2. Особливості реформування економіки в постсоціалістичних країнах

Спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити мето­ди управління економікою при збереженні основ соціалістичної сис­теми були задіяні ще в 60-х роках минулого століття. В СРСР була проголошена ідея «ринкового соціалізму», яка мала втілитися в еко­номічну реформу 1965 р. Очолив реформаторський процес Голова Ради Міністрів О. М. Косигін. Реформа передбачала надання підпри­ємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробни­цтва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції, у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформа здійснилася, криза соціалістичної системи відтягнулася б, а в разі заглиблення реформи радянська еко­номіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років.

У соціалістичних країнах Центральної Європи реформаторські спроби того часу виявилися більш вдалими, хоча й вони були дале­ко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати оптимальну кількість зайнятих, а при вивіль­нені якоїсь кількості робітників решта одержувала підвищену зарп­лату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися із світовими цінами. Лібералізація цін призвела до їх тривалого зростання. У 80-х роках сфера ринкових відносин в Угорщині розширилася. Почав формуватися ринок цінних паперів й іноземної валюти. Розширилося приватне підприємництво в про­мисловості й сільському господарстві. Наприкінці 80-х років були за­діяні антиінфляційні заходи, ціни стабілізувалися. Почався приплив іноземного капіталу в країну.

У Польщі реформи почали здійснюватися ще з початку 80-х ро­ків. Була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступо­во замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти. З кінця 1989 р. уряд відмо­вився від контролю за цінами, але водночас обмежив зростання за­робітної плати.

Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. Було також надано більше оперативних прав промисловим підпри­ємствам.

Реформування економіки в Китаї розпочалася з 1978 року, коли Ден Сяопін проголосив початок тривалої і послідовної реформи. Взі­рцем до неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніш! перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки. Легалізо­вано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері побутових послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже - й розширенню внутрішнього ринка. Були допущені договірні ціни, уведено сімей­ний підряд, почалося створення спільних підприємств (з державним і приватним капіталом) під пильним урядовим контролем. У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також збе­рігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенкла­тура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася.

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістич­них країнах почалося в 90-х роках, після розпаду політичної й економінної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань стави­лося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових еконо­мічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про ме­тоди й темпи економічних перетворень. З'явилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин й перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія") - цей шлях об­рала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, - таким чином здій­снюються реформи в Китаї і (з деякими застереження) в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася в Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях гли­боких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується боліс­ними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурх­ливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й ре­форми проявляють свій позитивний результат. Першими з «шокового стану» вийшла відносно розвинена група країн Центральної Європи - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років. Про це свідчать дані табл. 7.1.

Реформи в Польщі, які здійснювалися за планом міністра фінан­сів Л. Бальцеровича, включали, зокрема, такі заходи: різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; впровадження конвертованості націо­нальної грошової одиниці (злотого); лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі; отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; швид­ку структурну перебудову економіки шляхом проведення прискоре­ної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; від­криття національної економіки для іноземних інвесторів.

Рішучі дії польського уряду щодо реформування економіки роз­почалися ч 1990 р., коли було «відпущено» ціни на 90% видів товарів та послу тобто була здійснена цінова лібералізація. Підприємствам була надана самостійність у фінансових питаннях, в закупівлі сиро­вини й реалізації продукції. Проте ці дії призвели до інфляції й зрос­тання цін; вже в 1990 р. інфляція зросла на 69%^!. Скоротилося про­мислове виробництво, зростало безробіття. З 1991 р. уряд запровадив більш жорстку фінансову політику, інфляція суттєво скоротилася. Було підвищено ставку відсотка за кредит до 50%, а потім навіть до 80%. Проте така висока ставка не стимулювала економічну ініціати­ву підприємств, тому наприкінці 1991 р. вона була суттєво знижена. Розпочалася приватизація підприємств. В країну став надходити іно­земний капітал.

Після завершення «шокового етапу» реформування економіки Польщі стабілізувалося й розпочався динамічний розвиток. Пози­тивні показники приросту ВВП й промислової продукції почалися з 1992 р., а в 1996 р. Польща досягла дореформеного рівня виробни­цтва.

Реформи в Чехословаччині (в 1993 р. розділилася на Чехію та Словаччину) розпочалися в 1990 р. з масової приватизації державних підприємств. З початку 1991 р. було здійснено лібералізацію цін. Як і в Польщі, тут перший етап реформ супроводжувався інфляцією й падінням виробництва. Проте інфляція не набула такого характеру, як у Польщі, ціни зросли лише на 59% за 1991 р. Надалі вдалося при­боркати інфляцію, вона вже не перевищувала 10%.

В Угорщині реформи були більш поступовими, оскільки вони розпо­чалися раніше. Тому вони й відбулися тут з найменшими втратами. Са­мостійність державних підприємств була забезпечена певною мірою ще у 80-х роках; в 90-х роках розпочалася їх приватизація. Вже на початку цього десятиліття до Угорщини швидко пішов іноземний капітал; напри­кінці 1993 р. прямі іноземні інвестиції в Угорщину складали за обсягом половину усіх інвестицій західних країн у Центральну та Східну Європу.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Європи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямку суттє­вого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зо­внішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зрос­тання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. В цих країнах за­лишається досить високим рівень безробіття. У 2002 р. він становив у Чехії 9,8%, в Угорщині - 5,8, Словаччині - 17,2, Словенії - 11, Поль­щі - 18,1%*. Уповільнилися темпи приросту ВВП після 2000 р. Фак­тори, що сприяли активному економічному зростанню в 90-х роках (приватизація, приплив іноземного капіталу і т. ін.) значною мірою виявилися вичерпаними.

Але, як відомо, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також Ес­тонія, Латвія й Литва у 2004 р. були прийняті до Європейського Со­юзу. Це означає, що їх вже визнано країнами з ринковою економікою. Отже, перехідний етап для цих країн завершився.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 р. почалося наростання темпів економічного розвитку, протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Відбувало­ся зникнення цілих галузей виробництва, особливо у сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя основної маси населення різко впав.

Порівняно з 1990 р. ВВП Росії в 1999 р. становив 50%, України -4196^і.

Така ситуація склалася через невдале, необачне застосування методів «шокової терапії», для якої тут умови були менш сприятли­вими, ніж у країнах Центральної Європи. Перед початком процесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сфе­рах виробництва. Приватного сектора ще не склалося. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямом реформування стали роз­державлення власності й лібералізація цін. Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму «ваучеризації», коли колишній громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти в будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини державного майна. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна, згодом підви­щувалася частка приватного сектора. Державна власність у більшості країн СНД наприкінці 90-х років становила на більше ніж 8%.

Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, про­тягом 1992-1996 рр. індекс споживчих цін виріс у Молдові в 1,5 тис. разу, в Білорусі - в 39,6 тис. разу, в Україні - в 42,5 тис. разу². Тільки в другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати шляхом здійснення грошових реформ. Були запроваджені національні валю­ти (в Україні - в 1996 р., найпізніше серед усіх країн СНД). Почина­ючи з 2000 р. в більшості країн цього регіону інфляція має помірний характер, хоч її рівень вищий, ніж у розвинутих країнах.

Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовнішньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні товари буквально придуши­ли національне виробництво багатьох видів легкої та харчової про­мисловості, автомобілебудування.

З другої половини 90-х років економічні реформи в країнах СНД набули більш систематичного й послідовного характеру. Була завер­шена грошова реформа, упорядковане законодавство про зовнішньо­економічну діяльність, в цілому наближався до завершення процес роздержавлення власності. В ряді країн розпочалися аграрні реформи, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приплив іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам в країнах Центральної Європи. Усе це підготувало підґрунтя спочатку для припинення падіння, а потім і для економічного зростання. По­чинаючи з 2000 р., темпи приросту ВВІ! у більшості країн СНД пере­вищували аналогічні показники країн Центральної Європи.

Проте не всі проблеми вирішено. Рівень 1990 р. в економіці до-сягли не всі країни навіть на початок 2008 р. (Росії це вдалося тільки в 2007 р.). Далекою від оптимальної залишається галузева структура економіки: в Росії і в структурі ВВП, і в експорті переважає паливно-енергетичний комплекс, в Україні - металургійний; частка маши­нобудування залишається невисокою. Вкрай повільно здійснюється технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні ро­боти зовсім недостатні. Рівень життя основної маси населення поки що значно поступається країнам Західної Європи.

Отже, стратегічною метою країн Східної Європи на сьогодніш­ньому етапі є прискорення темпів розвитку економіки 'А технологічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному плані - активі­зація діяльності на зовнішніх ринках, пошук стабільної ніші для своїх товарів та послуг, диверсифікація партнерів щодо зовнішньої торгів­лі. Стратегія відносно економічної інтеграції у різних країнах СНД не однакова. Україна чітко визначила свій напрям - до Європейського Союзу; на це націлена також Грузія; Росія, Білорусь, Казахстан ви­ступають за більш глибоку інтеграцію на теренах СНД.

Особливості стратегій країн перехідної економіки доцільно роз­глянути на прикладі найбільших держав цієї групи - Росії та Китаю.