2. Гіпотези походження мистецтва.

25000 років тому, в ері палеоліту, а саме стільки років тому з'явилися перші наскальні повноколірні і об'ємні зображення тварин, у людини тим більше не було часу на милування красою. У людини свідомість була зайнята одним - пошуком їжі, боротьбою за виживання і продовженням роду. Але між тим малювати людина почала і, що найцікавіше, малювати почав тварин. Тварини зображені дуже реалістично. Щоб відповісти на запитання: "ЧОМУ З'ЯВИЛОСЯ МИСТЕЦТВО та предтечі його, наскальні малюнки?", Треба уявити, в чому полягало життя стародавньої людини. Полювання - для чоловіків. Печерне господарство - для жінок. Здатність продовжити життя зграї залежить від звіра і мистецтва полювання. Звір - це невід'ємна частина життя, така ж, як мистецтво для сучасної людини. Древній мисливець живе полюванням. Він все знає про звички тварин, їх вдачу, про те, як їх краще добути. Полюючи, він асоціюється з твариною, вживаючись в нього, стаючи їм, щоб краще відчувати його. Є припущення, що це асоціювання з твариною розвиває в стародавню людину асоціативне мислення, що дозволяє йому малювати тривимірний світ на плоскій стіні, штрихами надаючи малюнків тривимірність. Більше ніякі тварини не можуть створювати тривимірних зображень. Тільки люди - Homo Sapiens sapiens.  Можливо, стародавня людина так само асоціював тварини з членами своєї зграї. Виходить, що, вбиваючи тварину для прожитку, він вбиває члена своєї сім'ї, але й не вбивати він теж не може - це їжа.  Мабуть через це протиріччя - треба вбивати і не треба вбивати, і виник ритуал поклоніння убитим тваринам. Мета ритуалу - попросити вибачення за вбивство, щоб тварина не образилося і вдруге дало себе вбити. А для того, щоб тварина не боялося смерті, стародавня людина зробив вражаюче відкриття - він придумав, як можна подарувати тварині вічне життя. Він зображує його образ на скелі.  Намальований образ дає можливість поклонятися "до того як", щоб заздалегідь задобрити тварина з метою полегшення полювання. Образу приносять підношення і виникають ритуали, пов'язані з обрядом задобрювання тварин. Так виникали перші вірування, які в подальшому перетворяться в релігії.  Перші зображення, а до них різного роду кам'яні та глиняні фігурки, служили для поклоніння і підлещування, тобто мистецтво, яке виникло з цих артефактів, виникло на бажанні задобрити кого-небудь. Старовинні люди боявся голоду і відчував себе винуватим у вбивстві тварини. Засіб для порятунку - ритуал поклоніння, то є щось схоже на релігійні ритуали сьогодення.  Отже, одна з причин виникнення древнього мистецтва - страх, вина і виникає із цього бажання задобрити, вибачитися.  Треба додати, що це не єдина причина. Якщо коротко, то існують так само ще і наступні гіпотези:  1. Мистецтво служить для залучення статевого партнера;  2. мистецтво розглядається як гра, забава, відпочинок, воно задовольняє потребу в розвазі і емоційної розрядки.  3. мистецтво пов'язано з діяльністю організму, з аритмією мислення людини.

Історик Я. Рогінський стверджує, що людина почала творити лише тоді, коли соціальні якості її набули самодостатності, тобто в епоху, коли складалися форми родової організації (пізній палеоліт); Г. Плеханов доводить: "мистецтво — один із засобів спілкування"; Ф. Шіллер наголошує: "мистецтво — незацікавлена насолода"; С. Рейнак: "мета давнього мистецтва — магія, чаклунство мисливців"; О. Гущин: "мистецтво породили первісна магія та розвиток колективного трудового процесу"; Леонардо да Вінчі: "мистецтво — дитина природи, воно з'явилось для того, щоб людина наслідувала її". Кожне твердження авторитетних учених і митців по-своєму аргументоване і заслуговує на увагу. 3. Література як вид мистецтва.

Художня література розцінюється як вид мистецтва. У художній літературі автор намагається розповісти про світ, людину та їхні проблеми через призму свого власного бачення, використовуючи поетичні засоби. Здебільшого персонажі та події, описані в художній літературі, вигадані, однак таким чином, щоб знайти відгук в особистому досвіді читача. Художня література багатопланова й різножанрова. Спираючись в основному на розважальний принцип, вона також часто підіймає важливі для світогляду людини й суспільства філософські, етичні та естетичні питання й теми.

Найчастіше під мистецтвом розуміють особливу – художню – форму суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в котрій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності із творчістю за законами краси.

Як доводять психологи, мистецтво задовольняє одну з основних потреб людини – так звану естетичну потребу, схоже, як ми задовольняємо голод, спрагу тощо. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, „промислове мистецтво" та ін.). Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, як і до „шостого чуття" (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Загалом, література – один з найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає більш сильні враження, переживання, мислительні процеси, ніж, наприклад, живопис, архітектура, скульптура тощо. А в розвитку творчої уяви реципієнта їй взагалі немає рівних. Мета літературного твору схожа до цілі поезії (в інтерпретації Юрія Лотмана): це „пізнання світу і спілкування між людьми, самопізнання, самобудова людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій". Взагалі художній твір – унікальна за глибиною і потужністю духовно творча система: „діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення оточуючого світу і орієнтування в ньому". Основним предметом зображення у літературі є людина та складна система її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Така всеохопність дає унікальні можливості як письменнику, так і читачеві для пізнання найдивовижнішого із Господніх творінь – людини. Недаремно літературу називають ще людинознавством.

Художні твори збагачують нас знаннями про світ. Художньо змодельовані явища стають предметом наших роздумів. Про пізнавальну роль мистецтва може йти мова там, де є справжні художні відкриття. У художніх творах осмислюються найскладніші проблеми минулого і сучасності, розкриваються моральний стан суспільства, свідоме й підсвідоме в мотивах і вчинках персонажів. 4. Сідношення понять: літературний герой, тип, характер, персонаж, образ.

Вивчення літератури передбачає висвітлення сутності художнього образу, його аналізу. Вивчення героїв літературного твору має ключове значення для осягнення його змісту і значення й тісно пов'язане з розумінням сутності художнього образу як феномена мистецтва. Оскільки художній образ — це складно організоване художнє ціле, і в його поясненні можуть переважати ті чи ті змістові або формові складники, то він трактується вченими неоднозначно.

Оскільки художні елементи образу є його невід'ємною частиною, водночас характеризуючи зображене (за О. Никифоровою), то робота над поясненням персонажа — це вивчення його характеру й прийомів розкриття. Залежно від того, який метод пізнання обрано — індуктивний чи дедуктивний, починати цю роботу дослідникові (вченому або учневі) можна з характеристики образу чи з розкриття образотворчих засобів. Як основний засіб відображення характерних картин життя, художній образ складається з низки образотворчих засобів, завдяки яким і набирає відчутних обрисів у тексті твору. Образ, містячи в собі характер, здобуває естетичну значущість, тому що представляє не тільки об'єктивний зміст, а й емоційно наснажений засіб його художнього розкриття. Образ у літературі — умовний, є лише відбитком реальних речей; пізнаваність цього образу викликає в реципієнта насолоду й наближає до розуміння прочитаного. Вивчення образу-персонажа, заглиблення в його характер пов'язане з осягненням узагальненої конкретної сутності, вираженої в наочно-чуттєвій формі дійової особи твору. Під конкретизацією образу літературного героя розуміємо контекстне відтворення читачем його ідейно-художнього змісту й значення, виведення відповідних авторській ідеї образних узагальнень.

Особливості змісту і творення, естетичної спрямованості художніх образів спонукають до визначення їхньої типології. Оскільки характерною ознакою художнього образу є відбиття в ньому типових явищ змальовуваної дійсності, то найперше він ідентифікується за принципами типізації — називаємо реалістичні, романтичні, фантастичні, сатиричні образи. Різниця художніх образів за принципом їхньої типізації умовна й не передбачає чітких меж. Структурування образної системи художнього твору здійснюється виключно для зручності її пояснення.

Існує й інший підхід до творення художніх образів та їх типології — за рівнем узагальнення. Визначаємо літературний тип, образ-характер, образ-картину, образ-дію, образ-деталь, образ-предмет тощо. Значно нижчого рівня узагальнення досягають образи-характери: суперечливі, проте особливо конкретно-чуттєві, внаслідок чого можемо «побачити» й домалювати літературний портрет чи пейзаж, проникнути в духовний світ героя, з'ясувати його роль у художніх колізіях. Образи-характери, здебільшого подані в розвитку, повніше й виразніше розкривають типові явища в житті людей, бо своєю неоднозначною позицією відчутніше зачіпають читачів, спонукають їх гостріше ненавидіти чи радіти, втягуючи в процес художніх подій, примушують активніше робити свій морально-етичний вибір. У літературознавстві як синонімічні розглядаються поняття літературного героя, образу-характеру, образу-персонажа. Оскільки емоційне сприйняття художнього образу забезпечує вплив прочитаного на читачів-учнів, то зростає роль аналізу образу-персонажа, що виступає своєрідним «партнером» читача в його спілкуванні з автором та його героями. Поняття «літературний характер» є категорією змісту людської індивідуальності, якості особистості, виражає певну норму людської поведінки [12: 63-66]. Однак у літературному творі існують не певні риси характеру, а персонажі, наділені тими чи тими характерними властивостями, тому поняття образ-характер вужче від образу-персонажа. Пояснюючи образ-персонаж, читачі знаходять і пояснюють його портрет, визначають риси характеру й помічають відповідні прийоми творення, мотивують самі або приймають авторську мотивацію його вчинків, пояснюють ідейно-художню роль у тексті. Таким чином, автор закладає, а читач розкриває три групи знань про образ-персонаж — відомості: а) про його зовнішність — літературний образ-портрет; б) про його риси характеру — літературний образ-характер; в) про його місце у творі — літературний образ-функцію. Усі три групи знань про цей образ взаємопроникні, умовно розташовуються читачем по висхідній, і кожна наступна вбирає в себе попередню. Характеристику образів-персонажів доповнює пояснення образу ліричного героя. Засвоєння цього образу ускладнюється його абстрактним характером: портрет майже не змальовується, риси характеру подаються опосередковано, та й життєва позиція завуальована й потребує зіставлень образу автора з образами героїв його творів. Маючи героя за узагальнену особу, характер якої розкривається переважно у зв'язку з картинами природи, життєвими ситуаціями та моральними проблемами (за В. Недільком), розрізняємо два поняття — автора і ліричного героя. Останній є носієм авторської ідеї, тоді як перший — її проектантом. Саме своїм узагальненим змістом образ ліричного героя уявляється об'ємнішим від образу автора, який має конкретніший характер. Образ ліричного героя є тим стрижнем, куди «нанизуються» всі інші елементи твору. Без цієї «осі» художній твір, особливо ліричний, не може існувати. Як і образ-характер, образ ліричного героя може подаватися в розвитку, еволюціонувати разом із становленням автора-громадянина й митця, повертаючись до читачів у різних творах одного автора новими гранями свого характеру. 5. Мімезис (за Платоном і за Аристотелем). Предмети, засоби і способи мімезису.

В естетиці Стародавньої Греції існувало поняття мімезису, яке відображало основу виділення мистецтва як самостійної форми творчого діяння людини через наслідування, відтворення певних форм зображувальної діяльності та поступову їх спеціалізацію.

Мімезис - в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному.

Більш детально теорія мимезису була розроблена Платоном і Аристотелем. При цьому термін “мимезис” наділявся ними широким спектром значень. Платон вважав, що копіювання складає основу будь-якої творчості. Поезія, наприклад, може копіювати істині і благу. Однак мистецтва обмежуються копіюванням предметів або явищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їх обмеженість і недосконалість. Власне естетична концепція мимезису належить Аристотелю. Вона включає в себе і адекватне відображення дійсності (зображення речей такими якими вони були і є), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, як пр них говорять і думають), і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, якими вони повинні бути).

В залежності від творчої задачи художник може свідомо або ідеалізувати, возвисити своїх героїв (як робить трагічний поет), або представляти їх у смішному і неприглядному вигляді (що присутнє автрам комедій), або зображувати їх в звичайному вигляді. Метою мемезису в мистецтві, згідно Аристотеля, - придбання знань і збудження почуття задоволення від “воспроизведения”, споглядання і пізнання предмету.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля, а саме його роботи “Поетика”, “Риторика”, “Політика”, “Метафізика”, “Етика”, що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом - носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа - обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця - “мімезису” - наслідування дійсності. Аристотель вважав, що мімезис властивий людині з дитинства. Саме цим - здатністю до наслідування - людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички.

Поняття “мімезис” пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімезису була використана як своєрідний зв’язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди Аристотеля пов’язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати - роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімезису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, поза реальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля “Поетика” закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Аристотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.

Дослідники творчої спадщини Аристотеля вважають, що він присвятив Гомерові кілька спеціальних праць, а для свого вихованця Олександра Македонського відредагував “Іліаду”.

Порівнюючи творчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: “Історик говорить про те, що справді сталось, а поет - про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія - про окреме”.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Естетична спадщина Аристотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження нових естетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімезису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як “канон” - система норм і правил у розвитку мистецтва; “гедонізм” - насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; “алегорія” - образне іномовлення.

Саме погляди Аристотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, спираючись на який естетика у подальшому стала самостійною наукою.