1. Утворення Вавилонської держави

Країну, розташовану між ріками Євфратом і Тигром, стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям), хоча правильніше на­звати її Дворіччям, оскільки населення селилося не тільки між ріками, а й уздовж течій цих рік.

До XIX ст. історична та історично-правова наука не мали вичерп­них джерел, на основі яких можна було б скласти правдиву історію ста­родавнього Межиріччя. Основним джерелом знань про цю країну була Біблія, де поряд з міфами і легендами містилося немало правдивих, достовірних фактів. Щоправда, у розпорядженні дослідників були ще твори греко-римських авторів, які порівняно багато писали про краї­ни Сходу (Геродот — V ст. до н.е., Діодор Сицилійський — І ст. до н.е., Страбон — І ст. до н.е.). Однак не всі ці свідчення збереглись до наших днів, та й не завжди вони заслуговують безоглядного довір'я.

Достовірні джерела з історії Межиріччя, у тому числі з історії дер­жави і права, виявлені у XIX ст., коли на Близькому Сході розпочали широкі археологічні дослідження. Розкопували цілі міста, знаходили численні письмові джерела — глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. — збірник законів вавилонсь­кого царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Кли­нописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німець­кий дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглиби­ли його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лас-сен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.

Історія Межиріччя постала перед сучасниками у новому, значно повнішому вигляді.

Отже, в цій країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок у горах Вірменії і впадають у Перську затоку, регуляр­но зрошували і удобрювали навколишні землі, які давали багаті вро­жаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пусти-

14

ти туди табун овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього через певний час можна було збирати багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо час­то вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для ви­готовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також пред­метів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, пала­ци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали.

Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держа­ви Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають бать­ківщиною всіх семітських племен. Уже в У-ІУ тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплю­ваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вима­гало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт.

Однак таке об'єднання грунтувалося вже не на кровній спорідне­ності^ а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного ус­трою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община.

Наступний крок у соціальному розвитку суспільства — поява раб­ства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку про­дуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини.

У стародавній Месопотамії завдяки кліматичним умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктив­них сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад.

Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі рабства, була потреба у виконанні великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для до­машніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували пра­цювати власне на цих громадських, публічних роботах.

15

Особливістю природних умов Межиріччя була майже повна відсутність дуже важливих видів технічної сировини — каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився числен­ний прошарок купців, торговців-тамкарів.

Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, класів — отже, відбувався процес розкладу родоплемін­ного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати — за назвою їх правителів — патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур таін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало мож­ливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.

Серед інших свідчень археологів і геологів знаходимо цікаве по­відомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу—"Епосі про Гільгамеша". У цьому творі, набагато дав­нішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.

Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, ке­рівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела нази­вають вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами — шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі — ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації знач­но поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто — патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригацій­ної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває сус­пільний поділ праці, а на його основі — подальше зростання багат­ства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, поси­люється їх експлуатація.

Утворення великих держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Ма­ломіцні господарства общинників занепадають, втрачають землю, яка

поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплу­тані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильни­ми для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення.

На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників, ^ міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі, \^ худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам >ч чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі Ні скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав на- Л^ глядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чи- \. новницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо. ^\, Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать,

^ а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов X. війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незаба-V ром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Сар-ч\ гон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої 'ї⁴ простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала .^ вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Че-рез 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців — царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже ви­сокого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. До­нині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Ва­вилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вави­лонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська

піраміда.

У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запровад­жується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовніш­ня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди — палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.

Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли геть, а їх залишки асимілювалися. Зно­ву великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою бороть­бу за владу. В кінці III—на початку II тис. до н.е. на передній план висту­пають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх но­вий центр — місто Вавилод^%орота Бога"). З того часу це місто на багато століть стає центраи^щ^^ої держави.

16

Вавилон, зміцнившись, захоплює і підпорядковує собі все більше сусідніх міст-держав. Одинадцять царів Першої Вавилонської династії (від 1893 до 1594 рр. до н.е.) неухильно зміцнювали державу. Найвиз­начнішим і найвідомішим з них був Хаммурапі, що правив приблизно у 1791-1749 рр. до н.е.

За часів Хаммурапі Давньовавилонське царство досягнуло вершин своєї могутності й розвитку. В результаті впертої і тривалої бороть­би йому вдалось витіснити еламітян з південного Межиріччя, завою­вати конкуруючі з ним держави-міста Ларсу, Марі. Підкоривши собі увесь Шумер, Хаммурапі завоював Аккад і велику Ассирійську держа­ву. Отже, він зумів перетворити невелику Вавилонську державу в могутню обширну імперію, яка охоплювала майже все Межиріччя. Хаммурапі оголосив себе "найбільшим між царями", "царем царів", намісником бога на землі. Він наказав спорудити високий базальто­вий стовп, на верхівці якого велів зобразити себе разом з богом сон­ця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб закон захищав сиріт і вдів,... щоб скривдженому виправити кривду", — написав він на цьому стовпі, назвавши себе "царем справедливості". Він велів скласти великий звід законів, кодифікацію, чим уславився значно більше, ніж завоюваннями і створенням великої централізованої дер­жави.

Вавилон став могутнім, великим містом, столицею всього Межи­річчя. Його окружність, за Геродотом, мала близько 90 км. Місто було оточене трьома стінами висотою близько 22 м, шириною 6-8 м кож­на. Воно було забудоване розкішними палацами, храмами, 4-5 повер­ховими будинками тощо. Одним з семи чудес світу вважали висячі сади вавилонської цариці Семіраміди. Великого розвитку тут досягла на той час економіка, наука, культура, мистецтво, медицина та ін.

Розглянемо питання держави і права Вавилону — суспільний лад країни, державний устрій та основні риси права.