Календарний неспокій

Людина і світ. — 1997. — №11-12. — С. 42—45.

Серед видимих і непорушних ознак розділеності християнської спільноти особливе місце безперечно належить календарній проблемі. Що може бути виразніше для осягнення глибини порушення християнами заповіді їхнього Вчителя «щоб були всі одно», аніж одночасні радісні спалахи великодніх фейєрверків — у одних і напружене співпереживання Господніх Страстей — у інших?

Наступне Різдво, безперечно, знову пожвавить застарілі дискусії про те, чи личить православному християнинові втішатися новорічними балами (ієрархи Української греко-католицької церкви, до речі, звільнили своїх вірних від обов’язкового посту на новорічне свято). А «найпрогресивніше» налаштовані православні й греко-католики в Україні знову картатимуть ієрархію за зашкарублу відданість юліанському календарю.

Взагалі чи могли уявити собі сучасники, що юрист Уго Бонкомпаньї, він же папа Григорій XIII, увійде до історії не своєю позицією на Тридентському соборі й не виданням виправленого Зводу канонічного права. І навіть не ілюмінацію Рима після Варфоломіївської ночі згадуватимуть у зв’язку з ним нащадки, а введення 1582 р. нового календаря, який згодом став називатися григоріанським. Цей календар не був оригінальним, він лише виправляв, тобто уточнював старий календар і в такий спосіб наближав календарний рік до року астрономічного. Це уточнення не було цілковито коректним, і, між іншим, проти нього виступили не лише протестанти, а й тодішні університети. Втім, календар цей прижився, і зрештою саме за ним ми нині й живемо.

За григоріанським календарем живе й переважна більшість християнських, серед них православних, церков (за винятком Єрусалимської, Сербської, Грузинської, Російської, Українських православних і греко-католицької церков). Лише Великдень православні відзначають за старим стилем (окрім Фінляндської православної церкви — єдиної, яка повністю дотримується григоріанського календаря).

Чому християни живуть за двома календарями? На це запитання відповісти і легко, і важко водночас. У колишньому Радянському Союзі старий календар був непорушним реліктом дожовтневого часу, символом не-злиття з режимом і його новою культовою системою обрядів та свят. Режим, до речі, не задовольняв і григоріанський календар, — не випадково у 30-ті роки він намагався скасувати святу неділю: після шостого дня шестиденки мав наступати перший день шестиденки нової. Зрештою до самого кінця радянської влади на всіх календарях поруч з роком від Різдва Христового вперто писали на кожному листку: «...тий рік Великої Жовтневої соціалістичної революції».

Якщо взяти українців греко-католиків, то старий календар, звісно, був для них заборолом проти спольщення, непомильною ознакою національної ідентичності.

Що стоїть за старим календарем нині? Традиція, скаже мало не кожен — і матиме рацію. Вплив традиції на людську поведінку та свідомість є величезним, часом просто ірраціональним, і перехід на інший календар дуже часто супроводжувався розколами, гріх яких ятрить церкви, — наприклад, ще й донині Грецьку, котра перейшла на новий календар у 20-х роках.

Ну, а навіщо взагалі переходити на григоріанський календар? Для того, щоб бути разом з усією християнською Європою, пояснюють нам. Аргумент, можливо, і не з останніх, але й не з найважливіших. Видається, новий календар міг би сприяти виходу християн України з певного заціпеніння, відчуття позаісторичності, що їх неминуче накидає розходження між часовими координатами, в яких ми живемо в цьому світі, і тими, в яких живе вірний у Церкві. А значить — допоможе зробитися сучасними — адже християнство не може не бути сучасним. Зважте, Христос не встановлював ані юліанського, ані григоріанського календарів. Але він був абсолютно сучасним і адекватним часові свого земного життя, — і в мові, і в одязі, і зрештою — в календарі. Отже, йдеться про щось набагато більш значуще, ніж традиція і навіть ніж те, що різниця між світським і церковним календарями постійно ставить православного чи католика в ситуацію спокуси.

Звичайно, найсерйознішим аспектом календарної проблеми було й лишається визначення дати Великодня — Празника Празників і Торжества Торжеств кожного християнина. Тут варто дещо нагадати. Вселенський собор у Нікеї 325 р. ухвалив відзначати Великдень у першу неділю після першого весняного повного місяця. Як відомо, події християнської Пасхи тісно пов’язані за часом з іудейським Песахом. І остання вечеря Ісуса була пасхальною. Песах святкували в перший день повного місяця весняного рівнодення, але у III столітті день свята в деяких іудейських общинах вираховували неточно, що призводило до відзначання Песаха двічі протягом одного сонячного року. Нікейський собор прагнув уникнути подібної ситуації стосовно християнської пасхи. Ця обставина є дуже важливою: отці Собору відмовилися від тодішнього іудейського календаря не тому, що вважали зв’язок Пасхи з Песахом несумісним, а тому, що вважали розрахунки недосконалими.

Відмінності між визначенням дати Великодня зберігалися й після Нікейського собору. З VI століття розрахунки стали грунтуватися на дослідженнях олександрійських астрономів, але з часом стала очевидною і їх неточність. 1582 р. папа Григорій XIII вводить новий календар, і відтоді між східними і західними християнами зберігається відмінність у визначенні дати Великодня.

Нині різниця між юліанським і григоріанським календарями складає 13 днів, але при обчисленні пасхалії, нижньою межею якої може бути 22 березня, а верхньою — 22 квітня (за старим стилем), різниця між днями святкування Великодня може бути дуже відчутною й сягати, як цього року, чотирьох тижнів.

1997 р. Всесвітня Рада церков і Рада церков Близького Сходу провели в сирійському місті Алеппо спеціальну консультацію для встановлення спільного дня відзначення Великодня.

Що ж пропонується зробити? Учасники консультації в Алеппо рекомендують насамперед діяти з великим тактом і відповідальністю. Вони вважають за необхідне зберегти нікейський принцип — і водночас застосовувати для обчислення точної дати (тобто весняного рівнодення і нового місяця) новітні досягнення астрономічної науки. При цьому розрахунки мають бути зроблені для меридіану Єрусалима — місця смерті й воскресіння Христа. Нікейський принцип враховує космічний вимір Христового воскресіння, базуючись на сонячній і місячній фазах, і тому, вважають богослови, є принципово більш відповідним, ніж фіксована дата Великодня (а були й такі пропозиції — відзначати його в кожну, скажімо, останню неділю квітня). Але Пасха Христова розбила повсякденну рутину узвичаєного життя, і тому навіть те, що її відзначають лише в неділю, вже є певним зазіханням на сакральність Празника Празників. Адже неділя стає днем Воскресіння саме тому, що на неї припадає спомин про цю подію, а не навпаки. Церкви мають брати до уваги лише духовний — і ні в якому разі не секулярний інтерес та зручність, вважають учасники консультації.

Отже, пропонується ввести єдину модель підрахунку пасхалії — науково обгрунтовану й точну, яка відрізнятиметься і від григоріанського, і від юліанського календарів, — щоправда, від останнього суттєвіше. При цьому богослови і представники церков убачають великим знаком заохочення їхньої праці те, що 2001 року і за григоріанським, і за юліанським календарями Великдень відзначатиметься в один день — 15 квітня.

Є й інші моделі розв’язання проблеми — менш науково й богословсько обгрунтовані, але більш оригінальні. Існують, скажімо, пропозиції, які дають змогу узгодити спільний календар, не форсуючи подій і не ламаючи ситуацію «через коліно», що завжди призводить до сумних наслідків. Зокрема, пропонується з 2000 року за рахунок 29 лютого високосних років поступово зменшувати на один день різницю між календарями. Таким чином без шкоди для богослужбової практики Великдень 2052 року християни святкуватимуть всі разом. Адже це було б так добре!

Поза сумнівом, календарне питання є не причиною розділення церков, а його наслідком. І проблема ця не першочергова (хоча вона й стоятиме в порядку денному майбутнього Всеправославного собору — якщо, звичайно, до часу його скликання не розв’яжеться). На шляху до християнської єдності чи хоча б загальнохристиянського порозуміння існує стільки проблем, що суперечки навколо календаря виглядають майже безневинними. Тим паче, що деякі церкви вважають юліанський календар «частиною національної та культурної спадщини своїх народів». Але це знову одвічне питання про те, що становить сутність християнства і що є лише історичним нашаруванням, здатним і зобов’язаним змінюватися...

Олег ПАВЛИШИН

 

З ІСТОРІЇ ВПРОВАДЖЕННЯ ГРИГОРІАНСЬКОГО КАЛЕНДАРЯ

В ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ: КАЛЕНДАРНА РЕФОРМА

ЄПИСКОПА ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА

 

Одни кажутъ: ого, уже и московскій царь присталъ на польске и надъ русскимъ народомъ поставилъ польскихъ бискуповъ, такъ вы уже не удержите свого календаря. А наши люди слухаютъ та думаютъ собh: На що имъ такъ пильно нашъ календарь касовати? Была Польща, не скасовали, была Марія Тересія и цhсарь Іосифъ, не скасовали, былъ цhсарь Францъ и Фердинандъ, не скасовали, такъ не може быти, щобы за теперhшного Монарха наши свята касовати. А уже брехня надъ брехнею, щобы московскій царь на польске присталъ.

Наука. Львовъ, дня 4 и 18 рус. Марта 1883.

 

Нераз посходять ся наші великі полїтики і письменники та і давай зараз сперечати ся про азбуку, про віру і про калєндар.

– Коли то припадає сего року Великдень? – куме!

– Та того, а того.

– Але я хотїв-би знати, якого „руського”.

– „Руського” знова того а того…

– А то чому вже 14 день ріжницї. Чи руський Іван все має бути пізний?

Свобода. Ню Йорк, 29-го Цьвітня 1909.

 

У минулому життя українців у часовому вимірі регламентували календарні релігійні свята. Вони узгоджувалися з річним літургійним циклом Церкви східного обряду, головними віхами якого були т. зв. дванадесяті свята і пости^[1]. Згідно з церковним календарем велися сільськогосподарські роботи^[2], укладалися річні та піврічні службові угоди^[3], торговельні домовленості^[4], визначалися терміни сплати податків, данин та повернення боргів^[5]. У певні дні релігійних свят українці за станом природи прогнозували погоду та майбутній врожай^[6]. Так здійснювалося культурне конструювання часу – селяни не розглядали рік у межах конкретних дат, а ділили його, в основному, за порами року та релігійними святами^[7]. Літургійний календар мав ще одне важливе значення в житті русина-українця – на його підставі переважно надавали імена новонародженим^[8]. Хоча церковне та народне трактування тих самих святкових дат нерідко відрізнялося^[9], літургійний календар як ритуально-звичаєва система став одним із способів самоорганізації традиційного українського суспільства^[10].

У сільській місцевості річний робочий цикл українця й досі регламентується літургійним календарем, визначаючи дні, у які не можна або, навпаки, потрібно виконувати окремі види робіт^[11]. З огляду на це, а також на те, що християнські свята були своєрідною проекцією язичницьких святкувань^[12], церковний календар є тим містком, котрий єднає сучасну буденність з дохристиянською епохою.

Юліанський літургійний календар, що його українські конфесії східного обряду зберегли дотепер, був незамінним компонентом традиційної національної культури^[13]. З іншого боку, консерватизм у календарному питанні свідчить про належність до східної християнської культурної традиції.

Юліанського календаря у церковному житті дотримуються донині не лише українці, а й росіяни та білоруси. Український феномен полягає у тому, що значна частина України тривалий час перебувала під владою держав, де домінували західні традиції та культурні впливи і де раніше розпочалися модернізаційні процеси. Промовистим є і той факт, що юліанський календар зберегла Українська греко-католицька церква, яка підпорядковується Апостольському престолові.

У статті висвітлюються маловідомі обставини здійсненої в 1916 р. календарної реформи в Станиславівській дієцезії. Це питання розглянемо у контексті генези ідей та спроб впровадження григоріанського календаря у церковне життя українців Галичини.

 

„Не приймаємо нового календаря”

Від Нікейського собору 325 р. християнська Церква пов’язала свій річний цикл свят з юліанським календарем^*, а Великдень (Пасху) й узгоджені з цим празником пости та рухомі свята – з місячно-сонячним календарем^[14]. Нікейський собор зафіксував час весняного рівнодення – 21 березня, що й стало ключовим для визначення дати святкування Великодня^**.

З плином століть, унаслідок похибки юліанського стилю, календарне весняне рівнодення перестало збігатися з дійсним, й у другій половині XVI ст. ця різниця складала вже 10 днів. Задля виправлення астрономічної неточності юліанського календаря папа Григорій ХІІІ 24 лютого 1582 р. спеціальною буллою „Inter gravissimas…” оголосив про запровадження нового календаря^[15]. Відтоді його називають григоріанським або новим стилем (далі – н. ст.), натомість юліанський календар – старим (далі – ст. ст.). Григоріанський календар увійшов у життя європейських країн неодночасно. У 1582 р. н. ст. запроваджено в Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Нідерландах, Данії та католицькій частині Швейцарії. У Німеччині католики почали вживати його у 1584 р., а протестанти, вважаючи григоріанський календар проявом папської сваволі, – аж у 1699 р. В Угорщині н. ст. прийняли у 1587 р. Англія здійснила календарну реформу щойно 1752 р., Швейцарія та Швеція – 1753 р.^[16]

Польський король Стефан Баторій своїм універсалом 5 (15) жовтня 1582 р. зобов’язав усіх підданих, у т. ч. православних русинів й вірмен використовувати у датуванні григоріанський календар^[17]. У державних установах українських земель Речі Посполитої н. ст. був упроваджений досить оперативно – перші відомі документи гродських, земських і підкоморських судів та магістратів, датовані за григоріанським календарем, відносяться до 1582-1583 рр.^[18] Виняток у цьому плані становило козацтво. У гетьманській канцелярії, Запорізькій Січі (пізніше – Коші) у внутрішньому діловодстві зберігався юліанський календар^[19]. Відомо, що канцелярія Війська Запорізького застосовувала ст. ст. принаймні ще у третій чверті XVII ст.^[20] Проте листи козацької старшини, адресовані польським королям, князям, шляхті та в Угорщину, датувалися здебільшого за н. ст.^[21]

Церковний собор у Константинополі (листопад 1583 р.) визнав неправильність у старому календарі, водночас наголосивши на недоліках н. ст., який суперечив канонічному постулатові Нікейського собору стосовно часу відзна-чення Великодня^*. Відтак константинопольський патріарх Єремія в посланні від 20 листопада 1583 р. наказав православному духовенству та віруючим не визнавати григоріанського календаря й не користуватися ним на практиці^[22]. З того часу календарне питання стало одним з вузлових моментів у протистоянні східного та західного християнства.

Православні русини-українці поставилися до календарного нововведення негативно^[23]. Тож перші спроби запровадити для них н. ст. мали примусовий характер. У Львові католицький єпископ Ян Дмитрій Соліковський розпорядився замкнути у період православних свят на три тижні усі руські церкви міста. Наслідком цього були народні заворушення та судова тяжба львівського православного єпископа Гедеона Балабана з Я. Соліковським^[24]. Подібною виявилася реакція мас у Луцьку, Вільні, в інших містах Речі Посполитої. За словами М. Грушевського, „таке, марне саме по собі, калєндарне питання таким чином стало справжнїм прольоґом тої культурно-релїґійної й національної боротьби, яка степенуєть ся потім тільки з справою унїї”^[25]. Аби залагодити триваючий конфлікт, С. Баторій своїми указами від 21 січня 1584 р. та 8 жовтня 1586 р. заборонив примусове насадження н. ст. православним віруючим^[26]. 18 травня 1585 р. сойм Речі Посполитої ухвалив рішення про покарання грошовим штрафом у розмірі 10 000 злотих кожного, хто спричинився б до відміни календаря для православних^[27].

Календарне питання увійшло в коло основних проблем процесу укладення Берестейської унії. Після того як єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький звернулися до папи Климента VIII з проханням про об’єднання Церков, перед ними було поставлено умову, щоб уніати прийняли н. ст. до церковного вжитку. Руські ієрархи спершу погодились з цією вимогою. 1596 року вони надрукували у Ватиканській друкарні працю рідною мовою, де існуючу Пасхалію^* і відповідний порядок свят Православної церкви було пристосовано до григоріанського календаря^[28]. Однак масовий опір упровадженню н. ст. унеможливив реалізацію цього проекту: в інструкціях, привезених представниками православної шляхти та міщанських громад на помісний синод, що відбувся у Бересті 6-9 жовтня 1596 р., знаходимо однозначне: „Не приймаємо нового календаря”^[29].

Погодившись узяти уніатів у своє підпорядкування, Апостольська столиця врешті визнала головним саме дотримання догматичних постулатів, тому не наполягала категорично на відміні східного обряду чи церковних постанов. Непорушність обрядової та церемоніальної специфіки уніатів офіційно підтвердили папа Климент VІІІ (24 лютого 1596 р.) та папа Павло V (20 грудня 1615 р.)^[30]. Таким чином Греко-католицькій церкві вдалося зберегти ст. ст. і відповідне чергування свят^[31]. Утім, календарний конфлікт мав для русинів-українців і негативні результати. Яків Головацький стверджував, що неодностайне ставлення до календарної проблеми під час прийняття унії спричинило полонізацію частини руської шляхти^[32].

Календарне питання викликало надзвичайно гостру полеміку представників Православної та Католицької церков. На захист ст. ст. виступили ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (Острог, 1587 р.), священик Василій Суразький (Острозький) (Острог, 1588 і 1598 рр.), вчитель братської школи у Вільні Стефан Зизаній (Вільно, 1596 р.), протестантський полеміст Мартин Броневський (Острог, 1597, 1599 рр.), учений-богослов Захарія Копистенський (Київ, 1623 р.), турівсько-пинський єпископ Пахомій Война Оранський (1646 р.). Переваги і доцільність н. ст. у церковному житті пропагували єзуїти Станіслав Ґроздіцький (Вільно, 1587 р.), Фелікс Жебровський (Краків, 1598 і 1603 рр.), учитель єзуїтської колегії в Ярославі Бенедикт Гербест (Краків, 1586 р.), полоцький єзуїт Альберт Росцішевський (Вільно, 1604 р.), архимандрит Дубенського монастиря (перейшов на латинську віру) Касіян Сакович (Вільно, 1640 р.; Краків, 1644 р.), учений-математик Ян Брожек (Бросціус) (Краків, 1641 р.); колишній ректор Київської академії Федір Скуминович (Ґданськ, 1642 р.), архимандрит Дерманського монастиря Іван Дубович (Вільно, Львів, 1644 р.), ксьондз Яків Гават (Львів, 1645 р.)^[33]. У ХVІІ ст. православні вже рідше захищали старий календар, використовуючи здебільшого як аргумент грамоти короля С. Баторія^[34].