5. Музична культура і театральне мистецтво культури українського бароко.

Поняття барокова музика або музика бароко описує стиль європейської музики в період приблизно між 1600 та 1750 роками. Барокова музика наслідує музику епохи Відродження і передує класичній музиці, її вершинами зазвичай вважають творчість Й. С. Баха і Г.Ф.Генделя. В історії музики термін «бароко» вперше використав німецький музикознавець Курт Закс у 1919 році.

Провідним жанром української музики періоду бароко став багатоголосний партесний спів (лат. partes - голоси). На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів а капела - хоровий спів без інструментального супроводу. Головними центрами розвитку партесного співу були хори українських братств та більших монастирів (особливо Лаври) — в головних центрах тодішнього культурного життя у Львові та Києві. Тут з’явилися свої музикально освічені диригенти-протопсальти, які іноді бували композиторами (принаймні аранжерами), а іноді — й теоретиками гармонійного партесного співу. Зберігся «Реєстр нотових тетрадей» хору Львівського братства з 1697 р., в якому налічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше, аж до 12 голосів; цей реєстр подає навіть більше десятка імен авторів цих композицій.

Партесні концерти (до 12 і більше голосів) вимагали теоретичних знань музики, правил гармонії, композиції, голосоведення. Це послужило поштовхом до написання перших підручників з музичної теорії. Так , Микола Дилецький, навчаючись у Віленській академії, видав у 1677 р. у Вільні "Граматику мусикійську" – перший і довгий час єдиний у Східній Європі підручник теорії музики, контрапункту і композиції, що набув великої популярності в Україні, в Білорусії, а згодом і в Росії. Цей твір, надрукований польською мовою, в 1679 р. був перекладений російською і став головним керівництвом для всіх композиторів зі Східної Європи. У 1700 р. у друкарні при церкві Юра кваліфікований друкар Йосиф Городецький випустив нотний Ірмологіон — перше набірне нотне видання в кириличному друкарстві.

У ХVІІІ ст. відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа (діяла з 1738р. до 60-х років ХVІІІ ст.). У школі навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825рр.). Непересічне значення у розвитку вітчизняної музичної культури належить Києво-Могилянській академії. Тут діяли професійний хор і оркестр. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745 - 1777рр.) та Артемій Ведель (1767-1808 рр.).

У світській музиці в добу бароко особливо розвинувся жанр історичних дум. Думи — український козацький епос; масштабні словесно-музичні твори з розгорнутим сюжетом героїчного та героїко-ліричного змісту. Вони виконуються піднесеним речитативом у супроводі музичних інструментів — кобзи, бандури, ліри. Поетика і стиль думи сформувались у 16-17 ст. у добу козацьких воєн проти турецько-татарських набігів та польсько-шляхетського гніту. Думи виникли в середовищі козаків, згодом їх виконували, плекаючи й розвиваючи, кобзарі й лірники. Відомо 30 сюжетів дум у більш ніж 300 варіантах. Їх прийнято за часом створення поділяти на старші — про турецько-татарські напади («Козак Голота», «Втеча трьох братів з города Азова», невольницькі плачі, «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Олексій Попович», «Івась Коновченко-Вдовиченко» та ін.) й новіші — про визвольну війну («Про Хмельницького і Барабаша», «Перемога під Корсунем», про Білоцерківський мир і нове повстання проти поляків та ін.). Окремо виділяють соціально-побутові Д. («Козак нетяга Фесько Ганджа Андибер», «Удова і три сини», «Брат і сестра» та ін.).

У другій пол. ХVII – поч. XVIII ст. зароджується театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями й костюмами, де переважали релігійні й міфологічні сюжети, і акторами були учні братських шкіл і студенти колегій.

В добу бароко головним центром розвитку українського театру була Київська академія, що в XVII ст. була ще колегіумом. Головні твори українського театру з’явилися власне в ній або написані її випускниками.

Театр бароко не любив і уникав інтермедій як окремих творів, а, навпаки, любив комічні епізоди заводити до поважних трагедій. Риторична бароккова драма дуже любила т. зв. персоніфікації, тобто виведення на сцену олицетворених (уособлених) абстрактних понять. Так, у добу барокко вже вважали неблагочестивим виводити на сцену безпосередньо Ісуса Христа та заступали його абстрактними поняттями, як «Мудрость предвічная», або «Натура людськая», або «Милость Божая», або «Благоутробіє Божеє» тощо, а це поняття, що означало Христа, в свою чергу персоніфікувалося до конкретної ролі, що її виконував один з учасників вистави. Так само, крім означень Христа, персоніфікувалися Віра, Надія, Любов та інші цнотливі поняття; персоніфікувалися такі поняття, як Фортуна, Блаженство, Virtus тощо, а з другого боку, так само персоніфікувалися і блуди, як Тиранство, Невіріє; до блудів же належала здебільшого і смерть, з якою все змагалися і боролися. Ці персоніфікації виводилися як активні особи і входили в дебати та інші стосунки з людськими конкретними особами.

З огляду на високий штиль і дещо риторичну піднесеність барокових монологів, талановитіші автори визнавали потребу розважити увагу глядача комічними вставками до своїх трагедій, тоді як самостійні інтермедії надто не відповідали високому штилю бароко. Особливо вживав цей засіб розважати комічними вставками поважні драматичні твори Дмитро Туптало. Відома його комічна сцена придуркуватих пастухів в дії «Різдво Христове»; теоретично узаконив й аргументував це правило Феофан Прокопович — автор трагікомедії «Владимир», присвяченої Мазепі, й автор підручника піїтики, яку викладав у Київській академії і в якій опрацював правила укладання драматичного твору, що вповні відповідали вимогам бароккового стилю. Своїми правилами творення трагікомедії Прокопович став реформатором нашого барокового театру: до нього драматичні твори не мали твердо установлених форм, вони бували здебільшого на дві дії, але могли мати дій і більше, і менше; не були установлені число дійових осіб і правила їх виходу та відходу зі сцени; не було установлено і самого порядку та розвитку драматичної дії. Все це упорядкування драматичної форми в українському театрі провів Прокопович, базуючись головно на класичних взірцях, тому Феофана Прокоповича вважаємо, з одного боку, реформатором українського театру, а з другого боку — основоположником в українському театрі т. зв. псевдокласичності

Прокопович продемонстрував свою теорію на практиці своєю безперечно талановитою трагікомедією «Владимир», виставленою 3.VII. 1705 р, в «Православній Академії Могилянской Кіевской на позор россійскому роду от благородних россійских синов добре зді воспитуємих». Це — псевдокласична історична трагедія з комічним елементом, який представляють поганські жерці Жеривол, Піяр, Курояд; у карикатурних рисах досить важкого гумору, якими їх обрисовано, можна було бачити і сатиру на сучасну авторові частину духовенства.

Теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що вся дальша театральна творчість на добрих півстоліття трималася його правил. Згідно з приписами Прокоповича було уложено найпопулярнішу тепер із тогочасного репертуару трагікомедію «Милость Божія...», виставлену в Київській академії 1728 року: твір невідомого автора, правдоподібно Феофана Трохимовича; за приписами Прокоповича укладали свої театральні твори Лащевський, Довгалевський, Козачинський, Георгій Кониcький (1718 — 95) — автор трагікомедії «Воскресеніє мертвих...»; нарешті, в тих же правилах було уложено і трагікомедію «Патріарх Фотій» Щербацького, що була виставлена в 1749 р.