72. Соціолінгвістика, її предмет, завдання і проблеми

 

Зв'язок мови і суспільства не одразу став предметом спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунтується на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо А.Мейє. Істотну роль у цьому плані відіграли дослідження американських етнолінгвістів, які розвивали ідеї Ф.Боаса і Е.Сепіра про зв'язок мовних і соціокультурних систем; праці представників Празької лінгвістичної школи В.Матезіуса, Б.Гавранка, Й.Вахка, які довели зв'язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літературної мови; дослідження німецьких учених Лейпцизької лінгвістичної школи Т.Фрінгса, які обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію, а також праці японської школи «мовного існування» з проблем мовної ситуації. Слід згадати й роботу Поля Лафарга «Мова і революція» (1894), у якій доведено, що відмінність соціальних різновидів мови є наслідком суспільних суперечностей епохи французької буржуазної революції. У Росії проблема взаємодії мови і суспільства була предметом дослідження О.О.Шахматова, І.О.Бодуена де Куртене, М.Я.Марра, В.М.Жирмунського, Л.П.Якубинського, Є.Д.Поливанова та ін. Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені О.С.Мельничук, В.М.Русанівський, Ю.О.Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питання зв'язку мови і суспільства повертаються американські мовознавці В.Лабов, Д.Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.

 

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.

 

Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.

 

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.

 

Іншими словами, це взаємовідношення використовуваних на певній території різних мов чи різних мовних варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.

Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;

б) кількість мовців, що говорять певною мовою;

в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);

б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

в) функціональна рівнозначність — нерівнозначність мов;

г) характер панівної мови (місцева чи іноземна).

Під оцінними критеріями розуміють внутрішню і зовнішню оцінку мов. Внутрішня оцінка — це оцінка споконвічними носіями мови її комунікативної придатності, естетичної престижності тощо, тобто ступінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів мови носіями інших мов. На основі цих критеріїв будується типологія мовних ситуацій.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзоглосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.

Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом чотиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах населення — ще санскрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень аборигенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п'яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато — шістьма-сімома [Попова 1987: 191].

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансовані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад наводять мовну ситуацію в Швейцарії, однак там справжньої збалансованості немає, бо ретороманською мовою розмовляє лише один відсоток населення; в загальнодержавному масштабі основні мови — німецька та французька, причому функції мов по-різному розподіляються залежно від місцезнаходження кантону (німецькомовної, франкомовної чи італійськомовної території Швейцарії). Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. Хоч тут більшість населення розмовляє фламандською (нідерландською) мовою, однак суспільні функції значною мірою перебирає на себе французька мова через більшу суспільну активність франкомовного населення. Юридична рівноправність мов і реальний їх статус у багатомовній державі переважно не збігаються. Рівноправними проголошені мови не тільки в Швейцарії, Бельгії, а й у Канаді і колишньому СРСР. Насправді в Канаді перевагу має англійська мова над французькою, а в СРСР під проголошеним конституцією гаслом рівноправності мов за роки більшовицького панування зникло 93 мови (див.: Коммунист. — 1988. — № 15. — С. 63).

Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові економії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індивідуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.

Різноманітність мовних ситуацій у світі нескінченна. Відомі ситуації, де мовою міжетнічного спілкування є мова меншості (суахілі в Танзанії, малайська мова в Індонезії), запозичена мова (латина у Західній Європі в середні віки, арабська в Середній Азії в VIII—X ст.), мови колишніх метрополій (англійська в Гамбії, Гані, Кенії, Нігерії, французька в Заїрі, Конго, Малі, португальська в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку). У деяких регіонах мовами міжетнічного спілкування є піджини: піджин-інгліш, лінгва-франка, біч-ламар та інші гібридні мови, що поширені на Далекому Сході, в Океанії, Західній Африці та Латинській Америці.

Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низький». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (книжний і розмовний).

Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики.

 

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

 

Термін мовна політика має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і політології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання.

Держава впливає на мовну ситуацію через ідеологічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-економічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соціальні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав'язування скореним народам мови завойовників, до ігнорування прав на розвиток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної залежності, на мови колишніх метрополій. Не була винятком національно-мовна політика і в радянській імперії, де поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов унаслідок функціональної експансії російської мови. Було навіть обґрунтовано теорію про перспективні й неперспективні мови. До перших відносили російську та ще декілька мов, до других — усі молодописемні мови. Української мови в цій класифікації взагалі не згадували. Адміністративно-репресивний державний апарат свідомо сплановував лінгвоцид і етноцид, незважаючи на те що конституція СРСР проголошувала рівноправність народів та їх мов. Подібна ситуація була і в Австро-Угорській імперії, де, всупереч проголошеній конституцією 1867 р. рівноправності, чехи, словаки, українці, серби, хорвати, словенці зазнавали на собі політичної і мовної дискримінації. Як бачимо, змістом національно-мовної політики є різноманітні заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних мов і стримування розвитку інших.

Отже, вплив суспільства на мову обмежується впливом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і впливом на нормативно-стилістичну систему мови, термінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.

Етнолінгвістика (грецьк. ethnos — плем'я, народ і лат. lingua — мова) — розділ мовознавства, який вивчає відношення між мовою та її носіями, взаємодію мовних та етнічних чинників у функціонуванні і розвитку мови. Е. виникла у СІНА на основі дослідження безписемних мов як антропологічна лінгвістика, згодом влилась у соціолінгвістику як один з її напрямів. Розвиток Е. відбувався під впливом ідеї американських учених Е.Сепіра і Б.Уорфа про взаємозв'язок між мовою та системою уявлень людини про світ, ментальністю народу, особливостями його культури. Виконуючи ідеологічне замовлення на нівеляцію національних відмінностей і створення "нової історичної спільності" російськомовного радянського народу, радянське мовознавство піддавало "критиці" Е. за визнання провідної ролі мови у духовному житті народу, поза якою він насправді — неможливий. Тому письменники, усвідомлюючи, за словами В.Сосюри, що "мова — то душа народу, / Народ без мови — не народ", були постійними захисниками його прав на іманентне самоствердження у своєму слові як єдиної запоруки збереження своєї сутності.

Проблеми, які розглядає етнолінгвістика, зумовлюють близький зв'язок із суміжними науками та постійними відгалуженнями від неї нових дисциплін. Сучасна етнолінгвістика працює на стику:

• соціології

• лінгвістики

• етнології

• психології

• логіки

• семіотики

• структурної антропології

• культурології та ін.

Нині виокремились і сформувались самостійні дисципліни — соціолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнолінгвістична географія та інші, що суттєво доповнюють і збагачують етнолінгвістику.

М. Толстой вважає, що етнолінгвістика вивчає мову в аспекті відносин із етносом – мова: етнос, подібно до того, як психолінгвістика розглядає мову в аспекті – мова:людська психіка, прикладна лінгвістика – мова: практична діяльність людини, соціолінгвістика – мова:суспільство. При цьому психолінгвістика та математична лінгвістика вивчають внутрішню сторону мови та належать до «внутрішньої» лінгвістики, а етнолінгвістика та соціолінгвістика обернуті до зовнішньої сторони мови («зовнішня» лінгвістика). В той же час етнолінгвістика та соціолінгвістика можуть бути двома основними розділами більшої за обсягом дисципліни, з тїєю різницею, що перша враховує національні, народні особливості етноса, а інша – особливості соціальної структури конкретного соціуму на пізній стадії його розвитку, але мають різну хронологічну спрямованість:

• етнолінгвістика – на «живу історію», «живу старовину»;

• соціолінгвістика – на мовний матеріал сьогодення, розглядаючи його в комунікативно-функціональному, структурно-описовому та нормативно-синхронному аспектах.

Етнолінгвістика не конкурує з соціологією, лінгвістикою, етнографією, фольклористикою та культурологією, не витісняє їх, а є самостійною галуззю знання, наукою, яка використовує комплексні методи дослідження. Напрацювання спільних методів, єдиного підходу до досліджень та матеріалу є основним науковим завданням етнолінгвістики та суміжних наук.

У сучасному світі, коли народи намагаються визначити власне обличчя, глибше пізнати національний характер, менталітет, культуру, мову, яка фіксує дух народу, широкі перспективи отримує етнолінгвістика – маргінальна галузь мовознавства, спрямована на вивчення віддзеркалення в мові й мовленнєвій діяльності етнічної свідомості, менталітету, національного характеру, матеріальної та духовної культури народу.

Із приводу вивчення етнолінгвістики в різних етнолінгвістичних школах світу точаться дискусії. Фундатор Московської етнолінгвістичної школи М. Толстой дав етнолінгвістиці два тлумачення: широке й вузьке. Перше кваліфікує її як комплексну дисципліну, предметом вивчення якої є весь план змісту культури, народної психології й міфології незалежно від засобів і способів їхнього формального втілення. Друге звужує цю галузь до етнолінгвістичного напряму в мовознавстві, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення мови й духовної культури, мови й народного менталітету, мови й народної творчості, їхнього взаємозв’язку та різних типів їхньої кореспонденції.

Обєктом вивчення етнолінгвістики є не лише сама мова (хоч вона й визначається головним виразником і хранителем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, картина світу, склалася в тому, чи іншому етносі чи взагалі соціумі, тобто сприйняття людиною навколишньої дійсності, її категоризація й інтеграція.

У такому розумінні етнолінгвістика орієнтована на аналіз не лише мови як такої, а «мови культури», тобто всіх знакових продуктів культури в аспекті їхньої культури та змісту. Такий підхід ґрунтується на принципі інтегральності культури, тобто смислової єдності всіх її форм і жанрів, зумовлених єдністю картини світу людини, сприймає, осмислює світі створює культуру.

Безперечно, розділити семіотичні коди культури доволі важко, однак за умови,коли об’єктом дисципліни стає не лише мова, а й всі семіотичні продукти культури, вона повинна отримати статус етносеміотики. Етнолінгвістика ж має свій об’єкт – природну мову та її знакові продукти, взяті під кутом зору подібного з семіотикою, але обмеженого однією семіотичною системою предмета – культурно й етнопсихологічно маркованих знаків, а точніше – мовної репрезентації особливостей етнічної свідомості й культури.

Інтегративний принцип аналізу знакового матеріалу культури зумовлює подвійне трактування об’єкта етнолінгвістики у польській школі Є. Бартмінського: предметна кваліфікація об’єкта цієї галузі – мови й мовлення певного етносу й самого етносу як носія мови, а також суб’єктне визначення, яке полягає в тому, що етнос, не перестаючи бути об’єктом вивчення, у той самий час розглядається як суб’єкт пізнавальної діяльності, той, хто створює деяку сферу знань, «наївну» картину світу і є її носієм. Однак суб’єктна трактовка об’єкта етнолінгвістики проектує цю галузь на дослідження етнічної психології, об’єктом якої є етнос, а предметом – особливості поведінки, емоційних реакцій, психіки, характеру, а також національної самосвідомості народу.

Н6аведені підходи є важливим для окреслення меж етнолінгвістики , яка, з одного боку, є насамперед лінгвістичною галуззю, з іншого боку, застосовує для аналізу етнокультурної семантики мови й мовлення всю культурну інформацію певного народу, зафіксовану також в інших знакових системах. Тому дифузність об’єкта та предмета цієї дисципліни є передбачуваною й зумовленою тим, що для етнолінгвістичних досліджень одночасно актуальними є феномени мовного коду, колективної свідомості етносу, його культури й онтології. Останнє явище не можна ігнорувати, адже у природній мові екстралінгвістична реальність є світом, що береться в інтерпретації його людьми разом із їхніми відносинами один до одного, і в цьому розумінні «онтологія» явищ, як вона представлена природною мовою, визначається тим, як люди, що використовують мову, концептуалізують позамовну дійсність.

Складовими частинами етнолінгвістики дослідники вважають етнопсихолінгвістику й лінгвокультурологію, які можуть формувати власні вектори самостійних мовознавчих дисциплін у ракурсі всеєдності погляду на етнос, його мову й культуру. Етнопсихолінгвістика орієнтована на відбитки в мові й мовній діяльності ознак психічного складу, характеру, ментальності етносу. За О.Потебнею, мова є не тільки найкращою, а й вірною, єдиною прикметою, за якою ми впізнаємо народ. Лінгвокультурологія вивчає фіксацію в мові, етнотекстах і дискурсивній практиці духовної й матеріальної культури народу. Дотичними до цих напрямів етнолінгвістики є антропологія, етнологія й етнографія, фольклористика, культурологія, мистецтвознавство,етнічна психологія, соціологія і т. ін.

Дискусійною проблемою на сьогодні є співвідношення етнолінгвістики й діалектології, діалектографії й ареальної лінгвістики. Останні перебувають на межі із соціолінгвістикою і принаймні в більшості мовознавчих шкіл традиційно залучаються до неї. Поєднання етнолінгвістики та діалектології у різних лінгвістичних школах має свої особливості й залежить від методологічних пріоритетів і теоретичних підходів.

Мовна репрезентація етносвідомості й культури народу не обмежується лексико-фразеологічною та граматичною підсистемами мови, а й залучає текстові знаки широкого спектра й численні дискурсивні практики, оскільки культурна інформація пронизує не лише традиційні фольклорні тексти, а й різні за типом і сферою спілкування мовленнєві продукти.

Когнітивна лінгвістика (від англ. cognition «знання, пізнання», «пізнавальна здатність») — мовознавчий напрям, який розглядає функціонування мови як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною когнітології — інтегральної науки про когнітивні процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, зберіганням, використанням, передаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийняттям рішень, розумінням людської мови, логічним виведенням, аргументацією та з іншими видами пізнавальної діяльності. Досліджуючи розум і розумові системи, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні структури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, психологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когнітивну науку». Значення мови для когнітології є надзвичайно великим, бо саме через мову можна об'єкти-візувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, вивчення мови — це опосередкований шлях дослідження пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінгвістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні форми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнання й осмислення світу, в проведенні процесів його концептуалізації й категоризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, категорію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин світу з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивістів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтелектом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнавальними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі".

Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу когнітивної лінгвістики однозначної думки немає. Більше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касевич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу». О. Кубрякова вважає, що когнітивна лінгвістика опрацювала свій метод, який передбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними на широкому культурологічному, соціологічному, біологічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях».

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною наукою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвістики, а також від філософії, психології класичні проблеми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знаннями, ментальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, прийняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудована мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чому-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення.

Не всі структури репрезентації знань мають лінгвальний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, виявлення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтерпретації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Лангакер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольдберг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Ченкі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема у ній доводиться, що при сприйнятті мовлення людина користується тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організоване знання про світ у свідомості людини і як формуються та фіксуються поняття про світ. Тому вони розглядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук — герменевтикою (від грец. hermeneutikоs «пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); Гештальтпсихологією (одна з основних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип цілісності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що розглядає всі психічні процеси як опосередковані пізнавальними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий симбіоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — призводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в науковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни. Новою є когнітивна теорія категоризацй — теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу. /В_її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови./ Виділення такої категорії можливе лише тоді, коли Для її назви у мові є відповідне слово. Когнітивний погляд на категоризацію ґрунтується на припущенні, що здатність людини до категоризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, метафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, категориза-ція є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окреслюється семантичне коло споріднених слів за «принципом родинної подібності» та встановлюється узагальнювальний репрезентант (прототип). Метою категоризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагальнень. Категорія — когнітивна структура, концептуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти — члени категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущими, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповідно, «більш прототипічних» і «менш прототипічних» представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипічний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для американців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин. Отже, прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкращим, найяскравішим представником, головним репрезентантом. Навколо такого прототипу в свідомості індивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії.

Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала австралійська дослідниця польського походження А. Вежбицька. Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властивості нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед, типова школа тощо). Так, наприклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрумкіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відповідно, про стереотипний образ певного об'єкта.

Із теорією катетеризації пов'язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезентаціями. На думку американського мовознавця А. Пайвіо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образами). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репрезентації показує, що хоча вони в багатьох випадках виконують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними каналами (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механізми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

Функціональна лінгвістика

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мовознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Серед них — функціональна лінгвістика. Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування. Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне товариство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Му- нен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сформувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфіль- да і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціональної лінгвістики. Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різниться від інших, наприклад, формального. За останні два-три десятиріччя з’явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рівнях, у тому числі і в Україні: Сггашшаіге їопстлоппеїіе (їй Ргап^аіз, есі. Раг А. Магтлпеі (Р., 1973); Бік 8. С. Гипсіїопаї £гаттаг (Атзі., 1979); Бондарко А. В. Функ- циональная грамматика (Л., 1984); Слюсарева Н. А. Проблеми фуйкционального синтаксиса современного английскоґо язьїка (М., 1981); Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Ба- цеви*і Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиКологии (Львів, 1997) та ін. У функціональній граматиці об’єктом дослідження є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лексичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реалізації і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основним, бо практично людина під час комунікації відшукує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується сукупно з першим. Двосторонній підхід у функціональній лінгвістиці виправданій! тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції. Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функціонально-семантичного поля як системи різнорівне- вих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних), здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональ- ність, посесивність, міра, локативність, темпораль- ність тощо). Так, наприклад, модальність може виражатися синтаксично, морфологічно і лексично. Функціонально-семантичне поле має центр і периферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спе- ціалізується на вираженні певної семантичної категорії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцентричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупності різних мовних засобів, які не створюють єдиної гомогенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб’єкт- ності, причини, умови та ін.). Функціонально-семантичні поля різних мов, в основі яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов’янських мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і слов’янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична категорія означеності/неозначеності, то у слов’янських мовах, за винятком болгарської та македонської, головними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціонально-семантичних полів різних мов є одним із найважливіших завдань функціональної лінгвістики. Останнім часом функціональна лінгвістика використовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.