РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Поняття, структура

та функції культури.

Наука — важливий елемент культури

План

1. Поняття культури та її структура.

2. Функції культури.

3. Релігійні основи світової культури.

4. Наука — важливий елемент культури.

1. Поняття "культура" складне і багатогранне. Чимало філософів та інших

дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово

"культура" латинського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний

діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку,

діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого, — засіб

удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатися як синонім

освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по

суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура"

асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з

досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" набуває

самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу

людства, пов'язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що

творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою

становлення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як

окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності

людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у

символічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій

літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура". Ось

деякі з них:

• Культура — все те, що є результатом людської історії.

• Культура — як міра людяності людини.

• Культура — все те, що людина створила власним розумом, а не отримала

від природи.

• Культура — це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і

різноманітних соціально-національних спільнот.

• Культура — водночас історично визначений рівень розвитку суспільства,

творчих сил і здібностей людини, виражених у матеріальних і духовних

цінностях, створених самою людиною.

Традиційно розрізняють два основні напрямки культури — матеріальний і

духовний, — відповідно до двох головних сфер людської діяльності —

матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу

виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці,

житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби

зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується

області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки,

мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди

також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та

інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна

органічна єдність.

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони

культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище. но збіднює її як багатогранне і цілісне явище.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту,

науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право,

релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи

єдину систему такого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв.

Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури.

Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур

різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств

і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність

національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як

у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в

матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах

життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури

— українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить

внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з

навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого

спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок —

різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато

різноманітнішими.

Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і

джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної

культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки.

Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають

диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб'єктів

(міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична

культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі

форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна,

фізична, моральна і т.д.

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом

стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи

історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить

підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес

суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом.

2. Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність

її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією

культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична.

Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з

неї.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального

досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним

механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від

епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури,

суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого

попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною едниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною

пам'яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить

до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і

випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід

багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі

умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки

воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді

людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією

ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру

увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу.

Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм

у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні

використати пізнавальної функції культури і все ще "винаходять

велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням

(регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності

людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж

так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших

матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури

спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика — вчення про знаки), функція також

досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову

систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими.

Так, мова — засіб спілкування людей; літературна мова — важливий засіб

оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання

особливого світу музики, живопису, театру.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої

знакові системи.

Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відображає важливий якісний

стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні

потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних

орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й

інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм

відповідної оцінки серед людей.

3. Проблема співвідношення культури і релігії завжди викликала велику

зацікавленість серед вчених різних наукових шкіл і світоглядних

орієнтацій. Цю проблему висвітлювали: П. Флоренський, М.Бердяєв,

Б.Рибаков, Е. Тайлор, Д.Фрезер та ін.

Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує.

Одна з культурологічних концепцій — богословська, або релігійна; майже

всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.

Інша культурологічна думка — атеїстична — і взагалі виключає релігію з

поняття культури, вважаючи їх (культуру і релігію) явищами різними,

котрі протистоять одне одному. В основі останньої лежать погляди таких

просвітителів, як: П. Гольбах (1723—1789), К. Гельвецій (1715— 1771), Д. П. Гольбах (1723—1789), К. Гельвецій (1715— 1771), Д.

Дідро (1713-1784), Ж. Ламетрі (1709-1751). Відповідно до їхнього

світогляду, — релігія гальмує духовний прогрес людства.

Як бачимо, ці точки зору є прямо протилежними і, відповідно, виключають

одна одну. Крім них, звичайно, існують інші релігійно-філософські

погляди.

Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джерела мистецтва

містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше

проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина

створює знаряддя праці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично

освоює світ.

Джерела релігії лежать у людській практиці, яка виражає залежність

людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися

по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Однією з ранніх

форм релігії був фетишизм (від фр. — ідол, талісман), який виявлявся в

пошануванні матеріальних предметів, наділених, на думку давніх людей,

таємничими властивостями. Серед інших ранніх форм релігії існували

анімізм (від лат. — душа), тобто віра в існування душі, і тотемізм (від

слова "ототем", що означає "його рід") — фатальна віра в надприродний

зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для

первіснообщинного ладу і входили до складу тієї культури, яка

відповідала даній стадії розвитку.

З подальшим розвитком суспільства виникли політеїзм, народно-національні

релігії. Класичним прикладом політеїзму (від грец. полі — багато, віра в

багатьох богів) можуть бути давньогрецька і давньоримська релігії з їх

величезною кількістю різних богів. До народно-національних належать

іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін. Сповідниками

таких релігій є, як правило, представники одного етносу, хоча можуть

бути і особи іншої національності.

Народно-національні релігії являють собою специфічні системи релігійної

культури, яким властива детальна ритуалізація повсякденної людської

поведінки (споживання їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна

обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм

і ціннісних орієнтацій, вироблених суспільством.

Таким чином, у міру ускладнення суспільного організму, його матеріальної

і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи,

утворюючи своєрідну підсистему цінностей.

У всесвітньо-історичному процесі різноманітні релігії відіграють

неоднакову роль. Найбільш помітну виконують ті релігії, які прийнято

називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам.

Саме ці релігії виявили здатність максимально пристосовуватись до зміни

суспільних відносин і вийшли далеко за межі територій, на яких спочатку

виникли. Світові релігії ніколи не залишалися незмінними, вони весь час

трансформувалися відповідно до ходу історії.

Вивчення історії релігії базується, значною мірою, на вивченні

релігійних пам'яток, які є переконливими прикладами зв'язку між релігією

і культурою. Під релігійними пам'ятками ми розуміємо передусім культові

споруди, пам'ятки релігійного мистецтва (живопису, музики), релігійноїго мистецтва (живопису, музики), релігійної

літератури, релігійної архітектури.

Історія культури зберегла чимало релігійно-писемних пам'яток, серед яких

— Веди, Біблія, Коран.

Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні

пам'ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті,

синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.

Маючи функціональний характер, багато релігійних пам'яток одночасно є

видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь

геніальні архітектори, художники, майстри фрескового живопису,

іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на

розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно — культури взагалі.