3. Місцеве управління

Організація місцевого управління Римської держави. Тільки у І ст. до н.е. остаточно склалося місцеве управління Римської держави. До того часу в управлінні приєднаними добровільно чи захопленими си­лою зброї Римом землями в Італії і поза нею не було чіткої системи. Зрештою, і сам Рим певний час на рівноправних засадах входив до фе­дерації Латинських міст-держав, яка у різні періоди налічувала від 10 до ЗО членів.

Зміцнення Риму і підкорення ним італійських племен і міст-об-щин ще не означало створення централізованої держави. Тим паче, що це був тривалий і складний процес, який попередньо завершився тільки після перемоги Риму над Пірром (III ст. до н.е.), а остаточно в II ст. до н.е.

Спочатку приєднані міста й племена жили ще самостійно, відо­кремлено. Сам же Рим зберігав характерні ознаки держави, з якою при­єднані міста і області перебували в договірних відносинах. Проте ці договори (гоесіиз) здебільшого були примусовими. Різні племена й міста увійшли до цієї примусової федерації не на однакових правах. Виділи­мо їх категорії.

Першій категорії міст-общин було дароване римське громадянство (інколи повне, інколи обмежене, без політичних прав). Такі міста-об-щини називалися муніципіями. Вони зберігали автономію у розв'язанні внутрішніх проблем, свої органи управління. Щоправда, іноді їх очо­лювали римські службові особи. Для вирішення судових справ туди надсилали спеціальних урядовців (ргаегесїі щге сіісипсіо), тому ці тери­торії іноді називали префектурами.

Другу категорію становили міста-общини, що приєднувалися по­вністю до Риму (теж з повним або обмеженим громадянством), їх на­селення приписувалося до однієї з римських триб. Тут управляли римські урядовці (магістрати).

Третя категорія — це міста-общини, жителі котрих мали латинсь­ке громадянство. Вони також мали своє самоуправління, яке діяло під контролем римських магістратів. У всіх цих містах-общинах стояли римські гарнізони. Всі вони мали певні зобов'язання щодо Риму — поставляти визначені Римом контингенти допоміжних військ, продо­вольство, озброєння тощо. їхні жителі податків Риму не платили.

Ще одну категорію становили так звані союзники — васальні дер­жави чи міста-общини, пов'язані з Римом відповідними договорами. У внутрішньому і зовнішньому житті вони зберігали значно більшу самостійність. Римських урядовців і гарнізонів у них не було. Проте

267

без відома і згоди Риму вони не могли укладати договорів з іншими державами, зобов'язувалися виставляти на допомогу Риму війська, не могли карбувати своєї монети. Такі союзники називалися сіуцагез гоесіегаіае.

Іноді союзники зберігали повну самостійність. З Римом їх пов'я­зували рівноправні договори, а саме: про ненапад, взаємодопомогу тощо.

Особливу категорію міст-общин становили колонії. Перші колонії створені Латинським союзом. Серед поселенців у цих колоніях могли бути і латини, і римляни. Згодом і самі римляни стали засновувати колонії. Це були військово-землеробські поселення римських або й неримських громадян, засновані у новозавойованих областях. Колонії користувалися автономією аж до карбування монети включно і мали міський устрій, що нагадував римський: обиралися магістрати (дуум-віри), місцеві сенати або ради декуріонів та ін. У колонії в середньому мешкало від 2 до 6 тис. осіб. Кожному поселенцю виділялася земля (2-3 югери в давніші часи, 30-50 югерів у період пізньої республіки). Посе­ленці відбували гарнізонну службу, при потребі їх призивали до римсь­кого війська. Такими суто римськими колоніями були, зокрема, Остія, Анцій, Сена Гальська та ін. Головна мета заснування колоній у цю епо­ху — стратегічна. Розкидані у різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати місцеве населен­ня від виступів проти Риму, а у випадку повстань — придушувати їх. Водночас засновуючи колонії, усували з Риму "зайве", переважно ма-лоімуще населення, забезпечували його землею.

Дуже часто, невдоволені другорядною роллю у Римській державі, італійські общини, які брали активну участь у завойовницьких війнах Риму, виявляли непокору, бунт, що іноді виливалося в так звані союз­ницькі війни з Римом. Вони вимагали повної рівноправності з Римом, римського громадянства. У війнах Риму з Пірром чи карфагенянами, коли Пірр і Ганнібал воювали в самій Італії, деякі італійські общини навіть перейшли на їхній бік. Щоправда, після перемоги Риму над цими грізними ворогами вони жорстоко поплатилися за зраду.

Вперта боротьба союзників за рівноправність з римлянами врешті-решт завершилась перемогою: у 91-88 рр. до н.е. всім вільним жите­лям латинських общин і союзних італійських міст надано повне римсь­ке громадянство. Близько 150 міст-общин увійшло до складу римської держави і їх жителів розділено за вже існуючими і новоствореними трибами.

Управління провінціями. Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того,

чи ці території (племена, держави) здавались Риму добровільно, чи були завойовані силою зброї, жителі їх або ставали підданими Риму (збері­гаючи свободу, але не набуваючи прав громадянства), або перетворю­вались у рабів. їхні землі в обох випадках переходили у власність Рим­ської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським гро­мадянам, частково їх передавали у користування місцевому населен­ню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та нату­рою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп приват­ним особам, так званим публіканам, які не забували при цьому і про власні інтереси.

Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі от­римували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їх імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магі­страти.

Згодом, з III—II ст. до н.е., порядок управління провінціями (і розмір податків, обсяг повинностей) визначав сенат, який нерідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для орга­нізації управління. Очолювали провінції спеціальні римські намісни­ки з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули про­консулів (якщо він був у Римі консулом), пропреторів, процензорів.

Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого уп­равління провінцією в особливому акті — Іех сіага або Іех ргоуіпсіае. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адмініст­ратором, воєначальником і суддею (лише римські громадяни могли оскаржити його вироки і рішення у Рим). При намісникові, який сам формував увесь місцевий апарат управління, знаходився присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими питаннями.

Основу управління підкореними територіями і народами стано­вив широко відомий у пізніші часи принцип усіх колонізаторів: сііуісіє еі ітрега — "розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, при­гноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у покорі, він правив усіма. Характерним прикладом є надання привілеїв і прав римського громадянства аристократії міста Капуї, що залишилась на боці Риму під час латино-кампанського повстання проти Риму в 414 р. до н.е. Це значною мірою зумовило його поразку. Кампанська аристокра­тична кіннота своєю хоробрістю вирішила битву римлян з союзни­ками при Сентіні на користь перших. Таких прикладів можна навес­ти багато.

268

269