Розділ 10. Духовне життя суспільства філософське поняття “духовність”

Проблема духовності особистості й суспільства є надзвичайно актуальною з огляду багатьох чинників:

• духовність – це один із найважливіших складових елементів відродження національного в культурі;

• духовність відіграє значну роль у процесі інтеграції народів, їх єдності;

• духовність – це передусім нова якість людини, її культура мислення, свідомості;

• сформована духовність – це вірний шлях до реалізації духовного потенціалу особистості.

Сучасні вчені розрізняють поняття “дух”, “душа”, “духовність”¹.

Дух як філософська категорія означає ідеальне начало, протилежне матеріальному.

В античності поняття дух ототожнювалось із поняттям “нус” (розум). Дух як найтонший субстрат наділявся елементами матерії. У Платона й Арістотеля розум є першорушієм космосу і формотворчим началом. Біблейсько-християнська традиція представляє дух передусім як особистісний абсолют і власну волю бога, який створив усе сутнє, у тому числі й людину. У філософії нового часу отримує розвиток раціоналістичне розуміння духа, передусім розуму, мислення (Декарт, Спіноза, французькі матеріалісти). Інтелектуалістичний аспект духа особливо грунтовно розробляла німецька класична філософія. Шелінг уявляв усю природу лише як момент духа; Гегель побудував філософію світового духа, який виражає себе як система логічних категорій, що постійно розвивається. У руслі ірраціоналістичного тлумачення духа (Ніцше, Шопенгауер, Гартман та ін.) розвиваються інтуїтивістські (Бергсон, Лоський) й екзистенціалістські інтерпретації. Так, в екзистенціалізмі дух протистоїть розуму: це, передусім, воля. Позитивізм взагалі усуває проблему духа як метафізичну, тобто як таку, що стоїть поза сферою наукового дослідження.

У марксистській філософії поняття духа вживалось як синонім свідомості².

Відомий філософ І.А.Ільїн писав, що “дух – це те, що кожен із нас не раз переживав у своєму досвіді, й те, що нам усім доступне… Дух не є приводом, чи ілюзією. Він є справжньою реальністю, і притому дорогоцінною реальністю, – найбільш дорогоцінною з усіх. Той, хто прагне духа, повинен піклуватися про збагачення свого досвіду; не про наповнення власної пам’яті з чужих книг і не про гнучкість свого мислення з допомогою розумової гімнастики; але про пошук у безпосередньому житті всього того, що надає життю вищий смисл, що освячує його”³.

Поняття “душа” і “дух” близькі, але не тотожні. С. Л. Франк у своїй фундаментальній праці “Неосягнене” писав, що відколи людство, починаючи від Геракліта й індійської містики, єврейської релігійної свідомості пророків, християнської думки, досягло поняття “духа” і усвідомлення духовної реальності, то іще нікому до цього часу не вдавалося визначити відмінність між “духом” і “душею” настільки ясно і однозначно, щоб були встановлені точні межі між цими двома областями. “Де, власне, “закінчується” “душа” і починається область “духа”? – запитує С. Франк⁴. Отже, доцільніше говорити про нероздільну єдність духа і душі.

Категорія “духовність” як індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості віддзеркалює наявність двох фундаментальних потреб: індивідуальної потреби пізнання та соціальної потреби жити, діяти “для інших”.

Під духовністю переважно розуміють першу з цих потреб, а під душевністю – другу. Душевність характеризується добрим ставленням особи до людей, які її оточують, готовністю прийти на допомогу, розділити радість і горе. Сьогодні, на жаль, у багатьох людей, за образним висловом Л.Костенко, “душа зруйнована, як Троя”.

Духовне життя суспільства як поняття включає процеси і явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей, сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яка функціонує як індивідуально-суспільне.

Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво; суспільна свідомість; духовна культура.

Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, передусім виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (пам’ять, суджень, поглядів), почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість не лише відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію суспільного буття. Випереджаюча роль суспільної свідомості проявляється в її соціальній активності. Активність – це цілеспрямований вплив на суспільну практику, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної діяльності.

Суспільна свідомість має різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільна психологія.

Буденна свідомість розвивається на основі повсякденного досвіду людей. Вона охоплює об’єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об’єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, оскільки вона, як правило, відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об’єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю.

Теоретичний рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об’єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку в усій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів⁵.

Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія.

Суспільна психологія – це сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Вона – важлива умова становлення духовної культури людини.

Ідеологія – система поглядів та ідей, у яких виявляється ставлення до тієї чи іншої дійсності, погляди, інтереси, цілі, наміри, настрої людей, класів, партій, суб’єктів політики і влади тих чи інших епох, поколінь, суспільних рухів, мистецтва, літератури і т. ін., на межі настроїв і життєвих позицій носіїв тієї чи іншої ідеології⁶.

Отже, якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини, суспільної свідомості, безпосередньо відображає буття людей, як правило, у стихійній, несистематизованій формі, не фіксуючи глибинних, а лише зовнішні сторони людської діяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно структурній формі відображає соціально-економічні умови життя людей.

Важливо з малих літ виховувати у дитини духовність інстинкту. Розвинутий інстинкт духовності – вірний шлях до досконалості особистості, її краси, моральної чистоти, любові до інших людей.