Розвиток науки і техніки. Видатні українські вчені

Економічні та соціальні потреби суспільства, що модернізувалось, значно прискорили розвиток вітчизняної науки і техніки. Цілий ряд науково-технічних досягнень засвідчив високий рівень інженерної думки. Більшість досліджень була тісно пов’язана із виробництвом.

У дослідженні Донбасу велику роль відіграв геолог Л.Лутугін. Розроблена ним карта геологічної будови Донецького басейну була відзначена золотою медаллю на Всесвітній виставці, а його висновки не втратили науково-промислового значення до нашого часу. Комплексним процесам розробки й експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові дослідження професора О.Терпигорева.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, відкритий 1908 року в Одесі. Його вихованці М.Н.Єфимов і С.І.Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. Військовий льотчик П.Нестеров під час служби в Україні (1913-1914 рр.) обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку прийомів, зокрема знамениту «мертву петлю», чим вивів вітчизняну авіацію на одне з перших місць у світі.

Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С.Гризодубов.

Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання (1907-1916 рр.), одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д.Григорович - конструктор першого в світі гідролітака (1912), І.Сікорський – конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912-1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф.Андерс у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.

Відомими вченими у галузі радіофізики, радіотехніки були Д.Рожанський, Т.Кравець, М.Пильчиков. У галузі медицини Д.Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Видатний біолог І.Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в Новоросійському університеті (Одеса), згодом переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини – імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І.Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.

18 років (1898-1915) прожив у Індії виходець з України В.Хавкін (учень І.Мечникова). Разом із місцевими лікарями він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім’я.

Вчені-ботаніки С.Навашин і В.Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Середньої Азії, Індонезії, Північної Африки.

Розвивалися і гуманітарні науки. Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики став чотиритомний словник української мови Б.Грінченка (1907-1909 рр.). Визначні досягнення мали вітчизняні історики, які досліджували й популяризували славне минуле українського народу. Зокрема, київський археолог В.Хвойко відкрив і дослідив перші пам’ятки Трипільської культури. Величезний внесок у розвиток вітчизняної історичної науки зробив професор Львівського університету, голова Наукового товариства імені Т.Шевченка, М.Грушевський, якій у 1907 р. заснував Українське наукове товариство у Наддніпрянщині. У Петербурзі в 1904 р. російською мовою вийшов його "Нарис історії українського народу", який тричі перевидавався у 1906, 1911, 1913 рр. У ті роки він працював і над своєю головною багатотомною фундаментальною працею "Історія України-Русі", в якій розробив і обґрунтував концепцію історії українського народу.

Українська преса та видавництва

Поза Києвом виходили: «Сніп» у Харкові, «Світова зірниця» у Могилеві на Поділлі, «Життя і знання» у Полтаві, «Канівська неділя», «Дніпрові хвилі» в Катеринославі.

Однією з перших українських газет стала щоденна «Громадська думка», перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р. На жаль, їй судилося існувати недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. у приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, «Громадську думку» закрили. Її ідеї продовжила газета «Рада», яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона пронесла прапор першої українськомовної газети у столиці до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, «Громадська думка» / «Рада» значну частину площі своїх сторінок відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва. Газета закарбовувала на своїх шпальтах важливі моменти й особливості формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювала факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках «У Києві», «З українського життя» вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.

Перед Першою світовою війною українською мовою виходило 17 часописів. Значна частина їх була досить добре організована, мала постійних співробітників, зокрема і видатних журналістів, усталений контингент читачів. Проблемою для деяких видань було їхнє матеріальне забезпечення, яке часто покривалося пожертвами українських меценатів (найбільше Є.Чикаленком, В.Симиренком та ін.).

Існували і російськомовні видання, що публікували також і матеріали українською мовою. У деяких кооперативних та земських часописах українські матеріали складали аж до половини видання. Продовжувала розвиватись українська преса у західноукраїнських землях. Найбільш відомими були видання «Буковина», «Діло» і «Молода Україна». У діаспорі найбільше українських видань (до 75 %) виходило у США та Канаді.

Одним із цікавих українських видань був часопис «Украинская жизнь», призначений для російського читача, який С.Петлюра, журналіст і відомий політичний діяч, почав видавати у Москві у 1912 р. Добрий організатор і редактор він зумів згуртувати навколо журналу талановитих співробітників і зробив його справжньою українською трибуною в Росії. В «Украинской жизни» друкувалися такі визначні автори, як М.Грушевський, С.Єфремов, О.Лотоцький, В.Липинський, Д.Донцов, та ін.

Роль тогочасної української преси важко переоцінити. Будучи своєрідним літописцем тодішнього життя, ризикуючи накликати на себе гнів і немилість уряду (що не скажеш про пресу російськомовну), долаючи всілякі (здебільшого – штучні) перешкоди, вона послідовно, на противагу антиукраїнській кампанії, яка дійшла піку в 1913-1914 роках, гідно відбивала шовіністичні напади, підтримувала дух національно свідомих українців.

4

Церковне життя в Україні на початку XX ст."

На початку XX ст. в Україні діяли церкви і сектантські рухи, роль яких в національному відродженні була суттєво різною.

Роль релігії і церкви у житті суспільства

У житті кожного народу релігія і церква відіграють надзвичайно важливу роль. Це особливо вірно по відношенню до епох, відділених від нашої століттями, до часів, коли світогляд переважної більшості людей був релігійним. Релігія і церква зберігали моральні засади народу, додавали йому сил і натхнення в подоланні перешкод, які зустрічалися на його шляху.

Але й сама церква не була ізольована від впливу зовнішніх чинників і відчувала на собі їх тиск. В історії траплялися випадки, коли церква ставала знаряддям підкорення одного народу іншим, слабшого сильнішим.

Історично склалося так, що в Україні протягом століть не було єдиної Церкви. Дві християнські церкви, Православна та Греко-Католицька, - перша переважно на Сході, інша на Заході України, — намагалися як задовольняти релігійні запити українців, так і виражати їх духовні інтереси в цілому.

Крім двох головних християнських церков, в Україні існували інші релігійні конфесії (католицизм, іудаїзм, мусульманство, протестантизм та ін.), які мали своїх прихильників переважно серед представників національних меншин.