46 .Повноваження органів управління у сфері оборони

В адміністративно-правовій теорії та практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності належать такі галузі, як оборона, безпека, внутрішні справи, закордонні справи, юстиція. Органи управління (виконавчої влади) цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади і активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі посідають оборона та органи, що здійснюють управління нею.

Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу і збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин.

Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлені Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону»[1] (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 p., 17 жовтня 1995 p., 21 жовтня 1997 p., від 5 жовтня 2000 p.).

47,Поняття державного порядку,громадського порядку,державної безпеки,громадської безпеки.

Безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Система безпеки охоплює такі основні елементи наук: теорію (філософію), доктрину (концепцію), політику, стратегію і тактику забезпечення безпеки, сукупність міжнародних, державних і громадських (недержавних) інститутів держави та суспільства, засоби, способи і методи забезпечення безпеки. Розрізняють різні типи безпек: за масштабом (міжнародна, регіональна, локальна); за суб’єктами (особиста, суспільна, національна, колективна); за суспільними сферами (політична, економічна, військова, екологічна, радіаційна) [258, с. 210 - 211]. У змісті безпеки виділяють зовнішню і внутрішню сторони, поєднуючи різними державними структурами. З урахуванням цього можна виділяти зовнішню і внутрішню безпеку. Однією зі складових внутрішньої безпеки є громадська безпека

Поняття громадської безпеки, характеристика правового регулювання відносин у цій сфері, а з цієї позиції і об’єктивна оцінка її значення, дуже важливі і повинні бути спрямовані на удосконалення діяльності суб’єктів, які забезпечують громадську безпеку. Це зумовлюється необхідністю нового підходу до аналізу сутності громадської (внутрішньої) безпеки. При цьому рекомендується максимально враховувати відповідні положення Конституції України, Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 березня 1998 року № 183/98 – ВР [11], Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року № 964-IV[15], також погляди вчених, висвітлені в науковій і публіцистичній літературі.

У сучасній юридичній літературі можна зустріти різні погляди на розуміння громадської безпеки. Аналіз дискусій, які ведуться в цій галузі, дозволяє виявити відсутність будь-якої єдності в поглядах на це питання. Розглядаючи громадську безпеку, Л.М. Розін визначає її як “систему суспільних відносин, що формуються згідно з правовими нормами, з використанням об’єктів, які становлять підвищену небезпеку для суспільства при настанні особливих умов, в зв’язку з стихійними лихами або іншими особливими умовами”