- •Основи охорони праці зміст
- •Вступ|вступ|
- •Правові та організаційні питання охорони праці
- •Основні положення закону україни „про охорону праці"
- •Основні положення закону україни«про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»
- •Державні нормативні акти з охорони праці
- •Особливості охорони праці жінок і неповнолітніх
- •Лікувально-профілактичне харчування
- •Проведення медичних оглядів
- •Система управління охороною праці на підприємстві
- •Організаційно-функціональна структура суоп
- •Основні принципи політики у сфері охорони праці
- •2. Планування та фінансування заходів з охорони праці
- •Обов'язки та відповідальність
- •4. Управління документацією
- •Попереджувальні та коригувальні заходи
- •Мотиваційне регулювання
- •Організація навчання і перевірки знань з питань охорони праці на підприємстві
- •Навчання і перевірка знань з питань охорони праці посадових осіб
- •Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці
- •Відповідальність працівників за порушення законодавства та нормативних актів з охорони праці
- •Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві
- •Спеціальне розслідування нещасних випадків
- •Розслідування та облік випадків хронічних професійних захворювань і отруєнь
- •Виробнича санітарія
- •Гігієнічна класифікація праці
- •Повітря робочої зони мікроклімат виробничих приміщень
- •Освітлення виробничих приміщень
- •Природне освітлення
- •Вібрація
- •Терміни та визначення
- •Класифікація виробничої вібрації
- •Параметри виробничої вібрації, що нормується, та методи її гігієнічної оцінки
- •Захист від вібрацій
- •Шум, ультразвук та інфразвук
- •Захист від шуму
- •Електромагнітні поля та електромагнітні випромінювання
- •Терміни і визначення
- •Електробезпека
- •Фактори, що впливають на наслідки ураження електричним струмом
- •Технічні засоби безпечної експлуатації електроустановок
Правові та організаційні питання охорони праці
Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозв’язаних нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю України та Закон України «Про охорону праці».
Основним законом, що гарантує права громадян на безпечні й нешкідливі умови праці є Конституція України. У Конституції України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. , підкреслюється, що людина, її життя і здоров’я… недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці (ст. 43); громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника (ст. 46); права і свободи людини захищаються судом (ст. 55).
Реалізація цих прав здійснюється через виконання вимог, викладених у законодавчих актах.
Кодекс законів про працю (КЗпП) України проголошує правові засади та гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці; регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності.
До законодавчої бази також належать Закони України: "Про охорону здоров'я", "Про пожежну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку", "Про дорожній рух", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та інші.
Основні положення закону україни „про охорону праці"
14 жовтня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про охорону праці». Він був переглянутий і затверджений Президентом України в новій редакції 21 листопада 2002 р.
Закон «Про охорону праці» має численні нововведення:
впровадження економічних методів управління охороною праці на зміну адміністративно-командним;
створення чіткої системи органів державного управління й нагляду за охороною праці та системи організації цієї роботи безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності;
суттєве розширення прав і соціальних гарантій працівників, насамперед осіб, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві або від професійного захворювання, та сімей загиблих;
визначення правового статусу служб охорони праці на підприємствах і в органах державного управління всіх рівнів;
забезпечення навчання населення з питань охорони праці.
У Законі враховано основні вимоги конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, регулювання відносин охорони праці у передових промислово розвинутих країнах, досвід охорони праці в Україні у попередні роки.
Відзначимо деякі важливі моменти, занотовані в Законі.
В розділі І "3агальні положення" (стаття 1) наводяться визначення понять: "охорона праці", "роботодавець", "працівник", та окреслюється дія цього Закону (стаття 2), яка поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.
В статті 4 проголошується Державна політика в галузі охорони праці, яка базується на принципах:
пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції;
комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм;
соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;
використання економічних методів управління охороною праці;
інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці;
використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.
Особливу увагу в Законі звернено на гарантії прав громадян на охорону праці(Розділ ІІ): Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів(стаття 5)
Згідно цієї же статті роботодавець забезпечує соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля, або має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі йому виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку(стаття 6).
Розділом ІІ передбачається право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці, видача працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих та знешкоджуючих засобів, відшкодування шкоди у випадку ушкодження здоров’я працівників. Також є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.
У розділі III "Організація охорони праці" йдеться про обов'язкове створення роботодавцем системи управління охороною праці на підприємстві. Відповідно до статті 14 працівник повинен дбати про здоров'я і безпеку як особисту, так і оточуючих; знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці; проходити встановлені законодавством медичні огляди. Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
У статті 15 йдеться про створення на підприємстві служби охорони праці. На підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше осіб роботодавець створює службу охорони праці відповідно до типового положення, на підприємстві з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку та на підприємстві з кількістю працюючих менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають відповідну підготовку. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю, а керівники та спеціалісти служби охорони праці за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб. Спеціалісти служби охорони праці мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків, зупиняти роботу виробництва, у разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; надавати роботодавцю подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці. Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише роботодавець. Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства.
На підприємстві з метою забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань охорони праці за рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці(стаття 16).
В розділі також розглядаються питання навчання та перевірки знань працівників(стаття 18), розслідування та обліку нещасних випадків,аварій та професійних захворювань(стаття 22) та інше.
Статтєю 19 визначається порядок фінансування охорони праці. Фінансування охорони праці здійснюється роботодавцем. Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 відсотка від суми реалізованої продукції. На підприємствах, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2 відсотка від фонду оплати праці.
В розділі IV йдеться про економічне стимулювання працівників (стаття 25) за активну участь та ініціативу у запровадженні заходів щодо підвищення рівня безпеки праці, яке здійснюється згідно з колективним договором, угодою та законодавством. При розрахунку розміру страхового внеску Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюваності може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхового внеску за високий рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці. Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та надбавок для кожного підприємства провадиться відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.
Відповідно до статті 26 роботодавець зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані порушенням вимог з охорони праці іншим юридичним, фізичним особам і державі, на загальних підставах, передбачених законом.
В розділі V розглядаються питання опрацювання, прийняття та скасування нормативно-правових актів з охорони праці, тимчасового припинення їх чинності, поширення їх дії на сферу трудового й професійного навчання.
Розділ VI - "Державне управління охороною праці" - визначає органи державного управління охороною праці(стаття 31) та їх компетенцію і повноваження(статті 32-35). Кабінет Міністрів забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади проводять єдину науково-технічну політику з питань охорони праці, розробляють і реалізують галузеві програми, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі, здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці, укладають із галузевими профспілками угоди з питань охорони праці та ін. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці здійснює контроль та комплексне управління охороною праці на державному рівні, займається нормотворчою діяльністю та ін. Рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами.
В розділі VII - "Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці" стаття 38 визначає органи державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці:
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці - Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України (Держгірпромнагляд);
спеціально уповноважений державний орган із питань радіаційної безпеки - Державна інспекція ядерного регулювання України;
спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки - Державний департамент пожежної безпеки (Держпожбезпеки) МНС України;
спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці - Державна санітарно-епідеміологічна служба МОЗ України.
В статтях 39 і 40 визначаються права і відповідальність, а також соціальний захист посадових осіб спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці.
Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці (стаття 41) здійснюють профспілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників. У разі відсутності профспілки громадський контроль здійснює уповноважена найманими працівниками особа, яка наділена правом перевіряти стан охорони праці (стаття 42) і діє відповідно до типового положення.
В розділі VIII - "Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці" визначаються штрафні санкції до юридичних та фізичних осіб та відповідальність за порушення вимог щодо охорони праці. За порушення законодавства про охорону праці передбачено штраф (стаття 43), максимальний розмір якого становить 5% місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка використовує найману працю. Кошти від штрафів зараховуються до Державного бюджету. Відповідальність за порушення вимог щодо охорони праці (стаття 44) передбачається дисциплінарна, адміністративна, матеріальна та кримінальна.