2. Населення

Населення українських земель, підвладних Австрійській та Російській імперіям упродовж кінця XVIII – початку ХХ ст. зросло втричі. У Наддніпрянщині воно збільшилося з 7,7 до 23,5 млн душ, на західноукраїнських землях – із 2,5 до 6,4 млн. Однак відбувалося це за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень представників інших народів на українські землі.

 

Населення українських земель на початку XIХ ст.

 

Наприкінці XVIII ст. український етнос, чисельність якого досягла майже 10 млн осіб, заселяв найбільшу після росіян територію в Європі. На жаль, відсутність власної державності спричиняла те, що він не міг посісти відповідного своїй чисельності місця у спільноті європейських народів.

Чисельність населення українських земель наприкінці XVIII ст.

Назва регіону	У складі якої держави перебував	Площа, кв. км	Кількість населення, тис. чол. (приблизно)
Гетьманщина	Російська імперія	102 400	2300
Слобідська Україна	Російська імперія	54 500	1000
Південна Україна	Російська імперія	194 600	1000
Правобережна Україна	Річ Посполита (до 1793 р.)	164 700	3400
Східна Галичина	Річ Посполита (до 1772 р.)	55 000	180
Закарпаття	Австрійська імперія	14 700	250
Північна Буковина	Османська імперія (до 1774 р.)	5300	75
Разом		59 1200	9825

Поміркуйте: 1. Який з регіонів українських земель був найбільш, а який ­ найменш заселеним? 2. Внаслідок яких подій змінилася державна належність Правобережжя, Східної Галичини та Північної Буковини у вказаних роках?

 

У релігійній площині українці сповідували християнство і поділялися на православних (переважно Наддніпрянщина й Північна Буковина) та греко-католиків (Галичина й Закарпаття).

Перебування під владою двох імперій спричинило те, що представників одного українського народу називали по-різному назвами. У Російській імперії стосовно до них використовували назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі досить поширеними були визначення «українці» та «Україна». Західних українців в імперії Габсбургів називали тоді в офіційних документах «рутенами», а самі вони себе – русинами. Наприкінці ХІХ ст. галицькі та буковинські русини дедалі частіше стали використовувати нове національне ім’я – українці. Одначе в Закарпатті українське населення і досі називає себе русинами.

 

3. Лівобережна Україна

На лівому березі Дніпра знаходилися дві частини Наддніпрянщини – Лівобережна і Слобідська Україна. Назвою «Ліво­бе­режна Україна» стали називати східну частину Гетьманщини, Московська держава і Польща (за Андрусівським договором 1667 р.) переділили рікою Дніпром на Правобережну і Лівобережну. Остання відійшла до Московії.

Протягом другої половини XVIII ст. українську державність у лівобережній частині Гетьманщини було поступово знищено. Спершу скасували гетьманство (1764 р.), потім ліквідували полковий адміністративний устрій (1781 р.) і створили Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. Після ліквідації намісництва (1796 р.) і запровадження в Російській імперії губернського поділу Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії, яку 1802 р. поділили на Чернігівську і Полтавську губернії. У першій половині ХІХ ст. для придушення національно-визвольного руху імперський уряд створив нові військово-адміністративні одиниці – генерал-губернаторства. Чернігівська і Полтавська губернії увійшли до складу Малоросійського генерал-губернаторства.

 

Селяни Полтавщини. ХІХ ст.

 

Генерал-губернаторство було великою територіально-адміністративною одиницею, до складу якої входило декілька губерній. Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Генерал-губернатор мав практично необмежені повноваження, очолюючи всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу на підвладній території. Призначати і звільняти його міг лише імператор.

Ліквідація Гетьманщини спричинила значні зміни у становищі населення Лівобережжя. Вільне селянство у 1783 р. було закріпачено. Замість ліквідованого козацького війська створили регулярні карабінерські кавалерійські полки, підпорядковані імперському урядові. Всіх козаків, які не побажали служити в цих полках, перетворили на державних селян та військових обивателів. Козацька старшина дістала в 1785 р. права і привілеї російського дворянства. Наступного року було здійснено секуляризацію (перетворення державою церковної власності на світську) монастирських земель. Цим актом імперський уряд значно послабив позиції українського православного духовенства – духовної еліти суспільства і підірвав основи культурно-освітньої діяльності церкви.

Національний склад населення Лівобережжя відрізнявся від інших регіонів найбільшою кількістю українців: у 1795 р. вони складали 95% населення. Більшість населення становили козаки й селяни – одвічні охоронці й носії мови, духовної та матеріальної культури українського народу. На Лівобережжі існувало багато великих і малих міст, але повсякденне життя і заняття більшості їх мешканців майже не відрізнялося від сільського. Ремісництво й купецтво після переорієнтації торговельних зв’язків на Росію дедалі більше занепадало.

Найчисленнішою національною меншиною були євреї. Наприкінці XVIII ст. імперський уряд, запровадив для євреїв «смугу осілості» – територію компактного проживання євреїв в Росії, за межами якої їм було заборонено селитися. Наддніпрянщина майже повністю, крім Харківщини, входила до смуги осілості.

«Смугу осілості» було вперше визначено російським урядом 1791 р. з метою запобігання проникненню євреїв у великоруські губернії та захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Цей захід був одним із порушень природних прав людини, зокрема права на вибір вільного місця проживання. Імператор Микола І додав до цих обмежень заборону проживання євреїв у містах, зокрема в Києві, Миколаєві, Севастополі, козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох містах було створено спеціальні квартали, у яких мали мешкати лише євреї. На початку ХХ ст. смуга осілості залишалася, але багато євреїв мешкали за її межами. Проіснувала вона аж до 1917 р.

Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі швидко зростала кількість російських чиновників і військових, які переважно селилися у містах. Внаслідок цього міське населення на Лівобережжі поступово втрачало український характер і ставало російськомовним.

Зміни, здійснювані імперською владою, спричинили становлення нової соціальної структури:

   вільні селяни стали кріпаками. Хоча кріпацтво на Лівобережжі не набуло таких масштабів, як у Росії, кріпаки селяни складали 40–45% населення;

   козакам було надано статус державних селян. Вони мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі;

   міщани дедалі більше зазнавали утисків імперської адміністрації. Права міського самоврядування формально зберігалися до 1831 р., але фактично ігнорувалися;

   козацька старшина перетворилася на малоросійське дворянство. Наявність власного дворянства була рисою, яка відрізняла соціальну структуру Лівобережжя від інших регіонів. Серед лівобережного дворянства було поширене прихильне ставлення до народної мови і культури. Саме з рядів дворян-патріотів вийшли перші представники національно свідомої інтелігенції, яка започаткувала українське відродження на Лівобережжі.