний доступ до світового валютного ринку і можуть там позичити частину потрібних ліквідних коштів. За рештою звертаються на внутрішній ринок, а через нього – до централізованих ЗВР. У країнах же з перехідною економікою, як і в тих, що розвиваються, доступ до міжнародних валютних ринків істотно ускладнений. Тому попит тут на ліквідні ресурси концентрується переважно на внутрішніх ринках і потреба в централізованих резервах відносно більша. Не випадково ЗВР у країнах, що розвиваються, як за темпами зростання, так і за абсолютними обсягами, помітно більші, ніж у розвинутих країнах.

Отже, потреба в централізованих ЗВР як запасу світової ліквідності визначається такими чинниками:

  • обсягами платежів за зовнішніми зобов'язаннями держави та недержавних економічних суб'єктів;

  • рівнем розвитку зовнішньої торгівлі та збалансованості платіжного балансу країни;

  • рівнем інтегрованості національної економіки у світову та розвиненістю доступу резидентів до міжнародних валютних ринків.

Відповідно до цих чинників у світовій практиці вироблено кілька методик визначення оптимального рівня централізованих ЗВР. Зокрема, широкого застосування набув показник відношення обсягу централізованого резерву до річного обсягу імпорту, що називається «коефіцієнтом достатності». Загалом для світового ринку цей показник вважається оптимальним, якщо резерви центральних банків усіх країн наближаються до 50 % загальної вартості світового річного імпорту. Для окремих же країн цей показник вважається оптимальним на рівні, адекватному вартості місячного обсягу імпорту товарів та послуг. Такі рівні вказаного показника визнані достатніми також МВФ.

Проте показник «ЗВР/імпорт» не є універсальним і достатнім для оцінки оптимальності обсягу міжнародної ліквідності. Тому використовуються й інші показники: «обсяг ЗВР/обсяг усіх зовнішніх платежів»; «обсяг ЗВР/обсяг сальдо платіжного балансу»; «обсяг платежів з обслуговування зовнішнього боргу держави/сума надходжень експортної виручки»; «обсяг ЗВР/обсяг платежів з обслуговування зовнішнього державного боргу» та ін. Тільки з урахуванням фактичного стану всіх перелічених показників можна зробити надійний висновок про оптимальність наявного обсягу ЗВР у його трансакційному призначенні.

Потреба в ЗВР в їх інтервенційному (регулятивному) призначенні залежить не тільки від обсягу пропозиції валюти, а й від попиту на неї, який, у свою чергу, залежить від динаміки обсягу пропозиції національних грошей. Якщо, наприклад, пропозиція гривні на грошовому ринку України випереджатиме попит, то частина гривневої маси переключиться на валютний ринок і дестабілізує його кон'юнктуру. Щоб уникнути девальвації гривні, НБУ муситиме викупити надлишок гривні на валютному ринку за допомогою валютної інтервенції. Для цього в НБУ має бути достатній обсяг ЗВР. Таке використання ЗВР дає підстави говорити про оптимізацію їх обсягу відносно наявної маси грошей в обороті.

У світовій практиці застосовуються методики розрахунку достатності обсягу ЗВР на базі монетарних агрегатів. Особливо вони актуальні для країн з фіксованими режимами курсоутворення, оскільки в них активно здійснюються валютні інтервенції, а отже, широко використовується інвалютне забезпечення національних грошей. Зокрема, у країнах, які побудували свої валютні системи на засадах «валютного бюро», оптимальним визнано 100-відсоткове валютне забезпечення грошової маси. В Україні подібна норма офіційно не встановлена. Разом з тим цікаво відзначити, що станом на початок 2006 р. обсяг ЗВР України становив близько 150 % щодо маси готівкових грошей (агрегат М0) та біля 105 % щодо грошей за агрегатом М1. Це досить високий рівень валютного забезпечення гривневої маси, який дає підстави для надійного підтримання стабільності гривні.

Проблема використання ЗВР полягає у втручанні уряду та бюджетної системи в цей процес. Річ у тім, що кошти ЗВР не повинні безпосередньо використовуватися навіть на найгостріші потреби суспільства, наприклад, на ліквідацію наслідків стихійного лиха, боротьбу з епідеміями тощо. Усі подібні потреби суспільства мають фінансуватися з державного бюджету чи інших цільових фондів, і лише, якщо в процесі такого фінансування виникне потреба купити на світових ринках матеріальні цінності чи послуги нерезидентів, відповідні державні структури повинні купити необхідну суму інвалюти у ЗВР і здійснити оплату за кордон. За такого фінансування подібних потреб воно одночасно вплине на державні фінанси (збільшаться витрати за відповідними планами, не порушивши рівня їх збалансованості), на валютний ринок (збільшаться однаковою мірою попит і пропозиція інвалюти і не порушиться обмінний курс), на грошовий ринок (зменшиться грошова маса відповідно до зменшення ЗВР і не по­рушиться рівень її валютного забезпечення). Якби подібні витрати суспільства були профінансовані прямо з фонду ЗВР, то вони пройшли б повз державні фінанси і валютний ринок, не вплинувши на їх збалансованість, зате істотно вплинули б на грошовий ринок: не знизили б маси грошей в обороті при зменшенні обсягу ЗВР, тобто знизили б рівень її валютного забезпечення.

Завдяки такому порядку фінансування суспільних потреб будь-які витрати коштів ЗВР проходять через валютний ринок і впливають на його кон'юнктуру та рівень обмінного курсу, якщо ці операції не будуть відповідно збалансовані. Це стосується витрат як за трансакційним, так і за регулятивним призначенням ЗВР. Тому ЗВР необхідно використовувати під контролем того державного органу, який відповідає за валютне регулювання та монетарне управління. В Україні таким органом є НБУ, на який покладається відповідальність за використання ЗВР.

Особливої уваги заслуговує використання ЗВР в умовах економічної та фінансової кризи, під час якої значно підвищується попит на інвалюту, у тому числі і спекулятивний, і знижується її пропозиція. Широке застосування в таких умовах валютної інтервенції може призвести до повної втрати золотовалютних резервів держави і не дати бажаних результатів. Перед такою загрозою опинилася Україна восени 1998 р. після тривалих спроб утримати гривню в межах «валютного коридору» методом валютної інтервенції, через що золотовалютний резерв скоротився з 2,5 млрд. дол. США на кінець 1997 р. до приблизно 800,0 млн. дол. у жовтні 1998 р. Тому в умовах кризи золотовалютні резерви необхідно використовувати особливо виважено і в комплексі з іншими заходами регулювання попиту і пропозиції на валютному ринку (фіскально-бюджетна політика, квотування та ліцензування, кредитно-емісійна політика, нормування використання валютної виручки, регулювання цін тощо).

Усі країни світу ведуть наполегливу боротьбу за накопичення золотовалютних резервів – навіть в умовах, коли стан економіки не сприяє цьому. Характерно, що МВФ у своїй політиці надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, у тому числі новоствореним державам, вимагає від них накопичення золотовалютних резервів, і навіть надає для цього на досить ліберальних умовах валютні кредити. Такі кредити надаються й Україні, вони відіграли важливу роль у формуванні її резервних активів у найскладніший період її економічного розвитку.

Розміщення та диверсифікація золотовалютних резервів має велике значення для страхування їх від знецінення та для одержання додаткових доходів і збільшення обсягів. Тому ЗВР зазвичай тримають у кількох найбільш сталих валютах, що найширше використовуються як міжнародні платіжні засоби (долар США, євро, фунт стерлінгів тощо). Як правило, найбільша частка ЗВР припадає на ту валюту, яка найширше застосовується резидентами даної країни у розрахунках з нерезидентами.

Центральні банки повинні постійно диверсифікувати свої ЗВР, щоб зменшити ризики втрат від знецінення валют. Тривале та значне знецінення певної валюти резерву може спричинити істотне падіння його обсягу та відчутні втрати держави. Тому фахівці центральних банків систематично стежать за курсовою динамікою резервних валют на світовому ринку і періодично конвертують запаси валюти, знецінення якої очікується, у запаси валюти, щодо якої очікується поцінування. Станом на 1 вересня 2005 р. ЗВР України мали таку структуру та обсяги (млн. дол. США).

Сума

%

1

Вільноконвертована валюта

14 279,0

98,4

У тому числі:

долари США

євро

7114,0

5692,0

49,2

38,9

2

Резервна позиція в МВФ

0,85

0,1

3

Спеціальні права запозичення (СПЗ)

4

Монетарне золото

222,75

1,5

Усього

14 452,59

100,0

Як видно з наведених даних, понад 98 % ЗВР України – це вільно конвертована валюта, у складі якої долари США становлять 49,2 %, євро – 38,9 %.

Резервна позиція в МВФ – це частка в капіталі Фонду, яку внесла країна у вільно конвертованій валюті. Вона становить 25 % від квоти країни в капіталі МВФ (решта 75 % квоти вноситься у національній валюті). У межах своєї резервної позиції країна може вільно, на першу вимогу одержати позичку від МВФ на будь-які потреби.

Спеціальні права запозичення (СПЗ) – це частка валютного запасу, виражена у створеній МВФ грошовій одиниці. МВФ емітує СПЗ як колективну валюту і розподіляє її між своїми членами пропорційно їх квотам. Обсяги емісії СПЗ невеликі, тому ця валюта не відіграє помітної ролі у світовому платіжному обороті і частка її у ЗВР країн теж незначна1.

ЗВР слід зберігати так, щоб мінімізувати ризики втрат і забезпечити високі доходи. Зазвичай їх розміщують на високодохідних депозитних рахунках у найнадійніших банках-нерезидентах. Певна частина їх розміщується також у високодохідні цінні папери надійних емітентів, зокрема в коротко- та довгострокові зобов'язання урядів США та інших країн. Незначна частина резерву може зберігатися в готівковій формі для забезпечення поточних потреб у готівці на внутрішньому ринку. Ці активи не дають доходу, і тому розміри їх мінімізуються. Країни – члени МВФ частину своїх резервів зберігають у вигляді резервного внеску у Фонді та у вигляді запасу СПЗ.

Золота складова ЗВР – це високочисте золото (не нижче;995 проби) у вигляді монет, зливків чи брусків. Золото безпосередньо є ліквідним активом. Щоб використати для платежів зобов'язаннями, золото спочатку слід продати за валюту це пов'язано з додатковими ризиками. Зберігання золото теж не захищає резервних активів від знецінення, тому що ціни на золото можуть знижуватися, що спричинює відповідні втрати. Цим можна пояснити тенденцію до скорочення золотих запасів державами – найбільшими його власниками. Проте ситуація на ринках золота може в будь-який час змінитися і ціни почнуть зростати. Це зумовлює зберігання багатьма країнами частини своїх резервних активів у золоті, підтримання його традиційного видобування в одних країнах та організації нового видобування в інших, як це відбувається в Україні.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]