2. Суспільний лад

Основним заняттям населення в епоху Шан (Інь) було, як зазнача­лось, землеробство. Природні умови, розселення іньців (м'який по­мірний клімат, родючі лесові грунти, наявність розвиненої річкової системи) сприяли цьому. Вирощували переважно рис, просо, пшени­цю. Існував календар чіткої регламентації строків сільськогосподарсь­ких робіт. У ньому також постійно позначалися всі значні природні явища — посухи, повені, затемнення сонця і місяця тощо. Велика ува­га до його дотримання з боку всього населення, вана, жерців зафіксо­вана в усіх старокитайських джерелах. Початок польових робіт вигля­дав як велике обрядове свято із жертвоприношенням.

Значного поширення набули садівництво і городництво. В цю епо­ху вдосконалюються знаряддя праці, спеціалізація. Для їх виготовлен­ня використовували дерево, камінь, бронзу. В сільському господарстві як тяглова сила широко використовуються свійські тварини, навіть приручені слони. Скотарство, рибальство і полювання мали допоміж­не значення, зате активно розвивалося ремісниче виробництво. Воно швидко відокремилося від сільського господарства і перетворилося в самостійну галузь виробництва, притому зі своєю спеціалізацією. Скуп­чене у великих містах Іньської держави, воно перебувало під контро­лем центральних властей, зокрема, ливарне, виготовлення зброї, кінської упряжі для армії, предметів розкоші та ін.

Іньські ремісники-майстри славились у всьому Китаї і далеко за його межами. Успішно розвивалося також прядіння і ткацтво.

Успіхи в розвитку сільського господарства і ремесла викликали розвиток торгівлі — як всередині Іньської держави, так і між іньцями та їх сусідами. Центрами торгівлі, де виникають ринки, стають міста. Особливо це спостерігається в епоху Чжоу, коли виділяються ско­тарські й землеробські райони, виробництво втрачає свій замкнутий, натуральний характер, торгівля стає регулярнішою, розвиваються товарно-грошові відносини. Спочатку грошовими одиницями були черепашки каурі, потім монети — бронзові, залізні, срібні, золоті.

В епоху Цінь з метою зміцнення економічних зв'язків між окреми-

104

105

ми районами країни будували дороги, мости. Відбулася грошова рефор­ма, уніфікація одиниць міри й ваги.

Значний перелом у розвитку виробництва настає в VII-VI ст. до н.е., коли в Китаї освоюються плавка й обробка заліза.

В шан-іньському (ХУІ-ХИ ст. до н.е.) і ранньочжоуському (ХІ-Х ст. до н.е.) періодах здійснюється перехід від общинно-родового до класо­вого суспільства. Вже після "перевороту Чентана" первісна родова об­щина почала руйнуватися, замість неї виникла сільська, територіальна, що дістала назву "І" — поселення. На думку китайських істориків, "І" була територією з певним населенням і становила економічно-адміні­стративну одиницю. В цих общинах-поселеннях було об'єднане фак­тично все сільське населення країни.

Китайський історик У Цзе зазначає, що "І" виникло спочатку як по­селення переважно кровних родичів. Земля общини "І" в період Інь була власністю держави, і члени "І" платили певний податок за право корис­тування цією землею. Крім того, в нагороду за зроблені правлячому дому послуги видатним воєначальникам і старійшинам родів виділяли ділянки на завойованих землях, які мали бути заселені й на яких треба було збудувати поселення; ці дарунки також називалися "І".

Знать. У зв'язку з економічним розвитком країни, систематичними війнами, пов'язаними з ними загарбаннями і збільшенням кількості рабів виникають класовостанові границі між різними соціальними вер­ствами населення. Вже в епоху пізнього Шань-Інь та раннього Чжоу формуються верстви світсько-духовної знаті, вільних селян-общин-ників та безправних слуг і рабів. До аристократичної знаті належали такі групи осіб: 1) ван та вся його рідня; 2) правителі окремих областей з ріднею, воєначальники, вищі чиновники державного апарату; 3) жерці, гадателі, віщуни; 4) вожді та старійшини підкорених племен, так звані панбо.

Трохи нижче від світської і жрецької та родової аристократії сто­яли дрібніші чиновники, наглядачі за рабами, переписувачі, воїни-охо-ронці вана, царських палаців тощо, тобто своєрідна гвардія.

При Чжоу в становій ієрархії пануючого класу оформляється де­кілька розрядів — соціальних рангів. Верхівку цієї піраміди займає ван; далі йдуть підпорядковані йому місцеві правителі-гуни; потім — най­ближчі помічники правителя, різні високі урядовці-сановники — ціни, дафу (кожне з цих звань мало ще три ступені) і рядова знать — ші.

Відповідно до рангу представники аристократії наділялись певни­ми правами. Життя, здоров'я і майно рабовласницької знаті держава захищала суворими заходами. Для сановників і вищих урядовців існу­вали навіть спеціальні привілеї при призначенні покарань. На цій ос-

нові в період Чжоу виникає спадкова аристократія, яка складається з членів знатних родин, володільців пожалуваних територій тощо. її представники обіймали найважливіші посади в державному апараті, до того ж передаючи їх у спадок синам чи іншим родичам. Крім того, вони володіли великими маєтками з рабами та іншим населенням, переда­ним їм разом з пожалуваними землями.

Поряд з цим у V—III ст. до н.е. у верхівці суспільства відбуваються певні зміни. Зріс вплив так званої нової знаті — крупних лихварів — банкірів, купців, власників майстерень тощо. Ці люди теж проникають у державний апарат. У ньому появляється багато осіб, що вийшли з різних верств населення, отже, не були пов'язані кровною споріднені­стю з аристократією, хоча стали дуже впливовими.

Відчутний удар родовій аристократії був завданий реформами в IV ст. до н.е. у період Цінь. Встановлено ранги знатності, які присвою­валися не за аристократичне походження, а за заслуги перед правите­лем. Всього встановлено 20 таких рангів, причому^ 243 р. до н.е. дозво­лено їх купувати. Отже, докорінно змінився принцип отримання рангів знатності. Аристократія потрапляла у пряму залежність від правителя, який з цього часу визначав, наскільки відданість, здібності, багатство претендента заслуговують присвоєння того чи іншого рангу. У відпо­відності до рангу строго регламентувався одяг та інші відзнаки чи при­краси. Ранг визначав розміри житла і землі, кількість рабів, розмір платні. Ті, котрі мали заслуги, отримували всіляки пільги і привілеї, які не мали — не могли бути внесені у списки привілейованих, тобто у ранги, незва­жаючи на багатство і знатність.

Отже, у законодавчому порядку на перше місце висувалась нова знать — військова, торговельно-лихварська. Вона відтісняє на задній план більшість старої знаті, частково зливається з нею.

Загалом не зважаючи на наявність різних прошарків всередині правлячої верхівки суспільства, клас рабовласників був панівним, ма­ючи економічну могутність і політичну владу.

Селяни-общинники і ремісники, дрібні торговці. Це була друга, най-численніша верства вільного населення Стародавнього Китаю. Селя­ни-общинники, що згадуються в джерелах як мінь (народ), сяомінь (дрібний люд), існували впродовж усього рабовласницького періоду в Китаї. Відбувалися різні зміни, процеси розшарування і диференціації, але загалом селяни продовжували існувати.

Згідно зі стародавньою пам'яткою "Цзочжуань", держава Інь поді­лялася на 13 родів, за "Шіцзі" — на 21 рід. Поки що точно не встанов­лена роль організацій, які називалися родами, в іньському суспільстві. Проте одні й ті самі терміни, що означають то рід, то територіальну

106

107

общину, дають змогу припустити: родом називалась, за традицією, община "І".

Отже, все вільне селянське населення Інь об'єднувалося в територі­альні общини — численні за кількістю населення і великі за територією. До складу кожної общини входило декілька великих груп або сімей. Таких сімей у складі общини налічувалось від декількох сотень до ти­сячі. Жили вони компактно, займаючи іноді декілька поселень — лі.

Кожна територіальна община володіла землею, що для неї виділяв ван. Землекористування в цей час у Китаї пов'язують з так званою си­стемою цзиньтянь ("колодяжних полів"). Суть її зводилась до того, що отримана від вана земля поділялась в общині на дві частини: "за­гальне поле" (гун) і "приватні" поля. На загальному полі працювали спільно, всім колективом, а урожай з нього повністю надходив ванучи іншій особі, якій ван передав у володіння цю територію.

В загальному користуванні общини були також пасовища, ліси, водойми.

"Приватна" земля розділялася на ділянки, які передавались в ко­ристування окремих селянських родин. За ці ділянки селяни теж по­винні були платити податок державі, вану, а також вносити пожертву­вання у фонд общини, що призначався для культових потреб. Орна земля періодично перерозподілялася між общинниками.

Знаряддя праці, худоба, насіннєвий фонд перебували у приватній власності селян. Селяни виконували також військову, будівельну, гу­жову і інші повинності. Крім територіальних зв'язків, члени общини об'єднувалися традицією спільних культових свят, збереженням норм звичаєвого права. Всі члени общини вели походження від одного спільного предка, якому вони поклонялися. В кожній общині існувала своя кумирня, де влаштовувалися різні обрядові церемонії. Кожна община мала родове кладовище. Всі сім'ї були зв'язані круговою по­рукою перед державою: будь-який злочин однієї особи тягнув за со­бою покарання всієї общини.

Розвиток товарно-грошових відносин, поглиблення майнової ди­ференціації всередині общини призводять до того, що вже в період Чжоу порушується традиційний принцип розподілу в общині землі. Родова аристократія (так звані памбо), користуючись своїми посада­ми старійшин, розподілювачів сільськогосподарських робіт та інших захоплювали кращі ділянки, які переходили у спадок. Вона привлас­нювала й частину доходів з фонду общини, збагачувалася. У зв'язку з цим відбуваються зміни у системі обкладення податками. Податки починають персоніфікуватися, їх розмір і види залежать від кількості оброблюваної землі. З VI ст. до н.е. земельні ділянки напостійно за-

кріплюються за окремими домогосподарствами."Спільні" землі зни­кають, їх теж розділяють між селянами.

Найповніше ліквідація системи цзиньтянь була проведена внаслі­док реформи Шан Яна в 350 р. до н.е. Була дозволена купівля-продаж земель, встановлені податки натурою і грішми з кожного землевлас­ника чи володільця. Податковий гніт все більше зростає, оскільки пер­манентні війни, створення великої постійної армії, розбухання чинов­ницького бюрократичного апарату вимагають великих коштів. Це призводить до розорення рядових общинників і розвитку лихварства. Щоб розплатитися з боргами, селяни стали продавати у рабство своїх дітей і самі часто перетворювалися на рабів.

Отже, селянство розорювалось, втрачало свою землю, іноді й сво­боду, а одночасно відбувалося збагачення і концентрація земельної власності в руках общинної верхівки.

В часи Ціньської і Ханьських династій появляються зародки нових, феодальних відносин. Розвивається дрібна оренда землі, у значних мас­штабах використовується праця найманих працівників у землеробстві. Історичні джерела періоду Хань часто згадують про захоплення се­лянських земель, розорення й обезземелення общинників. Землі окре­мих осіб із знаті простягалися "від області до області", а їх вплив і вла­да безперервно зростали. Це були вже господарства нового, феодаль­ного типу, які грунтувалися на використанні праці залежних селян-орендаторів.

Всі ці переміни викликали різке загострення соціальних протиріч. Форми пасивного протесту змінювалися відкритими бунтами і по­встаннями. Навіть сама держава намагалась іноді обмежити потреби феодальної знаті, шляхом реформ пом'якшити гострі класові проти­річчя в країні. Але ці спроби були нерішучими, не доведеними до кінця. Бунти тривали. Так, 209 р. до н.е. імперію Цінь охопило велике селянське повстання під проводом Чень Шена і У Гуана. Хоч воно і було приду­шене, але викликало невдовзі народну війну, внаслідок якої впала імпе­рія Цінь. Проте й історія династії Хань, що наступила після Цінь, була заповнена майже безперервними народними виступами. У 18 р. н.е. ви­бухає повстання "червонобрових", які навіть здобули столицю держа­ви, обрали свого імператора, котрий, однак, не утримався на троні; 184 р. почалось повстання селян і рабів, відоме як повстання "жовтих пов'язок" (вони носили їх як відмітний знак), що тривало понад 20 р.; потім повстання "армії Чорної гори", що підірвало могутність династії Хань і привело її до падіння.

Раби. Вони знаходились на протилежному, безправному полюсі дав­ньокитайського суспільства. Джерела рабства були різні. Основне —

108

109

військовий полон. Крім того, іньські правителі отримували рабів від підкорених племен у вигляді данини. В часи Чжоу практикувалось пе­ретворення у рабів злочинців та членів їх сімей. Рабами ставали розо­рені селяни-общинники зі своїми дружинами і дітьми. Часто мав місце продаж бідняками у рабство своїх дітей. У рабів перетворювали схоп­лених волоцюг, жебраків, бездомних. В епоху Цінь і Хань було пошире­не боргове рабство.

Єдиного найменування для рабів в Китаї не існувало. Існували їх назви залежно від джерела рабства, статі, віку, виду роботи, приналеж­ності тощо. Так, раби, зайняті у землеробстві та хатньому господарстві, звались "пу", "чень", "і", "чжун", "цзень"; в скотарстві — "ну"; в ре­меслі, торгівлі — "сі", "доу", "ю"; "юй" і "ше" — які служили на військо­вих колісницях візниками і використовувались на полюваннях.

Отже, праця рабів використовувалась в усіх сферах виробництва, торгівлі, на війні, а також у ремеслі, зокрема в державному, зосеред­женому переважно в столиці держави. Багато рабів працювало на бу­дівництві розкішних палаців і храмів, гробниць-могил, прокладанні доріг, будівництві іригаційних споруд, Великої Китайської стіни та ін.

Раби стосовно форм власності поділялись на державних, якими розпоряджався ван, храмових, приватних і общинних, що належали общині загалом.

Раби у давньокитайській державі були повністю безправні, їх мож­на було продавати, купувати, дарувати, передавати у спадок, їм не доз­волялося мати сім'ю. За непослух, злочини проти господарів чи влади їх жорстоко катували, страчували або таврували обличчя. Раби зазви­чай працювали у кайданах, під контролем наглядачів. Був поширений звичай приносити рабів у жертву на честь обожнюваних предків, богів чи сил природи. їх вбивали і ховали разом з тілом померлого господаря.