6.4. Валютні системи та валютне регулювання. Особливості формування валютної системи України

Поняття валютної системи

Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СПЗ та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Структура валютної системи

Національна валютна система складається з таких елементів:

1. Назва, купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні національна валюта називається гривнею.

2. Ступінь конвертованості національної валюти. Українська національна валюта гривня є частково конвертованою. Верховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертованість національної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами.

3. Режим курсу національної валюти. Визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ. Режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання.

4. Режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті. Звичайно цей режим зводиться до повної заборони або до заборони з деякими винятками для окремих видів платежів. В Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч за деякими платежами дозволено її використання й зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках.

5. Режим формування і використання державних золотовалютних резервів. Він установлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися двояко:

• у формі жорсткої прив'язки національної валюти до певної іноземної (національної чи колективної) за фіксованим курсом. За такого режиму запас іноземної валюти стає забезпеченням національних грошей. Емісія останніх здійснюється тільки через купівлю інвалюти на внутрішньому ринку, а вилучення з обороту – через її продаж. За такого режиму курс національної валюти «плаває» разом з курсом базової іноземної валюти, а центральний банк країни певною мірою втрачає свій статус органу монетарної політики. Грошову систему за такого режиму у світовій практиці називають системою «валютного бюро», а центральний банк стає органом такого бюро;

• у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів.

4. Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися.

7. Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів: порядку функціонування окремих структур валютного ринку та ринку дорогоцінних металів; порядку ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій; видачі дозволу юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках; контролю надходження виручки експортерів у країну; режиму поточних і строкових вкладів в іноземній валюті та ін. До 1998 р. в Україні заборонялись операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації режим валютного ринку стає все більш ліберальним.

8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України регламентуються: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, порядок здійснення платежів за комерційними операціями та форми розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо.

9. Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такими органами в Україні є:

• Національний банк України;

• Кабінет Міністрів України;

• Державна податкова адміністрація;

• Державна митна служба;

• Державний комітет зв'язку та інформатизації.

Валютне регулювання і валютний контроль в Україні здійснює НБУ, який має право делегувати частину цих функцій певним банкам, надавши їм відповідні ліцензії та статус агентів з валютного контролю (уповноважених банків).

Органи Державної податкової адміністрації здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться на території України резидентами та нерезидентами.

Органи Державної митної служби контролюють додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Органи Державного комітету зв'язку та інформатизації контролюють додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через державний кордон.

Зазначені державні органи та уповноважені банки створюють інфраструктуру валютної системи, у центрі якої перебуває НБУ. Наведений перелік елементів валютної системи свідчить, що багато з них повторюють елементи грошової системи (див. підрозд. 4.1). Це – назва грошової одиниці (гривня), склад інституційної бази (банки), об'єкти регулювання (грошова маса, курс, процент). Тому є підстави розглядати валютну систему як підсистему грошової системи країни. Загальна схема елементної структури та призначення національної валютної системи наведена на рис. 6.4.

Рис. 6.4. Структура та призначення національної валютної системи

У міру інтеграції національних економік у міжнародні (регіональні) структури та у світову економіку сформувалися й успішно функціонують міжнародні (регіональні) та світова валютні системи, які взаємодіють між собою і з національними валютними системами країн-учасниць (структура та механізм функціонування цих систем і зв'язки з ними України будуть розглянуті в підрозд. 6.6).

Валютна політика

Головним призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі макроекономічної та монетарної політики взагалі – зростання виробництва та зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Механізм валютної політики пов'язаний також з проміжними та тактичними цілями монетарної політики, оскільки має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарні індикатори – масу грошей в обороті та процентну ставку.

Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні завдання, що реалізуються переважно у валютній сфері. Це, зокрема:

• забезпечення стабільного функціонування національного валютного ринку, запобігання валютним кризам та спекуляції;

• лібералізація чи ужорсточення валютних відносин залежно від зміни соціально-економічної ситуації в країні;

• забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;

• забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

• захист іноземних та національних інвестицій у країні та сприяння їх зростанню;

• регулювання обмінного курсу національної валюти відповідно до цілей макроекономічної і монетарної політики.

Валютна політика, як і валютні системи, поділяється на національну, міжнародну (регіональну) і світову, кожну з яких розробляє і реалізує відповідна валютна система. Кожна валютна політика має свої специфічні цілі, які випливають із призначення відповідної системи. Так, світова валютна політика має на меті: а) створити таку структуру світового валютного устрою, яка забезпечить стабільні та ефективні валютні відносини у світовій економіці; б) максимально узгодити цілі національної валютної політики окремих країн; в) забезпечити стабільне та ефективне функціонування світового валютного ринку. Такі цілі надають світовій валютній політиці найвищого статусу, завдяки чому її ще називають структурною, чи стратегічною.

Подібні цілі має і міжнародна (регіональна) політика, тільки масштаби її значно вужчі, обмежуються окремими регіонами. Тому їх теж можна віднести до стратегічної політики.

Інші за своїм характером цілі має національна валютна політика – вони пов'язані з оперативним, повсякденним регулюванням динаміки валютного курсу, кон'юнктури валютного ринку, сальдо платіжного балансу, обсягів валютних операцій тощо. Тому за статусом цілей цю валютну політику називають поточною або оперативною.

Оскільки цілі поточної політики визначаються конкретною ситуацією в економіці певної країни, вони можуть істотно різнитися в розрізі окремих країн та змінюватися з часом. Тому між ними виникають помітні суперечності, що зачіпають національні інтереси окремих країн. Так, наприклад, підтримання курсу китайського юаня чи японської єни на заниженому рівні стимулюватиме експорт китайських та японських товарів до США і дестимулюватиме імпорт американських товарів до цих країн, що не вигідно США. Узгодити ці інтереси, послабити суперечності цілей на національному рівні – чи не найскладніше завдання стратегічної валютної політики.

Досягнення цілей національної валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання та контролю тісно між собою пов'язані: останні є по суті складовими першої. Проте валютна політика не вичерпується валютним регулюванням і контролем. Вона включає ще й специфічні цілі, які визначаються на кожний конкретний період з урахуванням стану економіки державних фінансів та монетарної сфери. Досягненню цих цілей підпорядковуються валютне регулювання і контроль.

Валютне регулювання та контроль

Валютне регулювання та контроль, як складові валютної політики, призначені забезпечити досягнення цілей останньої. Якихось інших цілей, крім передбачених валютною політикою, валютне регулювання не може мати.

Валютне регулювання – це діяльність уповноважених державою органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та визначення умов їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація та вплив тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на:

• процес курсоутворення;

• виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;

• діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку;

• здійснення міжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;

• здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни;

• ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон;

• кредитні відносини резидентів з нерезидентами;

• формування та використання золотовалютних резервів.

Ефективність валютного регулювання за вказаними напрямами значною мірою залежить від кількості, напряму і ступеня регламентації щодо кожного з них. Через введення чи посилення, скасування або послаблення регламентних вимог, поліпшення чи погіршення умов діяльності на ринку регулятивні органи мають можливість скеровувати валютні потоки в найвигідніших для національної економіки напрямах та обсягах.

Валютне регулювання може бути прямим та опосередкованим.

Пряме валютне регулювання здійснюється законодавчо-нормативним установленням прямих вимог, норм, правил, що визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями і є обов'язковими для суб'єктів валютного ринку. Подібне регулювання забезпечується інструментами адміністративної дії.

Опосередковане валютне регулювання здійснюється створенням економічними методами таких умов на валютному ринку, які будуть стимулювати поведінку його суб'єктів у напрямі, адекватному досягненню цілей валютної політики. Подібне регулювання забезпечується переважно інструментами економічної дії.

Валютне регулювання, особливо пряме, може бути ефективним, якщо воно доповнюється валютним контролем. Оскільки регулятивні вимоги державних органів не завжди відповідають індивідуальним інтересам окремих суб'єктів валютного ринку, вони можуть не виконуватися, порушуватися тощо, що зведе нанівець їх регулятивні зусилля, якщо не буде здійснюватися відповідний валютний контроль.

Валютний контроль – це сукупність заходів, спрямованих на перевірку дотримання та забезпечення виконання законодавчо-нормативних вимог, норм, правил проведення валютних операцій. За законами України валютному контролю підлягають усі валютні операції, здійснювані резидентами та нерезидентами. Перевірці підлягає не тільки дотримання правил здійснення операцій, а й обґрунтованість платежів, виконання валютних зобов'язань (перед бюджетом, НБУ), достовірність обліку та звітності за валютними операціями тощо.

Інструменти валютного регулювання

Інструменти валютного регулювання – це певні заходи регулятивних чи уповноважених органів, спрямовані на утримання окремих аспектів функціонування валютного ринку та діяльності його суб'єктів у певних межах чи спрямування їх у певних напрямах. Як зазначалося вище, такі інструменти бувають адміністративної та економічної дії.

Адміністративні інструменти валютного регулювання відзначаються прямим, обов'язковим, обмежувальним чи заборонним впливом на діяльність суб'єктів валютного ринку. Заходів такого характеру на практиці застосовується велика кількість, вони поділяються на дві групи: валютні обмеження і валютні блокади.

Валютні обмеження – це законодавчо та нормативно встановлені вимоги щодо заборони, обмеження, лімітування та інших форм регламентування валютних операцій резидентів та нерезидентів на валютних ринках. Це досить потужний, ефективний і оперативний інструмент валютного регулювання. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження, держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, адекватному цілям валютної політики. Особливо ефективним цей інструмент є в умовах слабкого розвитку ринкових механізмів, що має місце до цього часу в Україні. Тому протягом усього перехідного періоду валютні обмеження були в Україні ключовим валютним інструментом. Проте в перспективі його роль повинна знизитися.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були:

• введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100 % чи на 50 %);

• заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;

• заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

• заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;

• заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичних осіб понад установлену норму;

• контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні;

• лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції;

• адміністративна фіксація обмінного курсу національної валюти та такий же розподіл валютних надходжень у країну.

У міру формування ринкового механізму економічного регулювання НБУ відмовлявся від подібних обмежень і вдавався до більш ліберальних форм регламентації та контролю валютних операцій.

Валютна блокада – це сукупність заходів щодо обмеження валютного потенціалу певної країни або окремих її резидентів задля досягнення певних політичних чи економічних цілей. Рішення про валютну блокаду можуть приймати керівні органи окремих країн чи групи країн, міжнародні органи (наприклад, FATT), міжнародні валютно-кредитні організації (наприклад, МВФ, Світовий банк, ЄБРР) та ін.

До заходів валютної блокади відносять: заморожування валютних авуарів даної країни чи її резидентів на рахунках в іноземних банках; відмова у наданні міжнародних кредитів та іноземної допомоги країні, до якої застосовані заходи блокади; заборона на реалізацію в такій країні інвестиційних проектів компаніями – резидентами країн, що прийняли рішення про блокаду.

В останні роки заходи валютної блокади стали активно застосовуватися з метою протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, та боротьби з фінансовою підтримкою тероризму.

Економічні інструменти валютного регулювання – це сукупність заходів з економічного стимулювання такої поведінки суб'єктів валютного ринку, яка сприяє досягненню цілей валютної політики. До таких інструментів належать: валютна інтервенція, або девізна політика; облікова (дисконтна) політика; курсова політика; визначення режиму валютного курсу; диверсифікація валютних резервів; регулювання сальдо платіжного балансу.

Валютна інтервенція є насамперед інструментом регулювання кон'юнктури валютного ринку та стабілізації обмінного курсу. Цьому аспекту її призначення було приділено достатньо уваги вище (с. 269–270). Тому тут коротко зупинимося лише на нових аспектах використання цього інструменту. Зокрема, валютна інтервенція може проводитися не тільки для стабілізації обмінного курсу, а й для його зниження чи підвищення з метою посилення стимулювання експорту чи імпорту. У таких випадках інтервенція проводиться за стабільної кон'юнктури валютного ринку, завдяки чому вона змінюється в напрямі, що відповідає досягненню нового рівня курсу. Це свідчить про широкі можливості валютної інтервенції як регулятивного інструменту.

Валютна інтервенція, особливо великих обсягів, впливає не тільки на обмінний курс, а й на грошову базу центрального банку: у разі додаткового продажу валюти на ринку грошова база зменшується, а при викупі – збільшується, що може порушити рівновагу на грошовому ринку і змінити рівень процента та спровокувати інфляційні явища. Якщо така загроза існує, то центральний банк одночасно з інтервенцією на валютному ринку проводить на грошовому ринку операцію зворотної дії, яка називається стерилізуючою. Наприклад, якщо НБУ протягом вересня поточного року викупив інвалюти на 500,0 млн. грн.. і ця сума досить відчутна для кон'юнктури грошового ринку, то він може її стерилізувати, продавши на ринку цінних паперів на аналогічну суму, завдяки чому грошова база і кон'юнктура грошового ринку залишаться незмінними.

Облікова (дисконтна) політика полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного і позичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Усе це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

У такий самий спосіб – через регулювання маси грошей в обороті – можна впливати на кон'юнктуру валютного ринку за допомогою інших інструментів монетарної політики – зміною норми обов'язкового резервування, операціями на відкритому ринку тощо.

Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації. Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим політика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багато імпортує виробничих ресурсів (енергетичних, сировинних тощо), то втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів і при цьому розпочнеться інфляційне зростання цін.

Якщо метою курсової політики визнається підвищення обмінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчим курсом. Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Розширюються можливості запровадження у вітчизняне виробництво новітніх техніки, технології, комп'ютерних систем, закуплених по імпорту. Разом з тим підприємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими «споживачами імпорту», то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж досить обережно і виважено.

До економічних інструментів валютного регулювання можна віднести і визначення режиму валютного курсу. Як зазначалося вище, у світовій практиці існує кілька таких режимів: фіксований, плаваючий та змішаний. Кожний з них має певні переваги та вади. Вибір того чи іншого режиму валютного курсу є прерогативою центрального банку, що дає йому можливість по-різному впливати на кон'юнктуру валютного ринку, стимулювати різні аспекти поведінки економічних суб'єктів на цьому ринку, спрямовуючи їх на досягнення поставлених цілей. Детальніше режими валютного курсу були розглянуті в підрозд. 6.3.

Особливу роль у валютному регулюванні відіграють такі інструменти, як регулювання сальдо платіжного балансу та управління золотовалютними резервами. Дія цих інструментів має комплексний характер і спрямована на забезпечення загальних передумов для ефективного використання інших інструментів дія яких має більш конкретно-цільове спрямування. Ґрунтовніше ці інструменти будуть розглянуті в підрозд. 6.5.

Особливості формування валютної системи України

Формування валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням валютної системи національної грошової системи. Уже Законом України «Про банки і банківську діяльність», ухваленим у 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.

Проте подальший розвиток валютної системи істотно гальмувався глибокою кризою, що охопила всі сфери суспільного життя.

Майже до кінця 1992 р., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями, які перейшли з радянської практики. Зокрема, продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50 % валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом рубля. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками відплив коштів за кордон тільки в 1992 р. становив близько 10–12 млрд. дол. США.

До практичної розбудови власної валютної системи Україна приступила з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України «Про реформу грошової системи України» від 16 листопада 1992 р. Цим указом було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець, а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягав обміну на кар­бованці за співвідношенням 1:1. Розпочалося офіційне котирування українського карбованця до російського рубля.

Для підтримання українського карбованця на валютному ринку було вжито цілий ряд обмежувальних та фіскальних заходів:

• введено 100-процентний продаж експортерами валютної виручки державі за офіційним курсом;

• істотно підвищувались акцизні збори з цілого ряду імпортних товарів;

• проведено девальвацію карбованця відносно рубля;

• офіційно започатковано створення державного золотовалютного резерву.

Проте всі ці заходи не дали бажаного результату. Скоріше навпаки, валютний ринок виявився надміру зарегульованим, що зупинило його розвиток: припинився приплив інвалюти на ринок, посилилися спекулятивні тенденції, доларизація грошового обороту тощо. Почалося прискорене падіння курсу карбованця.

Щоб зупинити ці тенденції, 19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема, остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, установлено порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, визначені загальні принципи валютного регулювання і контролю та покладено його організацію на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.

На виконання положень указаного Декрету було вдвічі знижено норму обов'язкового продажу державі валютної виручки експортерами – зі 100 % за завищеним офіційним курсом до 50 за більш реальним ринковим курсом. Це сприяло помітній акти» візації валютного ринку – за кілька місяців пропозиція долара і Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ) зросла майже в 10 разів. У квітні 1993 р. розпочалися торги з німецької марки та російського рубля.

Проте ці позитивні процеси у валютній сфері відбувалися на тлі гіпервисокої інфляції і нерідко суперечили завданням стримування інфляції. Складалося враження, що лібералізація валютного ринку, перехід до ринкового курсоутворення є причиною посилення інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця проявлялися по товарах так званого критичного імпорту – нафти і нафтопродуктів, газу, медикаментів, мінеральних добрив тощо: ціни на них зростали пропорційно падінню курсу гривні.

Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату «критичного імпорту», Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно обмежувався ринковий механізм використання іноземної валюти і вводився адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40 % валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим зниженим курсом 12 610 крб. за 1 дол. США, який був явно невигідним для експортерів; 10 % – НБУ за курсом, що був майже удвічі вищим від фіксованого; 50 % – зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом. НБУ посилив обмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ.

Результатом посилення адміністративних обмежень стало скорочення надходжень іноземної валюти в Україну, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, поглиблення розриву між фіксованим і ринковим курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Усе це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе.

Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації і розвитку на конкурентних засадах, уряд ще посилив адміністративний тиск. У листопаді 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а котирування карбованця було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами.

Такий, суто адміністративний, порядок валютного регулювання проіснував до жовтня 1994 р. Це був перший етап формування валютної системи України. Для нього характерне обвальне падіння курсу української валюти – в 163,3 раза. Це свідчить, що в умовах глибокої економічної і фінансової кризи, гіперінфляції не було передумов для нормального розвитку валютного ринку та адекватної йому валютної системи, а виключно адміністративне регулювання валютних відносин не дало бажаних результатів.

Помітні успіхи в антиінфляційній політиці 1994 р. створили передумови для переходу до другого етапу розбудови валютної системи, що тривав до вересня 1996 р. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та котирування карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валютному ринку.

У травні 1995 р. зменшено до 40 % частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Усе це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні валютного курсу. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України. Переорієнтація валютного регулювання на ринкові засади супроводжувалася істотною стабілізацією національної валюти – курс її до долара США за 1995–1996 pp. знизився приблизно на 5 %.

З вересня 1996 р., після випуску в обіг гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:

• остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. – введено вільне плавання;

• введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;

• певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах;

• подальша лібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних осіб-резидентів;

• приєднання України (у травні 1997 р.) до VIII Статті Статуту МВФ, що означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями.

Успіхи в ринковій трансформації валютної системи на третьому етапі її розвитку проявилися в помітній стабілізації національної валюти: протягом 1997 р. курс гривні до долара США залишався майже незмінним. Лише під тиском кризових явищ на світовому валютному ринку з другої половини 1998 р. істотно погіршилася ситуація і на валютному ринку України, що спричинило прискорене падіння курсу гривні – приблизило на 45 % в 1998 р. та на 35 % в 1999 р. Щоб не допустити обвального падіння гривні, як це сталося з рублем РФ, уряд та НБУ змушені були з вересня 1998 р. посилити обмежувальні заходи, які помітно загальмували подальшу ринкову трансформацію валютної системи України. Разом з тим висока ефективність цих заходів підтвердила значні успіхи України у формуванні дійового механізму валютного регулювання, який дав змогу утримати гривню навіть у надзвичайно складних умовах другої половини 1998 р.