- •Поняття методології теорії держави і права
- •Сучасне розуміння методології теорії держави і права
- •Метод матеріалістичної діалектики:поняття та зміст
- •Основні підходи до предмета тдп
- •Особливості виникнення постсоціалістичної держави
- •Соціальний характер постсоціалістичні держави
- •Методологія правотворчості
- •Форми постсоціалістичної держави
- •12. Поняття, ознаки принципи демократії
- •14. Форми та інститути демократії
- •15. Демократія і самоврядування
- •16. Цінність демократії
- •23. Марксистська теорія громадянського суспільства
- •24. Основні ознаки громадянського суспільства
- •25. Шляхи побудови громадянського суспільства
- •26. Взаємодія громадянського суспільства і сучасної держави
- •28. Поняття «право» і «влада», їх співвідношення
- •29. Види влади.
- •30. Легітимна влада, її ознаки
- •36. Правова держава і розподіл влад
- •37. Проблеми побудови правової держави в Україні
- •38. Ознаки правової держави
- •40. Поняття делегованої законотворчості
- •41. Практика делегованої законотворчості в сучасних демократичних державах
- •42. Способи і умови делегування законодавчих функцій Уряду
- •43. Вимоги до законодавчих функцій уряду
- •44. Проблеми делегування законотворчості в Україні
- •45. Поняття і склад правової культури
- •48. Правосвідомість як елемент правової культури
- •49. Структура правосвідомості
- •50. Взаємозв’язок правосвідомості і правового регулювання
- •51. Поняття юридичного процесу, його ознаки
- •53. Система процесуального права
- •54. Правова ідеологія
- •56. Форма постсоціалістичної держави
- •57. Види соціальної влади
- •59. Сучасне уявлення про громадянське суспільство
- •62. Шляхи подолання правового нігілізму
- •63. Правова культура суспільства
- •64. Правова культура особи
- •65. Стадії юридичного процесу
- •66. Співвідношення норм матерального і процесуального права
30. Легітимна влада, її ознаки
легітимна влада — юридично (конституційно) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом. Є дві позиції в розумінні легітимності влади: 1) ліберально-демократична позиція полягає у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур; 2) прагматична позиція віддає перевагу влади не стільки виборній, скільки здатній опанувати складну ситуацію і підтримувати в суспільстві порядок.
31. Легітимне право --
Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Легітимність права -- це морально-психологічне сприйняття встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки.
33. Становлення і розвиток теорії правової держави
Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні знайшла свій усебічний розвиток, зокрема, у Стародавньому Китаї у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis — закон). Найвідоміший теоретик легізму Шан Ян доводив, що організація державного управління має грунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів, що спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання, не свавілля правителів повинні лежати в основі державного управління. Легісти вважали, що взаємовідносини між державною владою і населенням є за своєю природою антагоністичними, і тримати маси в покорі можна лише за допомогою жорстоких законів.
Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні античні філософи. Так, Сократ прагнув обгрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу потрібно неухильно дотримуватися законів. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому числі правителів, законам є основою нормального функціонування держави, її благополуччя. Особливе місце закону відводив у своїй концепції ідеальної держави Платон. Його ідеальна держава — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держави, — говорив Платон, — де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги»2. Велику увагу розмежуванню законних (правильних) і незаконних (неправильних) форм правління приділяв Арістотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону, немає і державного ладу. Закон має панувати над усім.
В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі». Таким чином, ще у Стародавньому світі проблема законності державного правління перебувала в центрі політичної думки. Однак у вирішенні цієї проблеми мислителі Стародавнього світу, як і середньовіччя, не розрізняли суспільство й державу, не порушували питання про відносини між ними, про джерела права і якість самих законів, їх відповідність вимогам гуманізму і справедливості. Новий етап у розвитку ідеї правової держави започаткували мислителі Нового часу — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Мон-теск´є, які були виразниками інтересів буржуазії. У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи та приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства і церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права й договірного походження держави.
Згідно з теорією природного права держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають «природне право», до якого належать передусім право на життя, свободу і володіння власністю, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Приписам природного права повинно відповідати «позитивне право» — закони, встановлені державою. Дж. Локк, зокрема, вбачав у законі першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави — забезпечення загального блага, коли їх усі знають і всі виконують. Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження про те, що державне правління повинно не лише грунтуватися на законі, а й обмежуватись ним, закон є обов´язковим для всіх. Межею державної влади виступають природні права людини, на які держава не може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та збалансованість повноважень кожної з її гілок. Принципово важливим для теорії правової держави є сформульоване Дж. Локком твердження про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт, який визнається громадянами, тобто є легітимним.
Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було трактування Ш.-Л. Монтеск´є співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. «У державі, тобто в суспільстві, де є закони, — писав Ш.-Л. Монтеск´є, — свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, тому що те саме могли б робити й інші громадяни»3. Ш.-Л. Монтеск´є вважав, що політична свобода можлива лише там, де немає можливості зловживання владою, а для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших мислителів того часу, він вважав, шо держава прийшла на зміну природному станові, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і шляхом суспільного договору перейти до життя в громадянському суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як з істотами, що не знають морального закону і не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі, встановленим нею законам. Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов´язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава. І. Кант визначає державу як «об´єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам»4. Призначення держави він пов´язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом — державний устрій повинен максимально відповідати вимогам досконалого права.
Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дають підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави. Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає в обгрунтуванні необхідності зв´язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.
Сам термін «правова держава» (Rechtsstaat) утвердився в німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст. у працях К. Т. Велькера, Р. фон Моля та інших правознавців, а в подальшому набув значного поширення. На початку XX ст., особливо після Жовтневої революції в Росії, популярність ідеї правової держави різко зросла, що було зумовлено прагненням зняти напруження міжкласового протистояння та уникнути за допомогою соціального компромісу революцій і дезорганізації суспільного життя. Ідея правової держави, верховенства права виявилася однією з найпродуктивніших у розв´язанні суспільних суперечностей ненасильницьким шляхом, враховуючи інтереси всіх учасників політичного життя.
Отже, за своєю сутністю правова держава є такою державою, в якій панує право як синонім моральності, гуманізму, демократизму і справедливості. За визначенням відомого російського дослідника В. С. Нерсесянца, «правова держава — це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб´єктами права»
34. Передумови виникнення правової держави
Термін «правова держава» (КесЬїзїааї) в науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера (1813 р.) та Р. фон Моля (1833 р.), що відкрило шлях для широко використання даного терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.
Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Мотеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.
Поліцейська держава, найбільш відомим представником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і об'єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Пере-- бравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.
Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і суб'єкта права.
В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті ПІ. Мон-теск'є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.
Невід'ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція СІЛА 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших правових актів.
Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судового захисту.
Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.
Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні національні традиції. їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вольньїй союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськими законами», має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв'язку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.
35. Державна влада: поняття, ознаки
Державна влада - публічно-політичні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.
У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних "керівництво" з боку держави означає пряме насильство, в інших - прихований примус, у третіх - організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.
Панування, систематичне насильство, примус - влада антидемократична.
Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей - влада демократична.
Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво - влади, а будь-яка влада - легітимності'. Ознаки (риси) державної влади:
1) публічна влада - виступає від імені всього суспільства (народу), має "публічну" основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);
2) апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;
3) верховна влада - юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;
4) універсальна влада - поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;
5) суверенна влада - відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;
6) легітимна влада - юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.