5. Сторони в зобов`язанні.

Незважаючи на майновий характер зобов’язання, тривалий час у римському праві воно розглядалося як особистий зв’язок між конкретно визначеними особами (сторонами). Виходячи з цього, суб’єкти могли вступати в зобов’язальні відносини лише особисто, а не через представника. Крім того протягом існування зобов’язання суб’єктний склад його сторін не міг змінюватися. Останнє означало, що кредитор та боржник не могли передати відповідно свої право вимоги чи обов’язок іншим особам.

Згодом розвиток товарного обороту та територіальне розширення римської держави призвело до пом’якшення правила про абсолютну непередаваність прав та обов’язків сторін за зобов’язанням. Законом були врегульовані випадки та порядок заміни осіб у зобов’язанні.

Найдавнішою підставою заміни осіб в зобов’язанні було універсальне правонаступництво в результаті спадкування. У зв’язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби усієї сім’ї, то у разі смерті домовладики (pater familias) його права та обов’язки переходили до підвладних членів сім’ї разом із правом власності. У Законах ХІІ таблиць вказується, що права вимоги та борги спадкодавця розподіляються між його спадкоємцями пропорційно їх часткам у спадщині.

Однак, не тільки смерть особи, яка була стороною у зобов’язанні, викликала необхідність змінити кредитора чи боржника, тому поступово у римському праві з’являються інші конструкції, що дозволяли обійти правило про абсолютну неможливість заміни сторін в зобов’язанні.

Для заміни кредитора у зобов’язанні у Давньому Римі використовували такий інститут як новацію (лат. novatio - оновлення зобов’язання). Сутність новації полягала у тому, що в результаті встановлення нового тотожного за змістом зобов’язання між боржником та третьою особою припинялося існуюче зобов’язання між тим же боржником і кредитором. Таким чином, для здійснення передачі права вимоги кредитором іншій особі необхідна була згода й боржника. Крім того, якщо виконання первісного зобов’язання забезпечувалося порукою чи заставою, то для нового зобов’язання необхідно було знов укладати відповідно договір поруки чи застави. Безперечно, це ускладнювало процес уступки права вимоги за зобов’язанням.

Пряма уступка права вимоги називалася цесією (сessio). Для здійснення заміни кредитора шляхом цесії використовувався інститут процесуального представництва. У формулярному процесі дозволялося ведення справи не тільки безпосередньо позивачем або відповідачем, але й їх представниками. Кредитор, який доручав представляти свої інтереси в суді іншій особі, робив застереження, що цей представник може залишити собі усе, що буде стягнуто за позовом. Процесуальний представник заявляв позов від власного імені, нібито саме він й є кредитором. Отже, у разі задоволення позовних вимог саме представник отримував присуджене судом. Кредитор, який уступав своє право вимоги за зобов’язанням називався цедентом, а процесуальний представник, до якого переходило це право, - цесіонарієм. За допомогою цієї обхідної форми досягався необхідний результат, а саме – право вимоги первісного кредитора переходило до іншої особи. Така процедура заміни кредитора у зобов’язанні також мала певні недоліки та була непривабливою у першу чергу для цесіонарія. Справа в тому, що відносини між цедентом і цесіонарієм оформлювалися як договір доручення (mandatum) і зобов’язання, що виникало з цього договору, ґрунтувалося на особливій довірі його учасників. Отже, смерть цедента або його одностороння відмова від договору доручення позбавляли цесіонарія можливості реалізувати передане йому право вимоги. З часом цесія набула значення самостійного інституту права.

У разі заміни особи боржника у зобов’язані мало місце переведення боргу на іншого суб’єкта. Зазвичай, особа боржника має істотне значення для кредитора, що може обумовлюватися професійними навичками, платоспроможністю, високим статусом або іншими його якостями. У зв’язку з цим заміна боржника у зобов’язання завжди вимагала отримання попередньої згоди на це кредитора. Переведення боргу здійснювалося шляхом новації або процесуального представництва.