План лекції:
Культура як об’єкт вивчення.
Культура як спосіб буття людини у світі.
Культурологія, філософія і теорія культури.
Основні світоглядні поняття культурології.
Жити в культурі й вивчати культуру – зовсім не схожі явища. Ми всі живемо в культурі з дитинства, а ось розуміти її спробуємо лише тепер – вивчаючи культурологію.
Небагато знайдеться таких понять, відносно яких було б стільки різних точок зору, невизначеності змісту й місткості, як поняття «культура». Разом з тим, це є одне з найуживаніших понять. Й інтуїтивно, в тому чи іншому контексті вживання, воно здається досить зрозумілим. Терміном цим позначають окремі речі («злакові культури», «культура картоплі» й таке інше); сфери відносин людей («виробнича», «праці», «політична» тощо), замкнені археологічні цілісності («ямна», «зрубна», «трипільська»). Ми говоримо: світоглядна, філософська, професійна культура тощо. Культуру вивчають «оптом» і «вроздріб» («естетична», «духовна», «музична»). Вивчають різні гуманітарні науки: загальна історія й теорія, історія розвитку часткових суспільних сфер і явищ, археологія, мистецтвознавство, психологія, логіка, релігієзнавство. Ми говоримо про психічну культуру, культуру поведінки, шлюбних cтосунків, мислення та почуттів і т.д.
Чи є взагалі самостійна «сфера культури»? І не лише в житті, але і в мисленні, в теорії? А якщо є, то чи це значить, що є явища від початку культурні й некультурні? Якщо все, в будь-якому відношенні, культурне, то чому поруч ставлять поняття: наука і культура, культура і життя, культура й освіта? Чому тоді взагалі вживають цей термін? Чому одні люди вимовляють слово культура шанобливо, інші іронічно чи з посмішкою, а багато хто – роздратовано? Мабуть таке розмаїте та широке вживання слова культура не випадкове, але не менш очевидне й те, що винен бути якийсь сенсовий епіцентр, що породив і саме слово, і його полісемантику в мовах різних народів, й різне розуміння предмету дослідження у культурологів. Етимологічний підхід використовують для первісного аналізу змісту багатьох понять. І відносно культури відомо, що спочатку ним означували щось більш довершене, ніж звичайне в предметах чи явищах. Культивація – це удосконалення! Наприклад, агрикультура – це назва удосконалення обробітку землі.
Намагання осягнути сутність і особливості змісту культури. Вже в античні часи звичайне, початкове, від людини незалежне, перенесли на натуру («фюзис» – породжуюче, еквівалент нашій «природі»). Культурою ж уважали ті зміни в «натуральному» предметі, які вносила в нього людина. Таке протиставлення, опозиція «культури» та «природи», дожили до сьогодні. Але наростали на ньому різні проблеми, як залежно від культурної епохи, так і від різних аспектів в рамках кожної епохи. В тій таки ж античній Елладі зрозуміли відмінність предмету мислення й думки про предмет. Натурфілософія (мислення про засади природного космосу) доповнювалась і значно витіснялась вимірами духу, душі, мислення. У Давньому Римі Ціцерон говорив не лише про агрикультуру, але й про культуру душі.
Середньовіччя пов’язувало культуру лише з одухотворенням, антитілесним, душею, з Богом. Домінувало теологічне (богословське) розуміння культури, де протиставлення духовного та тілесного робило розмитою опозицію «культура» – «природа». Природа була геть полишена духовності. Навіть перенасичена культурною грою епоха Відродження (гуманізму) культуру не зробила об’єктом вивчення. Зате ввела людину в культурний вимір буття. Культура ставиться до світу через особистість, яка мислилась головною ланкою буття і стягувала в єдиний вузол природні та духовні виміри.
Об’єктом теоретичної зацікавленості культура стає з того часу, коли весь світ перетворюється в об’єкт вивчення та коли раціональна інтерпретація споріднилась із просвітництвом, тобто, коли пробним каменем філософії стала не лише природа в її механічно-математичному виразі, а й людина з її енциклопедичними нахилами. Руссо розмірковує про «природний стан» людини й дає критику цивілізації. О. Гумбольдт тлумачить про панування людини над природою за допомогою ремесел і наук. Головний інструмент у обох випадках – розум. Лише він піднімає людину до досконалості, розвиває її завдяки освіті. Не дивно, що саме французькі енциклопедисти та німецькі просвітники дали перші раціональні тлумачення культури. Промовисто свідчить про сутнісний вимір культури вже сама назва праці Йоганна Гердера «Ідеї до філософії історії людства». Треба було дійти до таких масштабних узагальнень як «філософія історії», «людство» (це поняття до ХУШ ст. не вживалося, світового виміру людини ще не існувало), «прогрес», щоб зрозуміти значення культури як особливої якості людини в її ставленні до світу.
Історичний вимір культури дав можливість зрозуміти, що зосередженням всіх (і різних) сенсів культури є саме світогляд (внутрішнє ядро культури). Від світоглядних змін, через якісні набутки та їхнє перетворення, залежали всі інші характеристики та формоутворення культури. Німецький правник С. Пуфендорф (1632-1694) вперше заговорив про культуру як про результат надбань, як про досягнутий рівень суспільного стану людства на відміну від того, що придбала нам природа. Ця точка зору ще розглядала абстрактного носія культури – людство як таке. Романтизм XIX ст. усвідомив самоцінність «національних» культур, різницю особистісного й масового суб’єкта культури (проблема «героя» і «натовпу» в межах нації). Правда, культуру, як і саме дійсне життя, заглибили в естетичне споглядання.
Німецька класична думка звернула увагу на раціонально-духовну сталість, на загальну логіку поступу культури, на культуру як розмаїття форм вияву абсолютної ідеї (Гегель). Та акцент на активність суб’єкта робив виміром культури також і внутрішнє багатство особи, її дух. Філософське знання від цього часу стійко перетворилось на визначальний засіб синтезу всіх відношень людини до світу, а отже стає світоглядним ядром культури. Антропологічне тлумачення культури поставило людину у центр буття світу. Але знадобилась також точка зору на культуру як символічний світ людського буття.
Підхід до культури як цілісної якості людини у світі розвивала також соціологія. Вбачаючи сутність і природи, і людини саме в її соціальності, «соціологісти» ототожнювали суспільство й культуру, бо надто розширяли поняття «суспільство», навіть обожнювали його, хоча в решті решт звели суспільство до «частини природи», вказуючи на її «специфічність». Та все ж людина з її культурою не змогла вміститися в прокрустове ложе не тільки суспільства, але й усуспільненої природи. Цінності, символізм, знакові елементи культури не могли знайти пояснень з точки зору «соціальності» (як і «натуральності»).
Суспільство – це система взаємозв’язку та взаємодії людей. І без цієї системи люди дійсно не могли мати якості «культури», але ж, з іншого боку, без культурних властивостей (знаків, норм, символів, правил тощо) не могло бути й консолідованого суспільства. Це особливо рельєфно стало зрозумілим, коли відкрились глибини як «зовнішнього» світу, що вже більше не вміщався в раціональні чинники, так і «внутрішнього» світу особистості.
Філософія життя (Ніцше, Бергсон, Дільтей, Шпенглер), екзистенціальне філософствування (Бердяєв, Гайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю), психоаналіз (З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм) вилучили надзвичайно складні й глибинні форми взаємозв’язку внутрішнього і зовнішнього світів, відкрили безодні підсвідомого життя.
На початку ХХ ст. склалися три фундаментальні теорії розвитку західноєвропейської культури: Освальда Шпенглера, Альберта Швейцера та Макса Вебера. Шпенглер робить песимістичний прогноз про загибель «фаустівської» душі культури (з її вищими цінностями духу) під дією раціоналістичної західноєвропейської цивілізації. Як і всякий організм, жива культура деградує. Вебер робить протилежний висновок: ніякої кризи не буде, буде лише радикальна зміна ціннісних критеріїв. Наступає ера панування універсальної раціональності. Швейцер, як і Шпенглер, добре бачить занепад культури, але вважає її відродження цілком можливим на засадах етики благоговіння перед життям, екологізації свідомості.
Від середини XX століття акцент у дослідженні культури пересунувся на практично-діяльнісний аспект відношення людини до світу. Як спосіб духовно-практичного освоєння світу людством, культура розглядалась або з боку результатів (сукупність досягнень, матеріальних і духовних цінностей), або з боку процесу (особливостей способу дії), або ж як єдність результату і процесу. При загально вірно визначеній стратегії цей аспект надавав переваги техногенно-функціональному підходу. На цьому шляху культура легко ототожнювалась із цивілізацією. Була й інша точка зору, – протилежна технологізму, – яка йшла від визнання самоцінного буття людини, її духовних можливостей. Яскравими представниками цієї точки зору виступили С.Б. Кримський і К.А. Свасьян. За мотивами їхніх ідей назвемо такі ознаки культурних явищ:
Перетворення речей у речення (промовистість речей, одухотворення, породження сенсів). Знаково-символічна форма культури: автомобіль – не технічний засіб, а символ суспільних досягнень, статусу людини тощо; тобто – це культурний, а не технічний факт.
Емблематичність – речовий символізм. Герб, прапор, проект, листи відомих людей і т.п.
Домінування принципу якості над функціональністю людського буття. Якість для культури принципова, функціональність – інструментальна. Віщує «серце», «голова» – лише інструмент осягнень. Кількість – лише зовнішня визначеність культури. Справжня культура – «під знаком якості». Який ти, а не лише – що ти можеш чи «скільки тебе».
Охоплення вищих меж реальності: життя не зводиться до емпіричних фактів, має потенційні можливості (можу, хочу, роблю). У розчині культури «життя» особливе: у культурі живе й те, що фізично мертве; вигадане уявою може довго жити як персонаж, герой, образ; вічно живими й юними лишаються богині Еллади і давньої Індії; «застиглий вік» молодого Вертера хвилював багато поколінь молоді. Минуле культурне життя – «могила радостей» для сучасників тощо.
Культура – можливість неможливого, перервно-безперервний процес, неподільно-подільний і навпаки. Культура не знає неможливого: у неї велетенська свобода інтерпретації у порівнянні з наукою. Дозволяється заміщення поняття образом і навпаки; домінування загального стійкого образу над одиничним; неподільність образу важливіше його аналітичного розчленування. Індивідуальне не є одиничність. Емпатія як духовне прилучення іншого до мого досвіду, практики (особа не є об’єкт чи суб’єкт).
Культура – форма переживання часу (історії): непримиренність з тимчасовістю, конечністю індивідуального буття, метафізичний страх часу, вибірка важливого й вихід за межі власної конечності, фізичності часу. Лінійний і циклічний час поєднані: «передній» – той що попереду, хоча й жив раніше (предок); передбачення у часі (час лине до нас з майбутнього); осьовий час всесвітньої історії; намагання зупинити мить у вічному (Гете). Важливість «своєчасного» у культурі. Кожний з культурних продуктів – це цілий пук можливостей у часі, оскільки вони заряджені безкінечністю й вічністю сенсів. Згадаємо хоча б гвинт Архімеда, «світ ідей» Платона.
Континуальність (щільність, голографічність): важко визначити справжнє авторство, бо всі сенси щільно переплетені. Кожна втрачена цінність культури – рана, біль; реставрування – «заживлення» шматками – неодмінно лишає культурні рубці (шрами). Є й пафос невмирущості: «рукописи не горять», ідеї безсмертні, надію не вб’єш.
Антиципація (передчуття): чим значніше явище, тим більше історичних аналогів (прообразів) йому передують. Так у мистецтві: навіть простенькі речі мають аналоги (від шоломів Київської Русі – образ будьонівки). Касандрівський дар «наперед віщування». Так і у науці: атомізм, еволюціонізм, гармонія, симетрія, геліоцентризм. Всі великі відкриття зроблені на цих наскрізних образах, які виникли як «інтуїтивні прозріння» вже у первісних людей. Навколо стрижньових цінностей – «вирування часу», вир подій.
Консолідація. Культура як «єдиний подих співпричетності» (Свасьян). Натуралізація стосунків людей, втрата самоцінного значення людини для людини вбивчі для культури. Хоча й лише «вищі цінності» (без виміру існування) принижують людину. Правда – принцип сумісного життя людей у спільноті, спосіб їх сполучення. Правду «будують», «відстоюють», «шукають», «ігнорують». «Живе життя» пізнається не теоретичним шляхом. «Культура – поняття колективне» в межах семіотичного підходу (Лотман). Окрема людина може бути носієм її, бути активно до неї причетною, але творити її (як мову, логіку) не може. Культура – «негенетична пам’ять колективу».
Оцінне відношення до феномену культури не може замінятися, але може доповнюватися будь-яким іншим. Це й забезпечує самоцінність культурних цінностей, які вимагають від людини освоєння та примноження, але не можуть підлаштовуватися під будь-кого й під будь-який рівень. Диктує культура, а не культурі. Вона – загальний засіб удосконалення кожного зокрема. З цих позицій не культура є функцією суспільства, а суспільство може якісно функціонувати лише завдяки культурі.