Ізяслав Мстиславич 1146-1154

    

    Сей князь пок­ли­кав до се­бе на підмо­гу Чор­них Кло­буків (се ті Тор­ки та инші лю­де ту­рецько­го коріня, що осіли на Вкраїні - в Пе­ре­яс­лав­щині та Київщині; про­зи­ва­ли їх так че­рез те, що хо­ди­ли у сму­ше­вих шап­ках), підсту­пив під Київ, роз­бив Іго­ре­ву дру­жи­ну, а Іго­ря узяв у не­во­лю, зап­ро­ва­див йо­го у Пе­ре­яс­лав і там по­са­див йо­го у ма­нас­тир, а сам сів на ве­ли­кок­ня­жо­му столі у 1146 році.

    Увесь час сво­го кня­зю­ван­ня во­ював Ізяс­лав із Ольго­ви­ча­ми та дядьком своїм Юриєм Во­ло­ди­ми­ро­ви­чем Дов­го­ру­ким Суз­дальським, що по­чи­тав се­бе за стар­шо­го й хотів сам бу­ти Ве­ли­ким кня­зем київським. У 1149 р. се Юриєви та­ки по­щас­ти­ло зро­би­ти, але Ізяс­лав ки­нув­ся за підмо­гою до угорсько­го ко­ро­ля Гей­зи II, що дер­жав йо­го сест­ру Євфро­зи­ну. Той пок­ли­кав із со­бою чешсько­го ко­ро­ля Во­ло­дис­ла­ва II та польсько­го Бо­лес­ла­ва Ку­че­ря­во­го, що дер­жав не­бо­гу Ізяс­ла­во­ву Вер­хус­ла­ву, доньку йо­го бра­та Все­во­ло­да.

    Спільники Ізяс­ла­во­ви ско­ро мусіли йо­го по­ки­ну­ти, бо їм са­мим тре­ба бу­ло поспіша­ти­ся до-до­му че­рез те, що Во­ло­ди­мир­ко Га­лицький, по­ма­га­ючи Юриєви Дов­го­ру­ко­му, підсту­пив до їх гря­ниць, в тій надії, що він до­бу­де собі за ту поміч Во­линь. Тоді Ізяс­лав мусів за­ми­ри­тись із Юриєм, бо сам він не міг всто­яти про­ти йо­го й пос­ту­пив­ся для нього Київом. Але че­рез скільки місяців після то­го Ки­яне, спізнав­ши вда­чу Юрия, самі зап­ро­си­ли до се­бе Ізяс­ла­ва. Тоді він нес­подіва­но зя­вив­ся пе­ред Київом і виг­нав сво­го дядька. З то­го по­ча­ла­ся на дов­гий час війна між дядьком і не­бо­жем; во­на за­хо­пи­ла тро­хи не всю тодішню Ук­раїну, бо одні князі бу­ли на сто­роні Юрия, другі - на сто­роні Ізяс­ла­ва. До са­мої смер­ти до­ве­ло­ся Ізяс­ла­вові би­ти­ся за ве­ли­кок­ня­жий стіл із Дов­го­ру­ким і йо­го спільни­ка­ми, Ольго­ви­ча­ми та Во­ло­ди­мир­ком Га­лицьким, що не ки­дав дум­ки здо­бу­ти Во­линь.

    У 1150 р. Ізяс­лав пок­ли­кав до се­бе сво­го дядька Вя­чес­ла­ва Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча, бо він був стар­ший у роді Мо­но­ма­хо­вичів і мав най­більше пра­во на Київський стіл. Він уп­ро­хав Вя­чес­ла­ва вси­но­ви­ти йо­го, сидіти у Київі і тим не да­ва­ти дру­гим кня­зям зма­га­ти­ся за ве­ли­кок­ня­жий стіл. Тим він за­без­пе­чив за со­бою Київ до своєї смер­ти (у 1154 році). Ду­же за ним жал­ку­ва­ли Ки­яне, бо лю­би­ли йо­го; жал­ку­ва­ли й Чорні Кло­бу­ки, що за все йо­го жит­тя у всіх по­хо­дах бу­ли йо­го спільни­ка­ми.

    

Ростислав Мстиславич 1154-1155

    

    Після смер­ти Ізяс­ла­ва, Вя­чес­лав пок­ли­кав у Київ бра­та Ізяс­ла­во­во­го, Рос­тис­ла­ва Мстис­ла­ви­ча; йо­го він теж уси­но­вив і той став ве­ли­ким кня­зем на тих та­ки умо­вах, що й Ізяс­лав, себ-то: усим по­ряд­ку­вав Рос­тис­лав, а Вя­чес­лав сидів на князівсько­му столі. Але не дов­го всидів Рос­тис­лав у Київі. Завівшись з Ізяс­ла­вом Да­ви­до­ви­чем Чер­нигівським, він уте­ряв Київ. Але не вспів Ізяс­лав ог­лядітись, як на йо­го на­су­нув­ся із своєю дру­жи­ною Юрий Дов­го­ру­кий і без ве­ли­ко­го кло­по­ту зро­бив­ся у 1155 р. Ве­ли­ким кня­зем (Вя­чес­лав пе­ред тим по­мер).