Тема 10. Зобов’язання з приватних деліктів

Мета лекції – показати студентам, які зобов’язання могли виникати в Стародавньому Римі з приватних деліктів.

Зміст

1. Делікти як джерело зобов’язань.

2. Поняття деліктів.

3. Види зобов’язань з приватних деліктів.

4. Поняття преторських деліктів.

5. Квазіделікти.

Література

1. Кройтор В.А., Сліпченко С.А., Смогуров О.В., Шишка Р.Б. Основы римского частного права. – Х.: Эспада, 2008. – с. 126.

2. Новицкий И.Б. Римское право. - М.: ТЕИС, 1996. - С. 116-122.

3. Омельченко О.А. Основи римского права. - М.: Манускрипт, 1994.- С. 184-226.

4. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К.: Вентури, 1994. - С.168-260.

5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К: Вентурі, 1997.-С. 171-268.

6. Рожина И.А., Мурыгин А.Н., Основные тенденции развития договорного права в Древнем Риме // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1996. - №1. -С.65-69.

7. Сліпченко С.О., Шишка Р.Б. Римське приватне право в схемах. - Х.: ХНУВС, 2003. – С. 350.

8. Харитонов Б. Категория обязательств в римском частном праве // Юридический вестник. - 1997. - № 1. - С.105-109.

1. Делікти як джерело зобов’язань

Підставою виникнення зобов'язання може бути не лише правомірна дія (договір, односторонній правочин тощо), а й протиправна поведінка особи. Правопорушення, в наслідок якого завдано майнової шкоди, породжує деліктне зобов'язання. Саме за таких умов у цивільних правовідносинах деліктоздатна особа несе позадоговірну відповідальність.

Римські закони належним чином забезпечували правове регулювання деліктних правовідносин. Проте, як зазначав у своєму творі "Про закони" видатний філософ, оратор, політичний діяч Марк Тулій Ціцерон, якщо в часи правління Тарквінія (п'ятий цар у Римі - розрядка наша І.Б.) в Римі не було писаного закону про образу честі, то це зовсім не значить, що Секст Тарквіній не переступив віковічного закону, вчинивши насильство над Лукрецією, дочкою Триціпітіна (традиційно вважається, що це послужило приводом до повстання і вигнання царів). Адже цей віковічний закон був розумом, який походить із природи (спонукаючи до чесних справ і відвертаючи від злочину), був розумом який починає бути законом не тільки відтоді, коли записаний, а вже тоді, коли виник. А виник він одночасно з божественною думкою. Тому, справжній і перший закон (здатний наказувати і забороняти) є прямим розумом Всевишнього Юпітера. Цей наочний приклад вказує на період до християнської доби, коли суть справедливості відображав звичай.

2. Поняття деліктів.

Делікт (delictum) - правопорушення, тобто всупереч законові вчинення дії, що завдає шкоди окремій особі, її сім'ї або майну і тягне за собою відповідальність особи, яка вчинила її. Саме відповідальність, що випливає з делікту поклала початок розвитку зобов'язання (obligacio). Дослівно delictum походить від лат. de та Іісеге (дозволити), що значить недозволена, протиправна дія.

рофесор О. Станоевич зазначає, що римляни для позначення поняття делікт вживали також термін maleficium (дослівно - злочин, злодіяння). Крім того сербський вчений наголошує на тому, що делікт є не-дозволеним актом. Недозволений акт, або точніше протиправний акт і шкода, що заподіяна потерпілій особі внаслідок такого акту породжують деліктне зобов'язання.

Особливості історичного становлення, розвитку та правового регулювання інституту деліктних зобов'язань відображені в таких джерелах римського права як Закони XII таблиць (451-450 pp. до н.е.), закон Аквілія (приблизно 286 р. до н.е.), закон Корнелія (Сулли) (81 р. до н.е.), едикти претора Лукулли (76 р. до н.е.), інституції Гая та Юстініана, в інших джерелах.

Загальним для всіх деліктів є те, що вони передбачають наявність протиправних дій та вини правопорушника. З огляду на це делікт розглядається, як одна з підстав для виникнення зобов'язання щодо сплати штрафних санкцій. При цьому не має жодних підстав для розуміння делікту як одностороннього пра-вочину. Вчинення дії за одностороннім цивільним правочином відбувається за волевиявленням однієї сторони та має правомірний характер.

3. Види зобов’язань з приватних деліктів.

Зобов'язання-з деліктів: а) виникали з неправомірних дій; б) не переходили у спадок; в) при кількох учасниках відповідальність була не дольовою, а повною для кожного; г) не збігалася дієздатність (неповнолітній ніс відповідальність за образу, шкоду тощо).

Для виникнення зобов'язань вимагалося:

• наявність відповідного закону, який би забороняв певні дії;

• порушення цього закону з умислу або необережності;

• спричинення потерпілому фактичної шкоди.

Делікти зводилися до двох груп: 1) порушення майнових прав; 2) образа.

Види деліктів. Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.

Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкту правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами – він включав і деякі можливості (володіння, користування).

"Крадіжка – це вилучення речі, здійснене з обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею" (D.47.2.1.3).

До крадіжки користування (furtum usus) відносилися такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправомірно їх використовував.

Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі (Gai., 3.195)).

До крадіжки також відносилося і furtum proprietatis (крадіжка власності). Римляни говорили про даний вид крадіжки в тих випадках, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.

Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосуванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна (D. 47.8.2). У випадку подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування дійсної вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся відсутністю таємниці здійснюваного.

Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, оскільки охоплювало головним чином земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хлібу тощо.

Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н.е. у зв’язку з видання закону Аквілія (286 р. до н.е.). Цей закон був прийнятий за пропозицією плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів. Перша глава передбачала відповідальність за вбивство чужого раба або худоби. Ця відповідальність встановлювалася у вигляді обов’язку сплатити найвищу ціну за знищену річ, що була в даному році. Друга передбачала переслідування додаткового кредитора за прощення боргу із стипуляції на шкоду основному кредитору. Третя глава відносилася до будь-яких пошкоджень будь-яких речей: винний зобов’язаний був сплатити власнику речі штраф у розмірі найвищої ціни речі протягом останніх 30 днів (Gai., 3.210). Отже, як бачимо, перша та третя глави безпосередньо стосуються деліктної відповідальності, тому як вважається, саме цей закон став підґрунтям для розвитку інституту зобов’язань з деліктів в стародавній римській науці.

Початкова практика застосування Закону Аквілія зводилася до притягнення до відповідальності лише в тих випадках, якщо шкода заподіяна безпосередньо шляхом фізичного впливу на конкретну річ "corpore corpori datum". Пізніше, через деякий час, Закон Аквілія стали застосовувати ширше: навіть коли шкода заподіяна не безпосередньо "corpore corpori", але при цьому є вина заподіювача, постраждалому надавався позов за аналогією, що випливав з закону Аквілія (actio legis Aquiliae utilis).

Iniuria (образа особистості). Закони ХІІ таблиць розрізняли три види особистої образи: а) membrum ruptum (пошкодження кінцівок людського тіла), що каралося за принципом "око за око" якщо сторони не домовляться про викуп, б) os fractum (пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження), що каралося штрафом на користь позивача, в) iniuria (інші види особистих образ, що наносилися дією), які каралися штрафом на користь позивача.

5. Квазіделікти.

Зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto). На відміну від сучасного цивільного права римське право не знало чіткого визначення делікту. Воно притримувалося чітко визначеного переліку деліктів, і не знало загального принципу, що деліктом визнається будь-яке винне неправомірне заподіяння шкоди.

Однак, досить часто траплялися випадки заподіяння шкоди, що не підпадали під ознаки жодного з існуючих деліктів, проте мали протиправний характер і ті ж самі ознаки, що і делікт. Зобов’язання, які виникали із заборонених дій, що виходили за межі переліку деліктів отримали назву – зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto).

Найпоширенішими з них, були наступні:

1. Правопорушення судді. Відповідальність за цим квазіделіктом виникала у випадку, якщо рішення судді суперечило формулі або було винесено з умисним порушенням закону та чинного порядку розгляду справи.

2. Викинуте та вилите з вікон будинку. Постраждала особа мала право на відшкодування шкоди в подвійному розмірі. Ця відповідальність була встановлена преторським едиктом (edictum de effusis et deiectis) для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських містах Риму.

3. Створення небезпеки для пішоходів. Ця відповідальність також передбачалася преторським едиктом (edictum de positum) (D. 9.4.5.6). Цей квазіделікт передбачав відповідальність якщо на даху або карнизі будинку був встановлений предмет, що при падінні міг завдати шкоду особі, що проходила внизу. Будь-яка особа, що помітила такий предмет могла звернутися з позовом про виплату їй штрафу, незалежно від того, впав цей предмет чи ні.

4. Заподіяння шкоди постояльцю готелю, заїжджого двору або пасажиру корабля. За таку шкоду відповідав хазяїн готелю, заїжджого двору корабля. Обов’язковою умовою відповідальності були незаконність дій його самого або його працівників.

5. Заподіяння шкоди рабом або твариною чужому майну або особі. Виною господаря вважалась відсутність належного нагляду за своїм майном. Власник тварини чи раба зобов’язаний був відшкодувати шкоду або за ноксальним позовом віддати їх постраждалому.