1

Тема 2. Функції культури у духовно практичному освоєнні світу.

• Світогляд як духовно-практичне і соціально консолідуюче ядро культури.

• Ціннісно-сенсове функціонування культури у суспільстві.

• Морфологія культури: типи і формоутворення.

• Функції культури у світоглядному аспекті.

Якщо в першій темі ми розглядали культуру як інтегроване ціле, то у другій і третій темі спробуємо її диференціювати просторово (синхронно) й у часі (діахронно), зберігаючи при цьому світоглядно-цілісний підхід.

2.1. Світогляд як духовно-практичне і соціально консолідуюче ядро культури.

3 попередньо розглянутого видно, що культура надто складне поняття, яке має відношення до всього, універсальне. Тому цілісне розуміння культури може забезпечити лише філософське бачення. Правда, на сьогодні вже склалося два способи філософствування: «епістемний» (з грецького – знання, наука) і «софійний». Софійність зберігає гуманістичне спрямування у цілісно-світоглядному вигляді. Філософія взагалі й є світогляд на його теоретичному рівні, але час від часу виникає ілюзорна ідея «наукової філософії», а по тому і «наукового світогляду». Коли епістемне філософствування втрачає гуманістичне центрування – філософія розчиняється у чомусь не філософському.

Світогляд – інтегральна підстава єдності культури, бо її цілісність є універсальна система прояву сутнісних сил людини в етнічних межах і в міжетнічному полі взаємодії. Відношення людини до світу багатовимірне, але завжди людиномірне. Людина задана світом і у світі; вона ж і задає світові свої мірки і вимоги, знаходить способи удосконалення себе у світі, а світу в собі й для себе. Цілісно-ідеалізована «внутрішня» людина з часом зажила своїм власним життям в якості анімістських сутностей, які переносились на «зовнішній» світ, який був органічно-вітально пов’язаний з самою людиною, її родовим буттям. У світогляді людини виникає картина подвоєного світу: «наявного» та «сутнісного» буття, видимого й таємного, поцейбічного та потойбічного, «верхнього» й «нижнього». Одухотворення, освячення «того», надзвичайного світу, будемо називати сакралізацією.

Найбільш сакральним «предметом» первісно виступить сама людина, але як знаковий етнічний символ, як сполучник рідних, як споріднюючий. Для його сакралізації треба була узагальненість, дистанція від звичайних людей. У часі така дистанція визначалась «передністю заднього» – предковістю. Попереду йшов той, що був раніше. У просторі така дистанція визначалась належністю попередника (предка) до «того» світу. В матеріалі дистанція визначалась перевтіленням його в іншу тварину – тотем.

Саме навколо тотему і склалась перша «система» світобачення, особлива світобудова і картина світу, навіть особлива ієрархія цінностей і речей. Натомість цій прийде інша – «архаїчна» картина світу, яка і сьогодні ще не втратила своїх образів, але значно трансформувалась через ряд етапів у сучасну універсальну картину світу. потім складні пантеони, далі монотеїстична система, з різними варіаціями аж до атеїзму. І у будь-якому культурно-історичному типові було своє світоглядне ядро, своє культуротворне духовне згущення, своє периферійне «тіло» культури та свій культурореалізуючий шлейф.