Розділ II розподіл чорноморського флоту і територіальне питання в українсько-російських відносинах 1996 – 1998 роках

2.1 Підписання «Великої угоди»

5 жовтня 1996 року в Севастопольській газеті «Прапор Батьківщини» було опубліковано лист Секретаря Ради Безпеки Росії Олександра Лебедя, в якому генерал звинуватив владу України у відході від «духу сочинських домовленостей». «Україна, - писав Лебідь, - із завидною завзятістю продовжує некоректно трактувати тези Угод про роздільне базування флотів...». «У разі визнання правомірними намагання України розділити Севастопольські бази, - вказував секретар Ради Безпеки, - ЧФ втратить свою самостійність». Слід за цим Лебідь закликав російських політиків «уточнити державну позицію щодо ЧФ». [141]

У той же час Олександр Лебідь вказав на доцільність постановки питання про «наявність територіальної суперечки між Росією та Україною», порекомендувавши політикам розглядати права Росії на Севастополь «в історичному аспекті», спираючись на солідну правову базу, на етнографічний фактор, а також на волевиявлення жителів міста. [142] Олександр Лебідь порекомендував ставити питання про Севастополь «самостійно, відокремивши його від переговорів щодо ЧФ і Криму»

Ще більш різко виступив мер Москви Юрій Лужков, 1 листопада 1996 року була опублікована стаття під назвою «Севастополь - російське місто на кримському півострові» в газеті «Известия».[143] У ній мер робив акцент на тому, що «... російська сторона повинна ставити на переговорах з Україною питання не про оренду Севастополя, а про точне дотримання всіх наявних законодавчих актів, у тому числі і Біловезьких угод. У тексті договору між Росією та Україною необхідно підтвердити російський статус Севастополя - частини РФ, головної військово-морської бази російського ЧФ і включити відповідний пункт у договір про дружбу і співпрацю. [144] Саме з висловлюваннями Юрія Лужкова, який сказав навіть про можливість застосування сили у відстоюванні суверенітету Росії над Севастополем, були пов'язані найбільші дискусії політиків.

Однак справа не обмежилася виступами окремих осіб. Під час візиту Леоніда Кучми до Москви наприкінці жовтня 1996 року Держдума РФ зробила звернення, розцінені в Києві як територіальні претензії до України. Крім цього Держдума прийняла новий Закон про заборону розділу ЧФ. Як відзначали аналітики, чергова криза у взаєминах України і Росії відрізнялась від попередніх тим, що активну участь у ній брали не лише представники законодавчої влади Росії, але і виконавчої.

Несподіванкою як у Москві, так і в Києві стало рішення Верхньої палати Ради Федерації 5 грудня підтримати внесений Ю. Лужковим проект рішень по Севастополю. Виступаючи на засіданні Ради Федерації, Ю.Лужков назвав дії України щодо Севастополя «односторонніми і суперечливими нормам міжнародного права» і кваліфікував їх як «анексію частини російської території». За проект рішень, винесених Лужковим, проголосувало 110 сенаторів, проти 14, семеро утрималося.[145] Рада Федерації звернулась з проханням до президента Б. Єльцина оголосити мораторій на підписання органами державної влади РФ міжнародних актів, що стосуються питань розподілу ЧФ, статусу Криму і м. Севастополя. [146]

На всі подібні заяви українська сторона відповідала не менше різкими документами. Слід сказати, що навіть в Українському парламенті існувала група депутатів, які вважали, що Севастополь не є безперечно українською територією. Наприклад, депутат-комуніст Петро Симоненко назвав українські війська, що знаходилися в Севастополі, окупаційними. [147]

Розбіжності поглядів представників законодавчої влади Росії і України не могли не ускладнити і взаємин президентів двох країн, які навіть в розпал кризи дистанціювалися від радикалів: МЗС Росії час від часу підтверджував відсутність територіальних претензій до України. Леонід Кучма висловлював упевненість у тому, що проблема буде вирішена в дусі дружби і добросусідства. Тим не менш, складнощі у взаєминах двох країн перешкоджали укладенню між Росією і Україною повномасштабного договору про дружбу і співпрацю. Візит Бориса Єльцина до Києва для підписання такого договору планувався ще на березень 1995 року, однак, щоразу відкладався через те, що сторони не могли дійти рішення щодо флоту і Севастополя. Крім цього, досить складними залишалися торгово-економічні взаємини двох країн. Україна продовжувала залишатися найбільшим боржником Росії за постачання нафти і газу (за різними підрахунками розмір боргу України коливається від 3.5 до 4.3 млрд. дол), причому важке економічне становище першої робило вельми сумнівним швидке погашення цієї заборгованості. У 1996 році виникли складності у сфері торгівлі між двома країнами, зумовлені небажанням України вступати в митний союз СНД. Російська сторона ввела податок на додану вартість на товари, що ввозяться з України, потім квотувала український експорт спирту, цукру та інших товарів. Все це негативна відображалось на українській економіці. Сторони мали серйозні розбіжності в питаннях боргів колишнього СРСР, а також його банківських активів, проблемах делімітації державного кордону і т. д. На додаток до проблем ЧФ і Севастополя, все це робило відношення між двома країнами досить непростими.[148]

28 травня Київ відвідав прем'єр-міністр Росії Віктор Черномирдін, який підписав три документи по Чорноморському флоту: «Про взаєморозрахунки, пов'язані з розділом Чорноморського флоту і перебуванням ЧФ Росії на території України», «Про статус і умови перебування ЧФ Росії на території України »,« Про параметри поділу Чорноморського флоту ». Відповідно до них Росія орендувала базу, акваторію та інфраструктуру ЧФ строком на 20 років (при можливості продовження терміну оренди кожні наступні п'ять років за умови взаємної згоди сторін). Росія відмовилася від формулювання «головна база ЧФ - Севастополь» і від розуміння принципу роздільного базування ЧФ і ВМС України. Згідно з домовленостями, 525 бойових кораблів і суден (зменшення кількості кораблів в порівнянні з сочинськими документами пояснюється їх станом) розділялися між Росією (271) та Україною (254) у співвідношенні 50 на 50. При цьому Україна передавала Росії в порядку взаєморозрахунків 117 кораблів і суден, вартість яких визначалась близько 520 млн. дол. в рахунок погашення боргу за російські кредити.[152] Угоди передбачали, що ЧФ Росії розміститься в трьох з п'яти основних бухт Севастополя - Севастопольській, Південній та Карантинній. У Росії залишалися аеродроми в Гвардійському і в Качі, а також ряд невеликих військових об'єктів на кримському узбережжі. Як наголошується українськими оглядачами: «в цілому, інфраструктура ЧФ розділена не в співвідношенні 50:50, як було обумовлено попередніми угодами, а в співвідношенні 56:44, з яких українській стороні належить 44%, а російської - 56%».[153] Загальний склад флотського контингенту визначався в 25 тис. чол. За умовами домовленостей сухопутні сили флоту не можуть мати більше 132 бронемашин, 24 артсистем, калібром більше 100 мм, і 22 літаків [154] (ВМС України отримували 30 бойових кораблів і катерів, один підводний човен, 90 бойових літаків, 6 кораблів спеціального призначення, 28 суден забезпечення [155]). Сторони досягли компромісу з проблеми взаєморозрахунків та орендної плати. Згідно з документами щорічна сума орендної плати визначалася в 97,7 млн. дол., які будуть погашатися в рахунок боргу України перед Росією за постачання нафти і газу. Згідно російській військовій доктрині ЧФ має складатися з двох оперативно-тактичних угруповань - Східної з базою в Новоросійську і Західної з базою в Севастополі, за яким, як уже говорилося, залишався статус «головної бази флоту».

12 червня в день незалежності Росії на кораблях ЧФ були підняті замість військово-морських прапорів колишнього СРСР андріївські прапори ВМФ Росії, що знаменувало собою кінець невизначеності у долі Чорноморського флоту. 30 червня Б. Єльцин і Л. Кучма підписали Договір про «Дружбу, співпрацю і партнерство» між Росією і Україною, у відомому сенсі, який поставив крапку у вирішенні проблеми ЧФ і україно-російських взаємин. [156]

Домовленості між країнами викликали суперечливу, але в цілому схвальну реакцію в політичних колах як Росії, так і України. Навіть російські «праві», які виступали за повернення Криму і Севастополя Росії, оцінили рішення як «неминучі». Зокрема, газета «Завтра» зазначила: «З військової точки зору кораблів і інфраструктури, отриманих Росією, достатньо для практичного здійснення завдань ЧФ в перспективі найближчих років ... З економічної точки зору Росія отримала все це господарство в оренду на 20 років в рахунок українських боргів, які ... в найближче десятиліття не могли бути отримані жодним чином. Тобто на досить вигідних умовах. З політичної точки зору тема російського Криму і Севастополя, будучи офіційно піднятою на міжнародному рівні загрожує здетонувати таким валом зовнішньо- та внутрішньополітичних проблем, який може виявитися випробуванням для російської сторони». [158] Українські джерела також відзначають позитивні сторони угод: «Україна, - вказує тижневик «Компаньйон», - отримала безперечний політичний виграш, оскільки відповідно до статті 2 Угоди, вся інфраструктура ЧФ є власністю України і передається російській стороні в оренду ... Незважаючи на те, що Україна поступилася Росії у військово-технічних питаннях проблеми ЧФ, вона все ж домоглася успіху в більш важливому політичному питанні. Мається на увазі присутність ВМС України в Севастополі і оренда ЧФ РФ інфраструктури військово-морських баз ..., що саме по собі вже є фактом визнання приналежності м. Севастополь Україні». [159]

Після підписання президентами двох країн «Великого Договору» і домовленостей про статус і базування Чорноморського флоту РФ на території України, залишалася ще проблема ратифікації усіх цих документів парламентами двох країн. Враховуючи, що і в Росії і на Україні зовнішня політика перебуває у руках глав держав, ратифікація або нератифікація цих документів навряд чи могла б вплинути на їх формальні дії. Однак, акт ратифікації мав важливе морально-психологічне значення, оскільки демонстрував, наскільки підписані документи відповідають уявленню про ситуацію більшості політичної еліти двох країн.

Даючи оцінку підписаному Договору, Президент України Л.Кучма у лютневому інтерв'ю 1999 року політичному оглядачеві ''Известий'' Олександру Бовіну наголосив: ''На сьогодні проблем політичного характеру, що могли зупинити процес співробітництва між Україною та Росією чи навіть повернути його назад, практично немає. Ми вирішили головне питання у травні минулого року - у ''Великій'' угоді визнали одне одного суверенними незалежними державами, у яких немає територіальних претензій. Розрубано гордіїв вузол, в якому переплелися і політика, і економіка, проблеми масштабні та дрібні, теми минулого і майбутнього. Отже, ми знайшли ключ, принципову основу для вирішення всіх інших проблем, незважаючи на їх можливу складність''.

Верховна Рада України в січні 1998 року 305-ма голосами ''за'' ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Депутати не підтримали пропозицію групи ''Реформи'' доповнити закон нормою про те, що угоди стосовно Чорноморського флоту залишаються нечинними до їх ратифікації парламентом. Не підтримали ратифікації здебільшого депутати від КУНу, УРП, УКРП, які входили до виборчого блоку, ''Національний фронт'', а також деякі депутати групи ''Реформи''. За підтримку договору висловилася більшість депутатів, зокрема представники національно-демократичних сил. Голосувати ''за'' закликав лідер Руху В`ячеслав Чорновіл, внаслідок чого дехто з противників ратифікації звинуватив його в ''догоджанні'' українській виконавчій владі. Серед тих, хто підтримав угоду, були й радикальні противники Президента Л.Кучми (ліві, ''громадівці''), які не могли не зважати на настрої свого електорату зі східних і південних областей України. Коментуючи ратифікацію Договору, перший Президент Л.Кравчук наголосив: ''Україна і Росія завжди будуть жити поруч, кордон ніхто не перенесе. Крим і Севастополь - у складі України, що зафіксовано в договорі і є основним'' .

Майже дворічним став ''ратифікаційний марафон'' для Держ-думи РФ, не зважаючи на зусилля депутатів двох країн. Ні зустріч українських і російських депутатів у Києві (жовтень 1997), ні поїздка парламентської делегації України в Москву (листопад 1997) не дали помітних результатів стосовно ратифікації. Безрезультатно закінчився і візит Голови Верховної Ради України Олександра Мороза (грудень, 1997). Російські парламентарі спочатку відклали ратифікацію до парламентських виборів в Україні у березні 1998 року. Здавалось би, їх результати були цілком сприятливі, але питання не порушувалось у порядку денному російської Державної думи. Згодом в Росії розгорілась урядова криза, і депутати були зайняті проблемою свого виживання. Коли у Верховній Раді України розпочалась ''спікеріада'', довелось чекати на результати ''спікерських торгів''. Як не дивно, але доля Договору знову залежала від внутрішніх українських процесів. Коли ж Олександр Ткаченко очолив Верховну Раду України, в Росії виникла фінансова криза.

Ратифікації Договору до парламентських виборів у Росії (1999) не відбувалось. Прискорив ратифікацію виступ О. Ткаченка в російському парламенті і його попередні заяви про вступ України до МПА, створення в майбутньому єдиного економічного простору, єдиної валюти.

Більшістю голосів (106 при 90 потрібних) Рада Федерації Росії 17 лютого 1999 року нарешті ратифікувала ''Великий договір''. Проти виступив голова думського комітету у справах СНД Георгій Тихонов. Він кваліфікував ''Великий договір'' як визнання кордонів України, довільно нею проведених, а отже, зняття будь-яких перешкод для її вступу в НАТО. Ю.Лужков назвав ратифікацію нечинною і вимагав оприлюднити інформацію росіянам, ''хто голосував за передання Криму і Севастополя''. Володимир Жириновський назвав цей день ''чорним'' у історії Росії і як кордони між країнами пророкував колючий дріт і натовські війська, що його будуть охороняти.

Ратифікація ''Великого договору'' стала вагомою поразкою відверто шовіністичних кіл Росії, хоча його було ратифіковано із застереженням про те, що документ набуде чинності лише після того, як Верховна Рада України ратифікує угоду стосовно Чорноморського флоту. Однак основне полягало в тому, що вперше з 1654 року Росія офіційно визнала цілісність України як незалежної держави. Так відкрилась можливість нанести лінію кордону на карті та підписати Угоду про державний кордон.

Із прийняттям ''Великого договору'' було створено необхідну політичну і юридичну базу, що дає змогу (за умови політичної волі керівництва обох держав) остаточно подолати труднощі ''розлучення'' і надалі будувати відносини на цивілізованих принципах взаємовигоди і взаємоповаги.