Література зрілого феодалізму

(ХІ—ХІVст.)

Середньовічний переписувач. Гравюра на дереві. Початок XIV ст

Основною клітинкою феодальної держави були замкнуті помістя-феоди. Ма­ломаєтні лицарі та лицарі-однощитники були васалами багатших землевласни­ків, а ті, в свою чергу, залежали від могутньої феодальної знаті — герцогів, графів, безпосередніх васалів короля — верховного сюзерена, номінального правителя держави. Така ж ієрархія характерна і для духовенства, де главою був папа. Селяни — це основна маса феодального суспільства.

Економічна стабілізація, зростання виробництва, поширення міжнародних зв'язків, торгівлі, піднесення міст сприяли розвитку європейської культури. Література цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і літературних творів, які глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу.

Незважаючи на панування релігійної думки про гріховність земного буття людини, в епоху Середньовіччя поряд з аскетичними настроями та думками про потойбічний світ парадоксально співіснували жадоба до радощів життя, потяг до знань і вільнодумство. Для народного світогляду цієї доби характерне взає­мопроникнення серйозного (трагічного) і смішного (комічного). Протягом сто­літь дуже популярними були виступи мімів, жонглерів, блазнів, карликів. Над­звичайно живучими виявились комічні жанри середньовічного театру —• соті, фарси. Поряд з офіційними феодально-церковними святами існували безтурбот­ні веселощі таких народних обрядів, як «святкування травня» з обран­ням «королеви» або «короля» весни, з піснями та хороводними танцями, а та­кож багатоденні народно-святкові карнавальні звеселяння під час масниці, великих ярмарків; всілякі «свята дурнів», «свята ослів» тощо. Трагічні сто­рони буття та боязнь небесної кари відступали перед свободою, радощами карнавальної стихії, вони давали людям розрядку, заспокоєння, звільняли почуття залежності від феодального гноблення.

Виявом бунтарських настроїв народу, таким чином, стає специфічне явище цієї доби — «народна сміхова культура», з різними видами розважальних обрядово-видовищних, словесних сміхових творів та фамільярно-вуличною мовою.

Народна поетична творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця Середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Погляди привілейованого феодального класу відтво­рені в рицарській літературі; духовенства та церкви —в клерикальній літературі. З розвитком міст у XII ст. винихає міська (бюргерська) література, демократична за характером і близька до народної основи. Незважаючи на соціальні розмежування, всі ці напрями розвивались не ізольовано, а впливаючи один на одного і взаємно збагачуючись. Народна творчість, як і раніше, живила писемну літературу різних напрямів своїми жанрами, сюжетами, художніми засобами. Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці-потішні, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Народні співці-потішні вели свій родовід ї давніх часів. У Стародавньому Римі та його провінціях було чимало манд­рівних акторів, яких називали мімами або гістріонами. Вони подорожували дорогами імперії і розважали глядачів примітивним репертуаром: показували фесированих тварин, акробатичні номери, розігрували комічні сценки побутового змісту. Міми з часом змішалися з місцевими дружинними і народними :півцями-потішниками. У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше VIII ст. Це були переважно бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували пішки чи на возах шіяхами середньовічної Європи. Жонглер був водночас співцем-музикантом [вірші виконувались під акомпанемент народного інструмента) і актором. "Ти повинен грати на різних інструментах; крутити на двох ножах м'ячі, перекидувати їх з одного леза на друге; показувати маріонеток; стрибати через чотири обручі; придбати собі руду приставну бороду і відповідний костюм, щоб... лякати дурнів; привчати собаку стояти на задніх лапах; знати мистецтво вожака мавп; викликати сміх глядачів забавним зображенням людських вад; бігати і скакати по линві, протягнутій від одної башти до іншої...»,— так повчає жонглера один трубадур (Трубадур — середньовічний поет, представник рицарської лірики.).

Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах, селах. Вони — неодмінні учасники ярмарків, народних та релігійних свят. Під час війн народні співці піднімали дух війська бойовими піснями. Виступали вони і при королівських дворах, в замках сеньйорів і навіть у палацах духовних владик. Мандруючи шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали й поширювали новини, а також стародавні пісні та сказання. Мистецтво жонглерів тісно пов'язане з народною творчістю і звернене передусім до народної аудиторії. Однак частина жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи дипломатичні доручення своїх сюзеренів. Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства, вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду.

Зі всіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Зародився епос в умовах первіснообщинного ладу й остаточно оформився на ранніх етапах рабовласницького і феодального суспільства. До­слідники вважають, що в усіх народів світу епос виникає за подібних соціально-історичних умов і виявляє . типологічну спорідненість у проблематиці та поетиці (жанрові ознаки, тематика, ідейний зміст, типовість образів, стиль тощо). Відомі дві форми героїчного епосу—пісня та епопея. Творцями і но­сіями епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які теж брали участь у подіях, битвах, походах, що оспівували у своїх піснях. З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході — жонглери, хуглари, шпільмани. В їхньому середовищі й виникли широкі, розгорнуті фор­ми — поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стійка система художніх засобів — типічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в епосі урочистий стиль надає серйозності та величавості оспівуваним подіям. Типовою схемою розповіді про богатиря є оповідь про чудесне народження героя, перший його бойовий виїзд, братання богатирів, хвала бойовому коню, зброї, подвиги перед весіллям тощо.

На ранніх ступенях розвитку епос пов'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень. Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність. «Епос — це історія в народній пам'яті, в упередженій ідеалізації, але його упередже­ність поетична» .

Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період формування дер­жавності та боротьби з чужоземними набігами. Це й визначило характер го­ловного героя. Центральним персонажем героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи Давид Сасунський — народний герой завжди виступає захисником рідної землі від чужоземної навали, борцем за єдність народу, і противником сваволі феода­лів. Народна фантазія наділяє героя незвичайною силою, мужністю і доблестю, нібито втілюючи міць цілого народу. Героями епосу часто виступають представники панівної верхівки (правителі, знать), але це не суперечить його народній су­ті. Доречно нагадати слова Гегеля про те, що народ у своїй поезії зображував героями знать не тому, що надавав перевагу знатним особам, а «з намагання дати зображення повної свободи в бажаннях і діях, яка реалізується в уявлен­нях про царювання»9.

Таким чином, важливою рисою ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, відіграє над­звичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного на­роду. Народно-героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записа­ному, частково літературно опрацьованому вигляді.

Одним із найбільш складних у літературознавстві є питання про авторство в межах народно-героїчного епосу. На сучасному етапі більшість дослідників дотримуються думки, що епос є принципово анонімним. Сама історія розвитку епосу ніби зумовила його «безавторство». Пісні, перекази, які виникали ще в добу великого переселення, відразу ставали надбанням народу. Передача цього матеріалу наступним поколінням в усній традиції сприяла засвоєнню його як продукту колективної творчості. У добу Раннього Середньовіччя епічний твір належав усім; кожний співець міг виконувати його і повільно змінювати. Таке ставлення до епосу збереглося і в період створення розгорнутих поем. Біль­шість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивча­ли відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична пере­робка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не сприймалась.

Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як механічне від­творення вже відомих народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого бу­ли людьми обдарованими, швидко сприймали нові віяння. Для кожного поколін­ня традиційні сюжети, мабуть, були основою для створення нових варіантів — в- дусі ідеології іншої доби; Дійсно талановитий співець робив свій внесок в існуючий загальнонародний поетичний фонд. Видатний медієвіст В. М. Жирмунський назвав це «індивідуальною творчістю в рамках колективної традиції».