№ 4

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (1905 – 1917 РР.)

1. Перша російська революція (1905 р.) і українське національне питання.

2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. та формування політичних партій.

3. Українське питання в російській Державній Думі.

4. Столипінська аграрна реформа в Україні.

5. Перша світова війна і українське питання.

Література:

1. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії української державності. – К., 1995.

2. Захарченко П.П. Історія держави та права України: Підручник. – К., 2004.

3. Історія держави і права України / За ред. А.Й. Рогожина. В 2-х ч. – ч. 1. – К., 1996.

4. Історія держави і права України: Підручник / За ред. А.С. Чайковського. – К., 2004.

5. Історія України / За ред. Б. Лановика. – К., 2000.

6. Музиченко П.П., Витман К.Н. История государства и права зарубежных стран. Учебное пособие. В 2-х ч. – ч. 2. – Х., 2001.

7. Терпак І.Я. Історія держави та права України: Доновітній час: Навчальний посібник. – К., 2006.

8. Українське державотворення. Словник-довідник. – К., 1997.

9. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. – К., 1999.

1) Перша російська революція (1905 р.) і українське національне питання.

Україна в період Першої російської революції (1905—1907 pp.).

Історія України : 7.2. Україна в період Першої російської революції (1905—1907 pp.).

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.

Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.

Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент — Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами:

—ліворадикальні — РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз — «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;

—ліберальні — Конституційно-демократична партія, УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;

—реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні («Союз російського народу», «Союз земельних власників», « Російська монархічна партія» та ін.), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.

Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків, 8 — робітників, 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг.

Революційні події відчутно вплинули на населення Західної України та Буковини. У 1905—1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них — влітку 1905 р. — охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Один з ЇЇ лідерів професор С. Смаль-Стоцький заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на загальне голосованіє, в Росії надані права всім народам, отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р., активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери — Т. Галіп, І. Синюк та ін.).

Революція 1905—1907 рр. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Головне досягнення — запровадження парламентаризму — виявилося ефемерним. Визвольний рух відступив, щоб готувати нові загони борців.

Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського

народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.

Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.

Незважаючи на те, що революцію 1905—1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.

Революція 1905—1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.

2. 17 жовтня 1905 року вийшов Маніфест, по якому признавалися основи цивільної свободи: недоторканість особи, свобода слова, зборів і союзів.

Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпечення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. Після виходу Маніфесту боротьба в Україні набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків, 8 — робітників, 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган — «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

Сутність та головні риси Маніфесту

В період Всеросійського політичного страйку, повсюдних виступів різноманітних шарів суспільства царський уряд знаходився в стані розгубленості.

17 жовтня 1905 року цар підписав найвищий маніфест. В ньому проголошувалися “непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, союзів і зібраннь”. Маніфест надавав виборче право тим шарам населення, що були його позбавлені.

Майбутня Дума наділялась законодавчими правами замість законодорадчих.

Програма октябристів містила наступні вимоги:

- збереження єдності і неподільності Російської держави в вигляді конституційної монархії;

- загальне виборче право;

- цивільні права, недоторканість особи і власності;

- передача державних і питомих земель в державний фонд для продажу безземельним і малоземельним селянам;

- розвиток місцевого самоврядування; свобода робітничих союзів і страйків;

- безстановий, незалежний від адміністрації суд;

- підйом продуктивних сил, розвиток системи кредиту, розповсюдження технічних знань, розвиток залізниць;

Маніфест царя, який оголосив конституцію, не поклав краю революції... Для поступок прогавили зручний момент, не зрозуміли вчасно суті і значення хвилювань, які перейшли в революцію. Це хвилювання усіляко придушували, погоджувалися надто пізно і повільно на деякі реформи, які не порушували самої урядової системи, потім поступово поступалися під натиском; врешті-решт розширювали поступки, коли бачили, що не в змозі перемогти. Саме тому оголошення конституції... справило не те враження, яке воно могло б справити, і не поклало краю безладдю.

Низка поразок російської армії у війні з японцями викрила неспроможність імперського абсолютизму Миколи II (президентської республіки Леоніда Кучми) як форми державного правління. Втомлена від самодержавства буржуазія використала зовнішньополітичні провали режиму у своїх цілях, спробувавши обмежити владу імператора конституційною монархією. Початком першої російської буржуазної революції прийнято вважати 9 січня 1905-го, коли поліція розстріляла мирну демонстрацію робітників (міліція заарештувала учасників акції «Україна без Кучми»), остаточно розвіявши міф про доброго царя.

У жовтні 1905-го Російська імперія страйкувала, проти царського самодержавства виступили близько 2 млн робітників, яких розігрівали їхні. Хвилювання охопили навіть армію. Капітан броненосця «Потьомкін» відмовився відкрити вогонь по мітинговцям. Символом революції 1905 року стала червона стрічка, маніфестанти виходили під червоними прапорами.

Враження від Маніфесту було настільки великим, що народом всюди були зроблені негайні спроби реалізувати права, проголошені в ньому.