4.2 Сучасна ситуація навколо Чорноморського флоту

Хоча, Харківські угоди відразу після їх підписання у 2010 році викликали неабияку критику в Україні с збоку експертів, політологів та опозиційних політиків. Головний аргумент – сумнівна конституційність цього документу, адже Конституція України забороняє розташування на території нашої країни іноземних військових баз. То ж продовження базової угоди по ЧФ РФ від 1997 року ще на чверть століття дуже схоже на антиконституційне діяння.

Але продовження Януковичем базування російського флоту в Україні на 25 років не особливо допомогло нинішній українській владі стати великим другом Росії. Вже через лічені місяці після підписання цих угод навколо «газофлотської» теми знову вибухнув скандал, а відносини з РФ стали погіршуватися на очах.

Виявилося, що продовження базування ЧФ РФ аж ніяк не вирішує проблему дешевого газу для України (який, навпаки, подорожчав). А потім отримала розвиток ще одна чутлива для росіян тема – український уряд затіяв інвентаризацію земель і об'єктів ЧФ РФ, що дивним чином збіглося з приготуваннями влади до відкриття ринку землі в Україні.

Оскільки чіткої правової бази для проведення інвентаризації земель ЧФ не існує (вона повинна проводитися лише за взаємною згодою, причому така інвентаризація вже проводилася наприкінці 90-х рр., але Москва її просто не визнала), Росія, користуючись цим, не дає процесу зворухнутися з місця. Російській стороні це вигідно: зараз ЧФ використовує менше половини земель та об’єктів у Севастополі та Криму, решту здає на незрозумілих підставах у суборенду кримським комерційним структурам, та отримує за це чималі кошти.

Не враховуючі сумнозвісної «знижки за газ», Росія за свій флот в Україні сплачує щороку лише 98 млн доларів. І не живими грошима, а шляхом списання з українських рахунків за поставлений російський газ цієї суми. Тоді як оренда лише землі (тобто не враховуючи об’єктів, як сухопутних, так й гідрографічних знаків та причалів), яку використовує ЧФ, за середньої орендною ставкою в Криму мала б обходитися Росії щонайменше у 2,5 млрд дол на рік. То ж зрозуміло, чому ця інвентаризація аж ніяк не потрібна росіянам.

Вже навесні 2013 року вибухнули ще два скандали. Росія обвинуватила Україну в тому, що та заважає обновленню корабельного складу ЧФ. Також Київ наполягає на застосуванні митних зборів щодо товарів для російського флоту, які ввозяться з Росії, що, на думку Кремля, суперечить двостороннім угодам по ЧФ РФ. Тобто, через три роки після підписання Харківських угод виявилося, що у правовій площині вони не регулюють цілу низку аспектів життєдіяльності російського флоту, що відкриває широке поле для різноманітних скандалів. Так «угода великої дружби» перетворилася на «угоду постійних суперечок». Причина полягає в тому, що базова угода від 1997 року була вкрай юридично недосконалою, за що, до речі, постійно критикувалася українськими експертами. По суті вона лише закладала правове підґрунтя для подальшого укладання двосторонньої угоди про оренду земель та об’єктів під ЧФ РФ в Севастополі та Криму, яка б вже «прописувала» усі правові нюанси. Але цієї угоди до приходу до влади Януковича так і не було підписано. І замість того, щоб наполягати на укладанні такого різнобічного документу, українська влада на основі вкрай недосконалої угоди 1997 року підписала власний «Харківський пакт», який прив’язав до питання ЧФ РФ ще й «газову тему», і взагалі ввів ситуацію у площину правового абсурду.

Як раз напередодні третьої річниці Харківських угод, наприкінці березня 2013 року, влада Росії яскраво продемонструвала, що питання базування ЧФ РФ в Україні серйозно впливає і на інтереси національної безпеки нашої держави. Зокрема, 28 березня о 4:00 ранку президент РФ Володимир Путін віддав наказ міністру оборони Росії Сергію Шойгу почати «раптові великомасштабні» навчання в районі Чорного моря. Через 15 хвилин після надходження наказу були підняті по тривозі з'єднання та військові частини російського Південного військового округу, повітряно-десантних військ і військово-транспортної авіації. На Чорноморському флоті РФ розгорнулися пункти управління силами флоту, а його з'єднання та військові частини були приведені у вищі ступені бойової готовності. Діяли «в обстановці, наближеної до бойової», органи військового управління окружної, армійської і бригадних ланок, парашутно-десантні і десантно-штурмові частини, військові частини розвідки, зв'язку, матеріально-технічного забезпечення, а також екіпажі бойових і військово-транспортних літаків і вертольотів, бойових кораблів і суден забезпечення. До 14:00 мск в Севастополі було закінчено завантаження особового складу і техніки 810-ї окремої бригади морської піхоти ЧФ РФ на великі десантні кораблі: їм належало висадити десант на необладнане узбережжя в складних погодних умовах. Протягом трьох днів російські військові виконали кілька десятків маневрів, включаючи багатокілометрові марш-кидки десанту і бойові стрільби з полігонів на території як Росії, так й України – зокрема, на полігонах Раєвський, Темрюк і Опук. Також навчально-бойові завдання у морі виконували і кораблі ЧФ РФ.

Зважаючи на те, що ці навчання співпали з заявою Москви, що російській флот використовуватиме Україну як плацдарм для своїх дій в Середземному морі (поки що йдеться лише про військову присутність під боком у країн НАТО), виглядали ці навчання досить двозначно. До того ж ці навчання також співпали для України – з черговим загостренням суперечок з російським «Газпромом» навколо ціни на російський газ, долі української ГТС та планів росіян «реанімувати» газопровід «Ямал-Європа-2» в обхід України. А для міжнародної спільноти - з різким загостренням ситуації на Корейському півострові, коли весь світ чекав початку з хвилини на хвилину війни між КНДР та Південною Кореєю і її союзником в особі США. З можливим використанням ядерної зброї.

То ж не дивно, що такі дії Кремля стурбували і українське суспільство, і Європу (в країнах НАТО заявили: "Партнери так не роблять"). Щоправда, Росія заявила, що не зобов'язана попереджати зарубіжних партнерів про раптові російські навчання. І з точки зору міжнародного права це – правда. А український МЗС засвідчив, що був попереджений ще за 6 днів до початку цих навчань. То ж з погляду міжнародного права Москві цими навчаннями дорікнути не можна. Але залишається проблема ставлення до України з боку західної спільноти. Адже Київ нібито – партнер і НАТО, і ЄС, але водночас його територія є плацдармом для можливих військових дій третьої країни в особі РФ, з якою у Заходу далеко не виключно доброзичливі стосунки. А тому ця ситуація примусила згадати про інший правовий бік проблеми. Саме – про можливість Росії здійснювати військові операції з території нашої держави, як це було у 2008 році, коли бойові кораблі Чорноморського флоту РФ брали участь у війні проти Грузії. При цьому питання їх бойового застосування Москва з Києвом не узгоджувала.

Але ж згідно з пунктом «4» статті 3 «Визначення агресії» ООН (затверджено резолюцією 3314 Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1974 року), агресором вважається не лише та країна, яка застосувала військову силу проти іншої держави. Але і третя країна, яка надала свою територію для здійснення такої агресії. Тому у 2008 році, згідно нормами з міжнародного права, Україна поза своїм бажанням де-факто стала військовим агресором проти Грузії. Зрозуміло, що у Росії є свої інтереси, як є власні інтереси і у інших країн регіону, і інколи суперечки між ними можуть вирішуватися шляхом застосування військової сили. Але незрозуміло, чому Україна мати ставати заручницею таких сценаріїв, в яких вона аж ніяк не зацікавлена? А тим більше не зрозуміло, який сенс був у продовженні такого статусу заручниці ще на чверть століття, з підписанням Харківських угод?

Але у військових сценаріях застосування ЧФ РФ криється ще одна серйозна, вже «внутрішньо українська» правова проблема. Це - питання подвійного громадянства моряків ЧФ РФ. Ситуація давно відома: щоб служити на російському флоті, потрібно мати громадянство РФ. У той же час, основна маса офіцерів Чорноморського флоту - жителі українського міста Севастополя. Які свого часу обзавелися і громадянством України, тобто стали біпатридами - особами з подвійним громадянством. Російське флотське командування це ніяк не турбує - по-перше, законодавство Росії не забороняє подвійного громадянства, а по-друге - самі батьки-командири ЧФ є в масі тими ж біпатридами. І це в той час, як Конституція України не дозволяє громадянину України мати одночасно паспорт іншої держави. В цій ситуації нічого особливо дивного немає: росіяни, які проживають в Криму, позиціонують своєю Батьківщиною і «своєю державою» Росію (згідно соцопитувань, так вважають близько третини від загальної кількості кримчан!). Однак при цьому не прагнуть відмовитися від українського громадянства, оскільки воно як значно полегшує життя в Україні, так і дає низку переваг (стосовно військових – це більш висока пенсія, хоча зарплатня під час служби на ЧФ значно вища, ніж у ВМС України). Це незаконно, але оскільки в Україні немає механізму виявлення та позбавлення подвійного громадянства, то ця проблема нікого особливо не турбує. Але якраз у випадку з ЧФ РФ, на відміну від цивільних, біпатризм може викликати дуже неприємні ситуації. Вже починаючи з того, що стаття 19 «Підстави для втрати громадянства України» Закону України «Про громадянство України», однозначно вказує, що підставою для позбавлення громадянства України є «добровільний вступ на військову службу іншої держави».

Але є і більш серйозні моменти, ніж позбавлення українського громадянства. Зокрема, під час згаданого грузино-російського конфлікту 2008 року, як з'ясували експерти кримського Центру "НОМОС", навіть серед командного складу кораблів ЧФ РФ, нагороджених за війну проти Грузії президентом РФ Дмитром Медведєвим, були громадяни України. А в Кримінальному кодексі України задекларовано: «Участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою одержання матеріальної винагороди - карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років». Без сумнівів можна сказати, що в арміях служать «з метою одержання матеріальної винагороди», воюють - теж. Тобто, з правової точки зору, якщо громадянин України служить у будь-якому військовому формуванні іншої держави, і отримує за це зарплатню, то це – найманство у чистому вигляді. З усіма правовими наслідками.

А якщо йдеться про командира-біпатрида будь-якої ланки з ЧФ РФ, то оскільки така посадова особа відповідає за навчання та бойову підготовку підлеглих, то є і пункт 1 вказаної статті КК: «Вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у військових конфліктах чи діях - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років». На жаль, усі ці моменти у Харківській угоді також не розглядаються.

Загалом можна констатувати: документ, підписаний українським керівництвом три роки тому, приніс Україні (а точніше – продовжив на тривалий період) масу проблем, пов’язаних як з нюансами міжнародного права, так і з порушеннями власне українського законодавства.

Незважаючи на «30% знижку», отриману в квітні 2010 року, Україна як і раніше платить відносно високу ціну за газ (252 доларів США за 1 тис. куб. м. у четвертому кварталі 2010 року, 264 долари у першому кварталі 2011 року, 295,6 – у другому кварталі. За прогнозами у третьому кварталі ціна природного газу з урахуванням знижки може скласти близько 350 доларів, а в четвертому - 400 доларів і вище. У той же час у держбюджеті-2011 передбачено, що середня ціна російського газу для України на 2011 рік складе 269 доларів за 1 тис. куб. м.

В українській владі є потужне лобі, яке зацікавлене у зменшенні ціни на газ. Це насамперед група Дмитра Фірташа, співвласника компанії "РосУкрЕнерго" (вважається, що міністр енергетики Юрій Бойко і голова адміністрації президента Сергій Льовочкін належать до цієї групи). Діяльність Фірташа, раніше зосереджена в газовій галузі, зараз перемістилася в хімічну промисловість, де природний газ використовується як сировина для виробництва мінеральних добрив. У подальших планах розвитку його бізнесу фігурує також сільське господарство. Бізнес-структури групи «Росукренерго» зацікавлені у подальшому зниженні ціни на газ. Ця група значно зміцнила свої позиції після виборів Президента й схильна до поступок Росії в інших сферах заради тіснішого співробітництва в газовій галузі.

У своїх переговорах з Росією український уряд прагне: знизити ціну на газ шляхом перегляду цінової формули, отримати доступ до російських газових родовищ, зберегти свої позиції як основного транзитера для експорту російського газу. Для Росії це має означати відмову від своїх планів побудувати трубопровід "Південний потік", на чому українська сторона неодноразово наголошувала. Ще однією метою України є отримання допомоги в модернізації трубопровідної системи як від Росії, так і від ЄС.

Росія, зі свого боку, прагне взяти під контроль українську трубопровідну систему для експорту газу на Захід, а також зміцнити свої позиції на українському ринку газу і брати участь в його видобутку в Україні. Контроль над трубопроводами може бути досягнутий через злиття «Газпрому» з «Нафтогазом України» або шляхом створення спільного підприємства, яке буде володіти українською трубопровідною системою.

Однак, малоймовірно, що Україна погодиться на поглинання «Нафтогазу» «Газпромом», як це було запропоновано прем'єр-міністром Владіміром Путіним у травні 2010 року. Бажанішим для Києва було б створення тристороннього консорціуму (ЄС, України та Росії), який би керував, але не володів трубопроводами. Однак такому замиренню ЄС з РФ заважає Третій енергетичний пакет законодавства ЄС, що вступив у дію з березня 2011 року й забороняє постачальникам енергоресурсів володіти об’єктами відповідної інфраструктури.

Тому Росія виступає проти поширення правил Третього енергопакету на ГТС України, яка нещодавно стала учасником Європейського енергетичного співтовариства. Про це 18 травня 2011 року заявив віце-спікер Держдуми Росії, президент російського газового товариства Валерій Язєв: "Наша позиція така: Третій енергетичний пакет має діяти там, де закінчуються наші магістральні газопроводи - "Північний потік", "Південний потік", а також трубопровідні системи, які йдуть через Україну…". Із наведеної цитати зрозуміло, що російська сторона трактує українські газопроводи як частину власної інфраструктури.

Задеклароване створення спільного підприємства «Нафтогазу» та «Газпрому», яке буде займатися видобутком (на морському шельфі України) і продажем газу (і шахтного метану) на українському ринку, а також розробляти капіталомісткі родовища на півострові Ямал і в Астраханській області, швидше за все залишаться на папері. Вони являли собою спробу «скинути напругу», яка виникла восени 2010 року в переговорах про головні цілі партнерів. Для Росії створення спільного підприємства означає половинчасте рішення, але й воно залишає надію зміцнити свої позиції на українському ринку і поступово перебрати на себе частину активів.

Отож переукладання газових угод, чинних до 2020 року можливе лише в тому випадку, коли газовому лобі України вдасться схилити президента Януковича до поступок Росії в інших стратегічно важливих галузях або військово-політичній сфері.