6.Епос як рід літератури.

Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Зображення в епосі ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). 

Основні особливості епосу: -розповідь про події як такі, що вже відбулися; -зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мови тощо; -описи різних видів; - рівний («епічний») тон викладу; - менш інтенсивне, ніж у ліриці використання образотворчих засобів; -прозова форма (крім байки).

Основними жанрами епосу є байка, поема, балада, оповідання, повість, роман, епопея. 

І в оповіданні, і у повісті змальовуються події та образи людей; основний спосіб викладу – розповідь; матеріал викладається у прозовій формі. Відрізняються одне від одного обсягом матеріалу та ступенем докладності зображення.

Оповідання бере свій початок від народних переказів про події і виникло дуже давно. Оповідання за кількістю посідають перше місце серед епічних творів.

Повість виникла в літературі східнослов^,янських народів і лише в ХІХ ст. перейшла в деякі західноєвропейські країни. Термін цей походить відс лова “повідати” і в різні епохи мав неоднаковий зміст. Тільки наприкінці ХІХст. термін “повість” остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між оповіданням і романом визначається як широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення його, так і обсягом.

Роман – розповідь про важливі і складні суспільні процеси, багатогранно і у розвитку  зображена значна кількість персонажів.

Роман-епопея – розповідь про події всенародного значення, створення сильних характерів, зображення життя не одного, а кількох поколінь, масштабність.

Нарис – художньо-публіцистичний жанр на актуальну тему сучасності, в якому розповідається про справжні події (часто на документальній основі).

Новела – розповідь про незвичайну подію зі стрімким розвитком сюжету, із різкими зламами. 7.Лірика як рід літератури.

Лірика (з грецької – твір, виконаний під акомпанемент ліри) – рід художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. До особливостей лірики відносять: визначальну роль образу-переживання, велике значення емоційного і, взагалі, суб'єктивного начала, концентрованість і згущеність художнього вислову. Переживання і думки, виражені у ліричному творі не ідентифікуються (ототожнюються) з постаттю автора, для цього запроваджується поняття його ліричного „Я" – так званого ліричного героя (чи суб'єкта). Стосунки між автором і ліричним героєм трактуються як зв'язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом.  Основні особливості лірики:

-вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами -елементи розповіді, описи -висока образність і емоційність -стислість викладу -віршова форма -малий обсяг.

Ліричний герой – один із засобів вираження ліричного. Це умовна дійова особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Часто це – сам поет.

Ода (гр. “пісня”) – урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події, виражаються почуття поваги, захоплення.

Гімн (гр. “урочиста пісня”) – урочиста пісня, що стала символом державної єдності. Для гімна характерний піднесений або гнівний тон, що передає глибоку схвильованість.

Послання – це ніби відкритий лист, адресований одній особі чи групі людей, однак призначений для широкого кола читачів, бо в такому листі автор розглядає якісь важливі питання моралі або суспільного життя (І.Вишенський).

Елегія – (гр. “скарга”) – ліричний вірш, пройнятий сумним настроєм.

Епіграма (гр. “напис”) – невеличкий вірш, який висміює яку-небудь особу.

Романс (іт. “романський”) – це невеличкий ліричний вірш любовного змісту, призначений для вокального виконання.

Тематичний поділ ліричних творів: -філософська (роздуми про сенс людського життя) -громадянська (суспільно-політична) (розуміння поетом сучасного йому життя і ставлення до нього) -пейзажна (ставлення до природи, описи природи допомагають у розкритті думок і почуттів, психологічного стану героя) -інтимна (любовна) (почуття і переживання, пов^,язані з особистим життям людини). 8.Драма як рід літератури.

Драма (з грецької – дія) – літературний рід, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. У драмі явища та закономірності життя і характери героїв розкриваються не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи). Авторська мова у драматичних творах зведена до коротеньких ремарок. Драма одночасно належить як літературі, так і театру.  Драма в основному поділяється на три основні жанри: власне драму, трагедію та комедію; окрім того – трагедокомедію, водевіль, інтермедію тощо.

Особливості драматичних творів:

-зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання4

-рушій дії – гострий конфлікт

-відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент4

-діалогічний виклад художнього матеріалу4

-поділ тексту на дії, картини, яви -наявність ремарок -призначення твору для вистави на сцені -прозова форма (зрідка – віршова). Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту.  Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п^,єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру.

Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) – п^,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”)

Історична драма – відтворення важливих для народу історичних подій.

Головними героями завжди виступають видатні історичні  особи. Сюжет будується на документальних фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не повинно викривляти історичної правди.

Трагедія.

Особливості трагедії: -зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя -побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань -динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін -наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру -трагічне завершення дії, сповнене високої патетики -діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу -прозова форма (рідше – віршова) -обсяг середній. 9.Основні жанри епосу (роман, повість, новела, оповідання, нарис, казка, дума, епопея, байка, притча).

Епос (від гр. epos — слово, розповідь, проза) — один із трьох родів літератури.

Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Жанри епічних творів визначаються на тематичному рівні : соціально-побутовий; соціально-психологічний; історичний; фантастичний; пригодницький; філософський. Залежно від масштабів цього зображення розрізняють три групи епічних жанрів: великі, середні, малі. До великих належать епопея (іноді роман-епопея) і роман. До середніх — повість. До малих — новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка. Великий епос 1. Епопея – значний за обсягом епічний твір, у якому велика кількість сюжетних ліній розгортається на епохальному історичному тлі. Основна мета авторського задуму – доведення того, як на людину впливають історичні обставини. Складається з декількох томів (частин). ). 2. Роман – значний за обсягом епічний прозовий твір (рідше віршований), у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно і у розвитку, змальовані, персонажі, кількість яких часто значна, містить дві, або більше сюжетних ліній. Роман, за винятком історичного, досліджує життя окремої людини, перипетії її долі, щоденні турботи й духовні пошуки. У сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман ("Диво" П.Загребельного), соціально-психологічний роман ("Собор" Олеся Гончара), фантастичний роман ("Серце Всесвіту" О.Бердника), сатиричний, воєнно-патріотичний, біографічний, мемуарний тощо. За формою оповіді — роман у новелах ("Вершники" Ю.Яновського), роман-хроніка ("Марія" Уласа Самчука), роман-сповідь ("Я, Богдан" П.Загребельного). 3. Повість – значний за обсягом розповідний художній твір, яий складається з однієї сюжетної лінії, за своїм розміром, широтою охоплення життєвих явищ, глибиною їх розкриття знаходиться між оповіданням і романом. Повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. У порівнянні з романом кількість персонажів менша, сюжет більш однолінійний. На відміну від роману, повість не має напруженого завершеного сюжету, в ній часто відсутня єдність наскрізної дії, а тому типова, так би мовити, "чиста форма повісті - це швидше твори біографічного характеру, різні худжні хроніки (І. Нечуй-Левицький "Микола Джеря", О. Кобилянська «Царівна"). Суттєвою відмінністю жанру повісті є її потенційна ліричність, бо вона пов'язана з роздумами. Як і роман, вона може мати такі жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична. Малий епос 1. Оповідання — невеликий за розміром розповідний художній твір здебільшого про одну чи кілька подій у житті головного героя (іноді декількох). Характери персонажів показуються у сформованому вигляді, широка мотивація подій відсутня, описів мало, вони стислі. Обсяг життя, який може бути схоплений жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільше воно тяжіє до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя або яка-небудь акцентована особливість людського характеру. Однодійність вважається головною ознакою жанру. В.Винниченко «Салдатики», В.Стефаник «Камінний хрест».  2. Новела - це невеличкий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Персонажами новели, яких найчастіше один чи два, є люди переважно цілком сформовані, що потрапили в складні життєві обставини. Дія у творі напружена, драматична. Велику увагу автор приділяє показу не зовнішніх подій, а переживань і настроїв персонажа. Новелі властивий лаконізм, економність і влучність художніх засобів. Стефаник «Новина», М. Хвильовий «Я (романтика)». 3. Казка — фольклорний розповідний твір про вигадані чи фантастичні події. Кінцівка є.

4. Притча — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення етичних цінностей буття. Це твір з моральною настановою, що містить узагальнений життєвий досвід і покликаний допомогти засвоїти певні принципи поведінки, дати ключ до сприйняття мудрості. Жанрові риси — повчальність, алегоричність, філософічність, на характери героїв звертається мало уваги, вони часто неконкретизовані, навіть абстрактні, манера оповіді урочиста. Це серйозний твір (хоча може бути притча гумористична і сатирична). За мірками класицизму притча належить до високого стилю. Відповідно до змісту та ідейного спрямування притчі бувають релігійні та світські, філософські та моральні, а ще фольклорні. В українській літературі притчу як основу для розгортання сюжету чи як окремий жанр використовували Григорій Сковорода, І.Франко (збірка "Мій Ізмарагд".) 5. Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує підмічені ним у житті дійсні факти, події і людей. Найчастіше нариси присвячують відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. Цей твір присвячений детальному художньому аналізу певних життєвих явищ, фактів, постатей. Його своєрідність відзначається документальністю, осмисленням письменником дійсних фактів свого часу. Вимисел відіграє значно меншу роль, ніж в оповіданні, але він необхідний. У класичній українській прозі нариси писали І.Нечуй-Левицький ("На Дніпрі"), Панас Мирний ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"). В сучасній прозі яскравим представником є Микола Хвильовий. Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики. Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIII століть.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту. Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. 10.Основні жанри лірики (ода, елегія, пісня, гімн, сатира, гумореска, епіграма, псальма, епітафія, пародія, ліричний вірш, етюд).

Лірика - (від гр. Іуга — струнний музичний інструмент) поряд з епосом і драмою один з основних літературних родів, у якому життя відображається через передачу почуттів, переживань, думок людини в певних обставинах, під впливом певних подій. Основні особливості: вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами (зображення людини через її переживання); елементи розповіді, описи; висока образність і емоційність; інтенсивне використання образотворчих засобів; стислість викладу; віршова форма; малий обсяг. Основні ліричні жанри: пісня, ода, гімн, сатира, елегія, послання, ідилія, мадригал, епітафія, ліричний портрет, романс, етюд, медитація та ін. • Пісня - невеликий поетичний твір, призначений для співу, один із перших ліричних жанрів, який передбачає чітку строфічну будову, приспів виконує роль рефрену. Наявна невелика кількість дійових осіб. Є пісні колективні й хорові.  • Ода — хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію (І. Драч «Ода совісті»). • Гімн - урочистий твір на честь країни або визначної події. Гімн в українській літературі вперше з'явився у творчості П.Куліша ("Гімн єдиному цареві"). І.Франко гімном назвав вірш "Вічний революціонер". • Елегія – тужливі роздуми про особисту недолю, які спонукають до висновку про несправедливо-влаштований світ. (П. Тичина «Похорон друга»). • Епітафія - надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного. • Епіграма - невеликий дотепний вірш з несподівано, граційно завершеною кінцівкою, у якому висміювали певні вади людей чи суспільства. Псальма — дво- або триголосна релігійно-лірична пісня на текст з біблійних псалмів, приписуваних цареві Давидові, виконувана найчастіше невеликим ансамблем співаків безінструментального супроводу. Гумореска — невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксюморонній формі, в аспекті морально-етичних критеріїв, що унеможливлюють цинізм.

Пародія — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору. Пародія в перебільшеному вигляді відтворює характерні особливості оригіналу. Зазвичай вона навмисне будується на несподіваності стилістичного і тематичного планів тесту: наприклад, «низький» предмет описується «високим» стилем («бурлеск»), а «високий» — низьким стилем («травестія»).

Ліричний вірш - ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду.

Етюд — з франц. — вправа, вивчення — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу. 11. Основні жанри драми (трагедія, комедія, власне драма, трагікомедія, мелодрама, водевіль). Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Частина літературознавців вважає, що драма як окремийжанр виникла лише у XVIII столітті. Першими теоретиками драми стали Дідро Дені, Л.-С. Мерсьє та Ґ.-Е. Лессінґ, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. В основі творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі XVIII - XIX століття міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру — мелодрами. У літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, Артур Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр,Жан Ануй), а також драма абсурду. В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Якова Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського). У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля»Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

Драма в основному поділяється на три основні жанри: власне драму, трагедію та комедію; окрім того – трагедокомедію, водевіль, інтермедію тощо

-Траге́дія— драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.(«Гамлет»)

-Коме́дія— драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.М.Куліш «Мина Мазайло»

-Власне драма –драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвийконфлікт, але напружена боротьба та складні переживання персонажів не ведуть до трагічноїрозв'язки.

-Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого. І.Карпенко-Карий «Сто тисяч».

-Мелодра́ма (грец. mélos — пісня, drama — дія) — у 17-18 ст. у Франції й Італії — те ж саме, що й опера. Із середини 18 ст. — драматичний твір, у якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися музикою («Пігмаліон» Ж.-Ж. Руссо, 1762; «Орфей» Є. Фоміна, текст Я. Княжніна, 1792 та інші).

-Водеві́ль — різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під музику. І. Котляревський, («Москаль-чарівник»).