Філософські категорії “простір” і “час”

Пізнання матеріальних і духовних явищ світу неможливе без аналізу загальних категорій, якими є “простір” і “час”.

Зазначимо, що уявлення про сутність простору і часу мають багатовікову історію, протягом якої вони зазнали значних змін у залежності від досягнень природознавства й філософії.

Античність. Категорія простору виникла на основі споглядань і практичного використання розташування і відношення об’єктів один до одного, їх об’єкту, протяжності. Категорія часу виникла на основі сприйняття зміни явищ, їх кругообігу (зміна дня і ночі, і навпаки, зміна зими літом, і навпаки і т. ін.). Те, що Геракліт узагальнивши висловив у вигляді афоризму “Все тече”, людина безпосередньо споглядала й усвідомлювала.

Через усю історію філософії проходять дві основні протилежні концепції простору. Одна з них належить Демокріту, Епікуру, Лукрецію і грунтовно сформульована Ньютоном. У цій концепції простір ототожнюється з пустотою, розглядається як нерухоме (статичне) вмістилище реальних речей. Він існує всюди, на відміну від матерії, яка знаходиться лише в деяких місцях простору. Простір не залежить ні від матерії, ні від часу, він абсолютний, може існувати без матерії, але матерія без простору існувати не може.

Другу концепцію започаткував Арістотель. У ній заперечується існування пустоти як такої і простір розглядається як деяка властивість тіл. В Арістотеля простір розуміється як сукупність усіх місць реальних об’єктів.

У розумінні часу в історії філософії також існували дві протилежні точки зору. Згідно з однією з них, яка належить Платону, час не залежить від реальних процесів, а є особливою абсолютною реальністю, елементом, який впорядковує Всесвіт. Він не залежить від матерії і простору. Час розглядається як умова будь-якого процесу.

Представники іншої точки зору, зокрема Арістотель, взаємопов’язують час і з реальним рухом, і зі структурою реальних процесів і стверджують, що час поза цими процесами не існує. Оригінальний внесок у вирішення проблеми простору і часу зробив Зенон, який ставив питання про скінченний і нескінченний поділ простору і часу, їх дискретність (перервність) і неперервність, висуваючи, наприклад, уявлення про існування “атомів” часу.

Епоха середньовіччя. Представники епохи середньовіччя –А. Блаженний, Плотін, С. Боецій, Авіценна, Т. Аквінський – пов’язують існування простору і часу з існуванням і замислом Божим. Бог – початок і кінець простору та часу.

Новий час. У філософії Нового часу продовжувалась і розвивалась метафізична концепція. Утвердилось вчення Ньютона, згідно з яким простір і час абсолютні. Це вчення широко використовувалось у природознавстві Нового часу. Вважалося, що простір і час – це особливі й самостійні начала, які існують незалежно від матерії і одне від одного. Простір сам по собі (абсолютний простір) – це пусте “вмістилище тіл”, він нерухомий, неперервний, однорідний (однаковий у всіх точках) та ізотропний (однаковий у всіх напрямах). Простір не впливає на матерію, а залежить від неї, він нескінченний, володіє трьома вимірами. Від абсолютного простору Ньютон відрізняв протилежність тіл як їх основну властивість, завдяки якій вони займають певне місце в абсолютному просторі, співпадають з цими місцями.

Час, згідно з концепцією Ньютона, сам по собі є також абсолютним і ні в чому незалежним, чистою протяжністю як такою. Час рівномірно пливе від минулого до майбутнього. Він є пустим “вмістилищем явищ”, які можуть його заповнювати; хід подій не впливає на протікання часу. Час є універсальним, одномірним, неперервним, нескінченним, однорідним. Ньютон розрізняв відносність часу. Вимір часу здійснюється лише за допомогою часів, тобто рухів, які є достатньо рівномірними. Незалежність простору і часу Ньютон пояснює таким чином: відстань між двома точками і проміжок часу між двома подіями зберігають своє значення незалежно один від одного у будь-якій системі відліків, а відношення цих величин або швидкості тіл можуть бути будь-якими.

Р. Декарт намагався подолати метафізичний відрив простору від матерії. Він оголосив найважливішою і єдиною властивістю матерії протяжність, тим самим ототожнив простір із матерією. Подальший крок у цьому напрямі зробив Б.Спіноза. Він вважав простір атрибутом матерії. У взаємозв’язку з матерією розглядав простір Д.Локк, розглядаючи останнє як величину тіл. Н. І. Любачевський висловлював думку, згідно з якою існування певних простірних форм повинні пояснюватися не евклідовою геометрією. За своєю суттю це положення заперечувало концепцію абсолютного простору.

Проти розуміння абсолютного простору і часу виступав Г. Гегель. Він писав: “абсолютний простір, абсолютний час нічого іншого не означають, крім абстрактного простору і абстрактного часу”¹³. Філософ визначає поняття простору як наявно існуючу кількість, у якій усе залишається усталено існувати. Він вказує на суперечливість існування простору. Час є наявним буттям. Простір і час існують окремо лише в людській уяві, реально вони існують у діалектичній єдності¹⁴.

Новий підхід щодо розуміння простору і часу належить Ейнштейну, який обгрунтував теорію відносності. Ця теорія внесла нове поняття – “простору – часу” як єдиної форми координації явищ. Розподіл координації на чисто просторову і чисто часову є відносним: події, які співіснують в одній системі, в іншій системі є також і послідовними в часі (проте сама послідовність у часі таких подій, які можуть бути пов’язані відношенням причин і наслідку, не може змінюватися). Таким чином, відстань і тривалість набувають повної визначеності лише в тій чи іншій системі координат (відліку).

Новітня доба. У новітню добу відбувається подальший розвиток загальної теорії відносності з космологічними проблемами – структурою простору і часу (А. Фрідман). Предметом простірно-часового опису є не об’єкт сам по собі, а об’єкт, який певним чином взаємодіє із зовнішнім світом. Уява про взаємодію як детермінанту просторово-часових форм буття служить основним евристичним принципом сучасного природознавства. Прикладом того можуть служити позитивні дані квантової теорії поля, нелінійної, нелокальної та інших фізичних теорій елементарних часток. Формулюючи основний висновок квантової теорії поля, фізик В. Я. Файнберг пише: “Врахування взаємодії приводить до того, що частки ніби “обростають”, набувають простірно-часової структури… поняття структури у квантовій теорії відносності елементарних часток неможливо відірвати від взаємодії: структура виявляється при взаємодії. Немає сенсу говорити про структуру елементарних часток “самих по собі”, без урахування їх взаємодії”¹⁵.

Пізнати простір і час – означає пізнати діяльне відношення матеріального носія простірно-часових характеристик з об’єктами зовнішнього світу. У цьому зв’язку особливо цікавим є конкретно-наукове визначення простору і часу, яке пропонує А. Александров: “Простір-час є множиною всіх явищ у світі, абстрактне від усіх його властивостей, окрім тих, які визначаються відносинами взаємодії одних подій на інші”¹⁶.

Таким чином, простір і час – це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Кожна частинка світу має власні просторові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрологічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу¹⁷.

Біологічний вид простірно-часових відносин містить у собі в “знятому” вигляді фізико-хімічні форми буття. Простірно-часові форми і будова живих організмів своєрідна і якісно відмінна від аналогічних властивостей неживих об’єктів. Як зазначають Ю. А. Урманцев і Ю. П. Трусов, “у певний час виникнувши, біологічний простір випробував зміни і розвиток, завдяки внутрішньо притаманним організмам обміну речовин і неперервному впливу зовнішнього середовища під контролем природного відбору”¹⁸. Отже, біологічний вид простірно-часових відносин зумовлений специфічним способом діяльного, активного ставлення біологічного організму до “свого” середовища.

Соціальний вид простірно-часових відносин розглядається через призму об’єктивно існуючих відносин реального суспільного життя. Такий підхід дозволяє подивитися на простірно-часові зміни в аспекті кількісних і якісних характеристик розвитку суспільства.

Соціальний простір і час є вищими формами буття матерії, разом з тим служать формами освоєння дійсності. У теоретико-пізнавальному смислі простір і час соціального буття можна розглядати як специфічні форми, в яких суб’єкту пізнання дається зовнішній світ.