27

Тема 8. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій у хіх столітті.

План.

1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав.

2. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин. Початок промислового перевороту. Місце України у зовнішній торгівлі Російської імперії.

3. Загострення соціально-економічних протиріч в Україні. Селянські повстання. Устим Кармелюк (самостійна робота)..

4. Початковий етап національного відродження. Становлення української інтелігенції:

   • діяльність декабристів в Україні;

   • вплив польського повстання 1830-1831 рр. на національне життя в Україні;

   • Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко;

5. Характер політики австрійського уряду щодо українців:

   • суспільно-політичний рух “Руська трійця”;

   • буржуазна революція 1848 року. Головна Руська Рада.

6. Здійснення реформ 60-х років ХІХ ст. в Україні. Розвиток капіталізму в Україні у ІІ пол. ХІХ ст.

7. Національно-визвольний рух в Україні в 60-90-і роки ХІХ століття.

1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав

Протягом майже 150 років (від кінця ХVІІІ століття і до початку ХХ ст.) українці перебували під владою двох імперій – Російської (80%) та Австрійської (20%). Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, яка докорінно відрізнялася від від устрою, до якого вони звикли. Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні конгломерати, численне населення яких складалося з етнічно і культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди і бажання своїх підданих.

Перша половина ХІХ ст. в історії України займає особливе місце, бо це був період розкладу феодально-кріпосницької системи і дальшого розвитку в її надрах капіталістичного способу виробництва. В цей час більша половина українських земель (Лівобережна, Правобережна і Південна Україна) входила до складу Росії. Великі площі українських земель були роздані російським поміщикам. Царизм охороняв станові привілеї російських і українських поміщиків. Лівобережна Україна була перетворена на Малоросійську губернію, Слобідська – на Слобідсько-Українську, яка у 1835 р. була перейменована на Харківську. Правобереж-

жя поділялося на Київську, Волинську і Подільську губернії. Малоросій-ська губернія була пертворена на Малоросійське генерал-губернаторство, у складі якого були Чернігівська та Полтавська губернії. З Південної України було утворено три губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. У 1832 р. Київська, Волинська і Подільська губернії ввійшли до новоствореного Київського генерал-губернатоства.

Таким чином у першій половині XIX ст. завершився процес адміністративно-територі­альної уніфікації українських земель. Слобідська Україна втрачає своє авто­номне становище та дотації казни, а її населення, яке істотно зросло через уті­качів з польського Подніпров'я, переходить до стану кріпосницької залежності як від російського, так і від українського дворянства.

У 1831-1835 рр. у колишньому Гетьманаті ліквідується магдебурзьке пра­но, а потім і традиційне українське, засноване на Литовських статутах. Відомо, що Павло І 30 листопада 1796 р. повернув Києву магдебурзьке право, утраче­не 20 жовтня 1775 р., але Миколі І це було не до вподоби. Відвідавши Київ 1 червня 1830 р., він дізнався, що чиновники магістрату носять стару українську форму, міліція - козацькі однострої. Тому цар наказав: «Костюм или мундиры издревле членами магистрата сего употребляемые старого покроя, отменить, а употреблять оным членам мундир российский». Отже, з 23 листопада 1834 р. Київ багато в чому став схожим на типове російське місто.

У середині XIX ст. дев'ять українських губерній входили до складу Малоросійського, Київського та Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторств Росії. За століття їх населення виросло втричі - з 7,7 до 23,4 млн. осіб, в тому числі й за рахунок мігрантів: болгар, греків, вірменів, німців, сербів, єреїв, молдаван, росіян, албанців та ін.

Українська нація продовжувала розвиватися переважно як селянська: наприкінці XIX ст. у складі міського населення українці, як і євреї, становили близько третини (але в Одесі, наприклад, українців налічувалося лише приблизно 6 %, у Києві - 22). В індустрії, на транспорті, в торгівлі було зайнято не більше 10 % українців, а в сфері науки, культури, мистецтва, медицини, церковних справ - 0,5 %. За переписом 1897 р., в українських губерніях про­живало 456 учених і літераторів українського походження, 2056 художників, театральних артистів, музикантів. Хоч українське населення в дев'яти губерніях складало 69,1 %, в галузі культури працювало 40,7 % росіян та 25,7 % євреїв.

Наприкінці XIX ст. на території Наддніпрянщини істотно збільшилася чи­сельність росіян - до 12 %. Найбільше їх було серед чиновництва, купецтва, робітників Лівобережжя та Півдня України, де українство як етнос тільки формувалось. На Правобережжі найчисленнішою національною меншиною лишалися поляки, які переважали серед місцевого дворянства. Найвищий природний приріст населення спостерігався у євреїв, оскільки здоров'ям дітей у них опі­кувалася вся громада. Введення 1791 р. межі осілості євреїв в 15 губерніях Російської імперії призвело до того, що в Україні євреї склали з кінця XIX століття третину городян, а на Правобережжі – 80 %. Через змушені дискримінацію займатися здебільшого торгівлею та фінансовими справами, юни склали значну частину підприємців Наддніпрянщини (1845 р. в Києві се­ред купців І гільдії було 32 євреї і 12 - представників інших етносів). З інших меншин, що проживали на Правобережжі, слід назвати німців — понад 1 млн., татар та румунів - по 800 тис. і 200 тис. болгар.

Згадані дев'ять губерній України були підпорядковані генерал-губернато­рам, вибір яких схвалювався імператором «по особо личному к ним доверию». Губернатори мали абсолютну владу - як цивільну, так і військову.

Матеріальне становище населення було незадовільним через майже безперервну участь Російської імперії у великих і малих війнах. Протягом XIX ст. Росія воювала 70 років, і не дивно, що 1809 р. прибутки бюджету були повністю витрачені на армію і флот, тобто на мирні потреби у держави не залишилося й жодної копійки. При цьому довелося сплачувати борги банкірам Амстердама, Антверпена й Генуї на суму 55,6 млн крб. Перенаселеність та обезземелення спричинили масову міграцію україн­ського селянства, яку, починаючи з 80-х років, уряд активно заохочував. Перше масове переселення було проведене царизмом на межі XVIII-XIX ст. На початку 1778 р. війська О. Суворова, придушуючи повстання степовиків знищили 12 тис. ногайців, значна їх частина мігрувала до Туреччини та на афганську територію. Після цього Росія з 1783 р. почала примусове переселення ногайців з Кубані в південні степи Зауралля. Внаслідок цього все рівнинне Прикубання - від Кавказької лінії до Азова обезлюділо. Тому влітку 1792 р. Чорноморському козачому війську призначили для поселень Фанагорійський півострів і землі на правому березі Кубані. Саме тут, на так званій Чорноморській лінії, українські козаки заснували 40 станиць. Протягом наступних 124 років сюди переселяли також козаків Дунайського, Буджацького, Катеринославсько-го, Азовського козачих військ. Царська влада використовувала козацькі частини для охорони своїх кордонів, водночас заохочуючи процеси русифікації. У травні 1832 р. було створено Азовське козаче військо, 26 морських команд якого понад 30 років охороняли східне узбережжя Чорного моря, переважно переслідуючи контрабандистів. У складі Кавказького лінійного війська з початку XIX ст. діяв козачий полк з вихідців Катеринославщини та задунайців. Наприкінці цього століття на Кубані проживали 60,3 % українців і 37,9 - росіян, але лише 49,1 % кубанців вважали українську мову рідною.

З другої половини XIX ст., особливо у 80-х роках, українські селяни, користуючись введеними для переселенців пільгами, у масових масштабах мігрували на східні та південно-східні окраїни імперії. На Північному Кавказі чисельність українців досягла 1,3 млн. осіб, Нижнє Поволжя освоювали 400 тис., понад 100 тис. виїхали до Казахстану та Середньої Азії. На початку XX ст. українське населення Сибіру, Примор'я та Приамур'я становило понад 230 тис. Освоєну тут українцями територію - 1 млн. кв. кілометрів, від узбережжя Японсько­го та Охотського морів до Забайкалля - називали Зеленим Клином. Вільних земель тут було багато, тому прибулим сім'ям давали до 110 гектарів. Під час столипінської реформи, у 1906-1912 рр., до Сибіру переселились ще майже 1 млн. селян з України, хоча чверть із них повернулася на батьківщину, не закріпившись на новому місці.

Проводячи масові переселення, влада намагалася розв'язати кілька завдань: послабити гостроту соціальних конфліктів, а також освоїти нові території, використовуючи значний аграрний досвід українського селянства.