8. Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.

Особливості філософсько-правових поглядів Сократа. ТворчістьСократа (469-399 рр. до н.е.) - це поворотний пункт античної філософсько-правової свідомості. На відміну від софістів і кініків Сократ вбачав своє покликання у зміцненні основ моралі та права.

На його думку, в основі людського буття, соціального життя і по­рядку лежать вищі, божі закони - неписані розпорядження і заборо­ни, що мають космічне походження. По суті Сократ відновлює у пра­вах натурфілософську ідею Логосу як космічної необхідності. Закони держави і вимоги моралі, вважав Сократ, повинні відповідати вищій справедливості, запропонованій Логосом. Але на відміну від софістів вона доводить існування загальних моральних і природно-правових норм, що мають не відносний, а абсолютний характер.

За Сократом, справедливість - не просто критерій законності, вона, власне кажучи, тотожна їй. «Що законно, - стверджував філо­соф, - те й справедливо».

Сократ висунув два типи основ моралі і права - об'єктивні та суб'єктивні.Пояснюючи об'єктивні підстави моралі і права, він під­креслював, що в основі людського буття, соціального життя і соці­ального порядку лежать вищі, божі закони, що мають космічне по­ходження. Тому об'єктивні і загальні морально-правові норми, що існують у суспільстві як похідні від божих законів, мають не віднос­ний, а абсолютний характер.

Найважливіша суб'єктивна підстава моральної і законослухняної поведінки, на думку Сократа, - це знання. Існування об'єктивно-загальних моральних і правових норм вимагає від людини їх знання. Тільки людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справед­ливою, а яка знає сутність чесноти - доброчесною. Сократ вважав, що знання - це шлях до моральної поведінки, а незнання - шлях до пороків і злочинів.

Таким чином, Сократ піднімає моральну і правову проблематику на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи тим самим початок теоретичного дослідження у цій галузі.

9. Філософія Платона і платонізм: онтологія, гносеологія.

 Платон (427-347 рр. до н. э) є учнем і продовжувачем Сократа (що уперше поставив в центр філософії моральну, етичну проблематику), і розвиває його філософію вже в систематичному виді. Філософські ідеї Платона виражені в діалогах (де головною дійовою особою частенько виступає сам Сократ) і мають ще художню форму (серед найбільш відомих діалогів слід згадати "Федон", "Федр", "Бенкет", "Тимей", "Держава", "Закони"). У філософії Платона вже можна виділити усі чотири складові частини філософського знання його часу : онтологію, космологію, гносеологію і етику.

Вчення про буття (онтологія). Платон, також як і деякі попередні філософи (напр., элеат Парменид), характеризує буття як вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неділиме, недоступне чуттєвому сприйняттю і що осягається тільки розумом. Буття у Платона множина, і це множину він називає видами, ідеями (эйдос) або сутями. Платон ділить дійсність на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним "істинно існуючим" Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усе різноманіття чуттєво сприйманого світу. За його вченням, окремі предмети створюються, руйнуються і відтворюються тому, що у умопостигаемом світі є причина, яка робить річ саме цією річчю (напр., дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл - тому, що існує ідея столу). Для пояснення різноманіття чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Матерія, по Платону, це первинний матеріал, то, з чого роблять усі чуттєво-існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набути будь-якої форми тому, що вона абсолютно бесформенна, невизначена ("апейрон"), як би тільки можливість, а не дійсність.

Завдання пояснення зв'язку між ідеями, пояснення єдності самого світу ідей, Платон вирішує, звертається до поняття єдиного. По Платону, єдине само по собі не є буття. Воно вище за буття і складає умову можливості буття, тобто ідей. Це єдине ототожнюється з вищим благом, до якого усе прагне і, завдяки якому, усе має своє буття. Само ж вище благо розташовується по той бік всякого буття, трансцендентно, отже, недоступно розуму.

Гносеологічні та онтологічні погляди Платона перегукуються з його поняттям душі. Душа безтілесна, безсмертна, вона-не виникає одночасно з тілом, але існує одвічно. Тіло однозначно підпорядковується їй. Складається вона з трьох ієрархічно упорядкованих частин. Вищої частиною є розум, потім йдуть воля і шляхетні бажання і, нарешті, третя, сама нижча частина - потяги і чуттєвість. Відповідно до того, яка з цих частин душі переважає, людина орієнтується або на піднесене і благородне, або на погане і низьке. Душі, в яких переважає розум, підтримуваний волею і шляхетними устремліннями, просунуться найбільш далеко в процесі спогаду. "Душа, що побачила усього більше, попадає в плід майбутнього шанувальника мудрості і краси або людини, відданого музам і любові; другий за нею - в плід царя, що дотримує закони, в людини войовничого або здатного управляти, а третина - в плід державного діяча, хазяїна, добувача; четверта - в плід людини, ретельно займається вправою або лікуванням тіла; п'ята по порядку буде вести життя чи віщуна людини, причетного до таїнств; шостий пристане подвизатися в поезії чи якоїсь іншої області наслідування; сьомий - бути ремісником або хліборобом; восьма буде софістом або демагогом, дев'ята - тираном ".