18. Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї

Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвітництва. Класичне визначення Просвітництва дав І.Кант (1783 р.): "Просвіта є виходом людини зі стану незрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість - це нездатність обходитися власним розумом без стороннього керівництва". Таким чином, для Просвітництва характерні розум і самостійне мислення індивіда, а надалі дистанціювання від традиції та авторитету, повага до свободи і позитивне ставлення до здатності розумно розв′язувати всі питання.

Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччині). Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаштування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є метод математики, в якій висновки робляться на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), однієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) субстанцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Британії, а потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона тягнеться традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки.

Значимість цього напряму полягає передусім у його зв′язку з виникненням природознавства, а також у наголошуванні ним на ролі індивіда у філософії держави і права. Багато філософів-просвітників досягли значних успіхів і в інших галузях, таких як математика, фізика, політика чи дипломатія.

Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається виділити з неї "забобонність", замінивши її більш раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм. Бог створив світ досконалим, але відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Найяскравіший приклад цього Ньютон: його механіка (1687 р.) - це всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке грунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва.

Домінуючою філософською тенденцією ХVІІ - ХVІІІ ст. стає матеріалізм. Термін ввів в ХVІІ ст. фізик Роберт Бойль, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Ляйбніц вводить цей термін у філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Філософська парадигма Нового часу - поліментальна.

19. Емпіризм як науковий принцип та течія філософії (ф. Бекон, т. Гоббс, д. Локк, д. Берклі, д. Юм).

Емпіризм (від грец. empirіа - досвід) - філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Френсіс Бекон (1561 - 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання - джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - механічне тлумачення реальності: людина частина природи, функції якої зводяться до найпростішої (механістичної) форми руху, а закони розуму як природної властивості, природної людини - до законів математики.

Джон Локк (1632 - 1704) - спробував на противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Він був засновником філософії емпіризму.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж. Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були природженими, тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Такий підхід до з'ясування відмінностей первинних і вторинних - якостей речей - це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання. Основне завдання філософії - дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Джордж Берклі (1684-1753) - англійський філософ, проповідник містичного ідеалізму, який відверто заявляв, що основна його мета - боротьба з матеріалізмом. У своїх творах "Дослід нової теорії зору" (1709), "Трактат про засади людського знання" (1710) та інших він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей аж ніяк не означає їх об'єктивного, незалежного від духу існування. Спираючись на вчення Локка про суб'єктивність вторинних якостей, Берклі проголошує усі якості суб'єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: "Я не за перетворення речей в уявлення, а швидше навпаки - уявлень у речі". Ідеї він вважав не відбиттям речей, а самими реальними речами. Річ, за Берклі, - це сукупність уявлень, об'єднаних єдиною думкою: "Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчуття м'якості, вологості, червоного, солодкого - вишня зникне, -доводив він. - Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною".

Девід Юм (1711-1776) - англійський філософ, який вважав, що єдиними реально існуючими об'єктами є лише враження. Що ж до "субстанції" (матеріальної чи духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. У "Трактаті про людську природу" (1740) він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність - це потік вражень. Отже, єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування поза цими враженнями субстанції - тут нічого сказати не можна. Психічне життя - це теж потік уявлень, пов'язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність).