Володимир Всеволодович 1113-1125

    

    На дру­гий день після смер­ти Свя­то­пол­ка Ки­яне на вічі по­ло­жи­ли пос­ла­ти послів до Во­ло­ди­ми­ра Все­во­ло­до­ви­ча та про­си­ти, щоб він став за Ве­ли­ко­го кня­зя: бо сла­ва про нього йшла ду­же хо­ро­ша, та ще й раніш Ки­яне хотіли, щоб Мо­но­мах був у них за кня­зя. Во­ло­ди­мир і сим ра­зом не зго­жу­вав­ся, та та­ки пос­лу­хав послів, прий­шов і сів на ве­ли­кок­ня­жо­му столі у Київі. Та­ким спо­со­бом Ки­яне обійшли стар­ших князів - Ярос­ла­вичів, і на київсько­му столі сідає сильнійше та здібнійше коліно Все­во­ло­да. Ду­же лю­би­ли Ки­яне Во­ло­ди­ми­ра, і справді він був доб­рий та ро­зум­ний князь, лю­бив прав­ду, що-дня сам су­див лю­дей на своєму дворі. Він не да­вав волі стар­шим, ду­жим та ба­га­тим крив­ди­ти мен­ших, слаб­ших та бідних; так са­мо не да­вав він, щоб князі сва­ри­ли­ся та би­ли­ся поміж со­бою.

    Дбав він про те, як би збільши­ти свою дер­жа­ву. Під бо­ком у нього, на Во­лині, сидів син Свя­то­пол­ка - Ярос­лав. Він був не­за­до­во­ле­ний, що Мо­но­мах пе­ревів з Нов­го­ро­да у Білго­род (під Київ) си­на сво­го Мстис­ла­ва, щоб Мстис­лав по смер­ти за­няв за­раз же Київ. Ярос­лав сам мав дум­ку сісти на київсько­му столі. По­ча­ли­ся свар­ки у Ярос­ла­ва з Мо­но­ма­хом. Літо­пи­сець го­во­рить, що пішло все з то­го, що Ярос­лав пос­ва­рив­ся з жінкою своєю, ону­кою Во­ло­ди­ми­ра (донькою си­на йо­го Мстис­ла­ва) і з сеї при­чи­ни Во­ло­ди­мир роз­по­чав війну. Війна ся ско­ро скінчи­ла­ся на то­му, що по двохмісячній об­лозі го­ро­да Во­ло­ди­ми­ра-Во­линсько­го, Ярос­лав ско­рив­ся й уда­рив Во­ло­ди­ми­рові чо­лом. Та не на дов­го за­ми­ри­ли­ся во­ни. На дру­гий день Ярос­лав прог­нав од се­бе жінку свою і тим навіки пор­вав з Во­ло­ди­ми­ром. Сподіва­ючись, що Во­ло­ди­мир на нього на­па­деться, Ярос­лав ки­нув­ся за поміччю до сво­го сво­яка, угорсько­го ко­ро­ля Сте­фа­на ІІ-го та до польсько­го ко­ро­ля Бо­лес­ла­ва Кри­во­ус­то­го, що дер­жав йо­го сест­ру Сбис­ла­ву. По­ки Ярос­лав збірав своїх спільників, Во­ло­ди­мир при­лу­чив Во­линь до Київа, і як Ярос­лав прий­шов із По­ля­ка­ми, Уг­ра­ми, Че­ха­ми та своєю дру­жи­ною, то мусів об­ло­жи­ти свій го­род Во­ло­ди­мир, де сидів йо­го суп­ро­тив­ник. Але ся об­ло­га, хоч і міцна, до­ро­го кош­ту­ва­ла Ярос­ла­вові: ко­ли він вер­тав­ся якось од міста до та­бо­ру, на Ярос­ла­ва ки­ну­лись якісь два Ля­хи і вби­ли йо­го. Се бу­ло у 1123 році. Спільни­ки Ярос­ла­во­ви після то­го розійшли­сяі і та­ким по­би­том Мо­но­мах од­ним за­хо­дом збув­ся й то­го, що прос­тя­гав ру­ку на Київ, і Во­линь при­лу­чив до се­бе. Те­пер він був во­ло­да­рем більшої час­ти зе­мель Руської дер­жа­ви, і тільки князі Чер­нигівські - Свя­тос­ла­вичі, Га­лицькі - Рос­тис­ла­вичі та По­лоцькі - Всес­ла­вичі не да­лись йо­му до рук. А сла­ва про нього да­ле­ко роз­ко­ти­ла­ся по чу­жих зем­лях, і кот­рий­сь із візантійських імпе­ра­торів - оповідає ле­ген­да - для то­го, щоб ви­яви­ти своє по­ва­жан­ня до нього, та ще че­рез те, що ма­ти Во­ло­ди­ми­ро­ва бу­ла ро­дич­ка імпе­ра­то­ро­ви Конс­тан­ти­но­ви Мо­но­ма­хо­ви, прис­лав ніби-то Во­ло­ди­ми­рові царські зна­ки й клей­но­ди, що но­сив сей імпе­ра­тор - Во­ло­ди­мирів дід по ма­тері. Клей­но­ди сі бу­ли: 1. вінець з ко­ва­но­го зо­ло­та, з до­ро­гим са­моцвітним камінням і хрес­том звер­ху, - вінець сей проз­ва­ли „шап­кою Мо­но­ма­ха", 2. бар­ми - се теж ко­ва­ний з зо­ло­та, уцяц­ко­ва­ний са­моцвітним камінням, комір і 3. хрест з жи­вот­во­ря­що­го дре­ва. З то­го Во­ло­ди­ми­ра й по­ча­ли зва­ти Мо­но­ма­хом. Кзя­зю­вав він у Київі аж до са­мої смер­ти і зос­та­вив дітям своїм за­повіт, або по­учен­ня, де між ин­шим го­во­рить: „більш над усе май­те страх Бо­жий, не лінуй­тесь, не пок­ла­дай­тесь на бо­яр та воєвод, са­ми дог­ля­дай­те за всим; ша­нуй­те ста­ро­го чо­ловіка, як батька, а мо­ло­до­го - як бра­та; будьте пра­вед­ни­ми суд­дя­ми, при­ся­ги не ла­май­те, гос­тей і послів вітай­те - як не по­да­рун­ка­ми, то на­пит­ка­ми та наїдка­ми, бо во­ни по чу­жих зем­лях не­суть і доб­ру й злу сла­ву; не за­бу­вай­те то­го, що знаєте, а чо­го не знаєте, то­го нав­чай­тесь, - батько мій нав­чив­ся був го­во­ри­ти пятьома мо­ва­ми - за се бу­ває ша­на од чу­жих зе­мель".

    На своєму віку Во­ло­ди­мир зро­бив 83 ве­ли­ких по­хо­ди, 19 разів ук­ла­дав з По­лов­ця­ми зго­ду, по­ло­нив 300 їхніх князів.

    Володимир Мо­но­мах по­мер у 1125 році на 73 році сво­го жит­тя. По­хо­ва­ли йо­го у церкві св. Софії.